Івано-Франківськ став першим містом, де 10 і 11 квітня в облмуздрамтеатрі пройшли прем’єрні постановки вистави «Нація», що відкрила 71 театральний сезон. Це вже друга вистава франківських театралів, поставлена за однойменною книгою Марії Матіос. Першою була «Солодка Даруся», яку місцеві критики і глядачі одностайно визнали найкращою. Режисером обох вистав є директор облмуздрамтеатру, заслужений артист України Ростислав Держипільський. За його словами, вибір впав на «Націю» зовсім не тому, що «Солодка Даруся» мала великий успіх. «Ідея поставити «Націю» виникла сама собою, – розповідає пан Ростислав. – Спочатку ми планували поставити тільки одне одкровення «Прощай мене». Ми хотіли поекспериментувати в напрямку сучасного театру у пошуку образів і символів з цією однією новелою. Проте у процесі роботи додалися інші частини книги, відтак утворилася повноцінна вистава». В результаті вистава складається з чотирьох частин, чотирьох новел з 2-х розділів книги «Апокаліпсис» та «Одкровення»: одкровення 1949 року «Юр’яна і Довгопол», одкровення 1948 року «Прощай мене», одкровення 1947 року «Вставайте, мамко» і «Не плачте за мною ніколи».

Інсценізацію можна сприймати як диптих до «Солодкої Дарусі». Втім, диптих, кажуть актори, лише «за одним автором, одним творчим колективом, подібним простором та тими ж персонажами», які, до речі, не вигадані, а згідно з документами, справді колись жили. Дозвіл на постановку «Нації» відома письменниця з Буковини подарувала колективу театру з нагоди його 70-річчя, який святкували у грудні минулого року. Спостерігаючи за репетиційним процесом та відвідавши дві прем’єри, Марія Матіос залишилась задоволена.

За словами Ростислава Держипільського, репетиційний процес – це постійний пошук і зміни. Митець повинен ставити те, що його гризе, болить, тішить. Якщо він горить тим, що робить, то цим вогнем можна запалити і творчий колектив та глядачів. Робота над «Нацією» була складною і кропіткою, оскільки це не драматургічний твір, де драматург дав все від початку до кінця. Тут усі компоненти вистави створювались з нуля, відпрацьовувалась нетрадиційна манера поведінки акторів на сцені, інтерпретувались образи і символи.

В одкровеннях йдеться про важкі для української нації совітські часи, коли українці були заручниками тоталітарної системи, терпіли жорстокість, біль та несправедливість. Кожне з них закінчується смертю головних героїв. Проте вистава глибоко символічна і метафорична, тож кожен з глядачів сприймає і розуміє її по-своєму. Наскрізним символом вистави є лялька-мотанка – оберіг, посередник між живими й тими, кого на цьому світі вже чи ще нема. Актори, одягнуті, як вагітні мотанки, можуть символізувати безликість нації, проте коли їхні животи починають випромінювати світло, стає зрозуміло, що з безликого натовпу народяться нові справжні особистості. «Нація повинна завагітніти світлом, добром, вірою у майбутнє, вона повинна переступити через болісне минуле і йти далі з новою свідомістю», – каже режисер. Саме символ ляльки-мотанки об’єднав сюжети різних одкровень в одне ціле. Ще одним сильним символом є домовина, яка наприкінці вистави стає колискою для новонароджених, що несуть світло. Це і є головною ідеєю «Нації» – в основі народу повинно бути світле майбутнє, а не трагічне минуле. «Ми хотіли на основі книги Марії Матіос подумати і поговорити про дух нації, ми хочемо зробити перезавантаження духу нації. Скільки би болю не було за нашими плечима, ми маємо мислити по-новому, генерувати нові ідеї, нову позитивну і світлу духовність, потужну віру в майбутнє нації», – стверджує Ростислав Держипільський.

Мінімальні декорації вдало підкреслили акторську майстерність. Частина «Не плачте за мною ніколи» вплетена у канву усіх одкровень: акторка Олеся Пасічняк несподівано з’являється на різних глядацьких кріслах в різні моменти постановки і провадить свій монолог про смерть. Протягом усієї вистави актори співають ірмоси, духовні наспіви, стародавні народні пісні. Між глядачами, які сидять над сценою у формі кола, що крутиться, і акторами відстань – кілька сантиметрів. Це стирає межі та умовності, зал і сцена стають одним цілим.

Сценографію «Нації» здійснив заслужений діяч мистецтв Олександр Семенюк, пісенну режисуру – лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Наталка Половинка, пластику – Андрій Кирильчук. Акторський склад ще до «Нації» прославився виставами «Солодка Даруся» і «Натусь»: Галина Баранкевич, Олексій Гнатковський, Надія Левченко, Роман Луцький, Сніжана Винарчук, Ігор Захарчук, Олеся Пасічняк та інші. Грали у «Нації» і зовсім маленькі актори Ярема та Ярина Стринаглюки.

Проте театрали не збираються зупинятись на своїх здобутках. Через два тижні відбудеться прем’єра «Наталки-Полтавки» І. Котляревського, згодом будуть прем’єри двох малоформатних вистав «Поїзд» за Ю. Рибчинським і «Сойчине крило» за І. Франком.

Тетяна ЄРУШЕВИЧ