Його вважають найтрагічнішим галицьким митцем ХХ століття…

 

За невизнаність таланту, за те, що не був популярним, за те, що був забутим, за те, що був бідним, за те, що був самітником, за те, що потерпав від нерозуміння і переслідувань. Його передчасну смерть від розриву серця у листопаді 1941 року теж вважають трагічною смертю від війни. Навіть у тому, що його ім’я у Франківську щоденно промовляється сотні разів, є багато трагічного – більшість із тих, хто знає вулицю Сорохтея, ніколи не бачили жодного його рисунку.

Парадокс, однак, полягає в тому, що всі перелічені вияви трагічності зовсім не стосуються самого Сорохтея, бо насправді свідчать про трагедію колишніх і теперішніх мешканців цього міста, які не визнавали, не розуміли, не сприймали, переслідували, забували, не бачили і не знають художника Осипа Сорохтея. А він не міг не бути щасливим, бо зумів прожити гідне і цікаве життя так, як вдавалося мало кому, – цілком вільно, відповідно до своїх розумінь, смаків, любові і таланту.

У цього чоловіка завжди було так, що видимі нещастя оберталися справжнім щастям людини, яка дозволяє собі бути собою. Не дивно, що все почалося у дитинстві. Його тато, чех Срхтей, потрапив на нашу Галичину як колійовець. Так родина опинилася у Станиславові. Невдовзі тато загинув на роботі, тож Осип ріс без тата, але у Станиславові. Ще дитиною почав малювати. Цього найбільше хотів. А тому робив те, що хотів, кожного дня. Втік зі школи, куди послала його мама. Зустрів найріднішу душу у станиславівських передмістях – учителя, невдалого художника-маляра, але найкращого вихователя. Той знав, що хлопцеві треба вчитися і бачити, і вчитися бачити, і бачити різних людей, і бачити людей у людях, і бути їм вдячним хоча би за те, що можеш їх бачити. Переповнений цим досвідом, який не зітреться ніколи, Сорохтей (вже по-українськи, з нормальними голосними), поїхав до чудесного Кракова і почав учитися у найкращій художній академії. Навчився всього, що можна. Діставав нагороду за нагородою (одна, найцікавіша, була за нічний рисунок). А ще при вступі вибрав собі, ким має бути. Син чеха і польки, станиславівець Сорохтей заявив, що він українець. Хотів бути з ними, незважаючи на обіцяні труднощі. У 1914 році мусів іти до війська, тож пішов у легіон Січових Стрільців. І потрапив у неймовірний світ – еліту еліт. Чотири роки у Пресовій Квартирі УСС, серед геніальних романтиків і циніків водночас. І він прийшов до геніального мистецького висновку. Почав рисувати обличчя. Спочатку портретні ескізи, потім, дійшовши до японського синтезу мінімалізму форми і лінії, – шаржі, карикатури. Пригодилося мистецтво бачити більше. Його мінімалістські портрети показували сутність істоти, яка виражалася через невипадкові риси обличчя, приреченість долі, що була невід’ємною від міміки і жестів (треба перейти війну, щоби відмовитися від світу кольорів і проміняти його на кілька рис викривленої людської пики). В кожному разі він став у цьому жанрі супермайстром. Один бездоганний рисунок вартував своєю розповіддю більше, ніж ретельний роман зі світлинами). По війні він знову опинився у Станиславові. І тут зрозумів, що хоче малювати не для того, щоби вдалося продати. Ситуація була відповідною, бо у цьому місті ніколи ніхто не поспішав купувати мистецтво, якого не розумів. А не розуміли тут переважно нічого, що можна було назвати мистецтвом. Він працював у школі, любив вчити малювати. І продовжував робити свої карикатури. Трохи шкодував, що у місті надто мало облич, які б викликали хоч якісь емоції. Але якось намалював для популярного журналу карикатурного поважного директора гімназії. За це отримав заборону викладати у Станиславові. Отримав працю у Снятині. Був вражений, потрапивши там вперше на високий берег Прута. Відчув, що ця ріка його і йому. У Снятині жив Черемшина, до Снятина приходив Стефаник. Вони були поруч. Осип Сорохтей вважав три роки у Снятині найкращим часом у житті. Там він зблизився з жінкою, яка стала його єдиною жінкою і мамою двох дітей. Улюблена учениця Олекси Новаківського, авторка чудесного портрета Осипа Сорохтея, Марія Карп’юк заради любовного сімейного життя перестала бути художницею, ставши дружиною великого художника. Потім вони ще десятиліття жили у Станиславові. Сорохтей рисував кожного дня. Його роботи були щораз бездоганнішими. Як ієрогліфи. Він був гострим і іронічним у місті. Від нього часто відверталися, за ним часом оберталися. А вдома був зовсім інший світ, заради якого «колючий» Сорохтей волів бути відлюдником. Він мав надійного товариша – доктора Воєвідку, мав родину, мав кілька сніжно-білих сорочок, які сам прав, крохмалив і прасував, і краваток-метеликів, мав цілковите нерозуміння ззовні і малював таке, ніби жив десь у іншому світі. Хоча у своїй монументальній графічній серії «Голгофа» зробив винахід, який робить світ вічним і неподільним. У сценах з Христом і хрестом Сорохтей зображає не костюмованих персонажів правіку, а типів і типчиків із свого часу – селян, інтелігентів, робітників, солдатів, крамарів, жебраків, злодіїв. Виявляється, що це – найправдивіший спосіб передачі євангелійних істин. Його гучний у переляканому місті скандал з релігійною владою – єпископом Хомишином, з якого Сорохтей зробив кілька болючих карикатур, зовсім не означав конфлікту з церквою і вірою. Велична і несподівана для галицької традиції робота «Зняття з хреста» була доказом і вірності, і довіри. Попри це Сорхтей рисував і малював дуже різні речі. Робив це з такою очевидною насолодою, що вона безпосередньо передається кожному, хто дивиться на ці рисунки. Дахи міста, садки і квіти, дерева і гілки, коні, різні коні і коти, постаті людей, які роблять різні роботи (ніби досі роблять якісь роботи, які все ще тривають незмінно), дітей, що сидять при столі, жінку, що миє ноги, вікна, веранди, спортовців, скрипку, шафку, книжку і автопортрети. Після його смерті дружина Марія поїхала знову до Снятина, забравши з собою тільки речі першої необхідності – двох дітей і кілька валізок з роботами чоловіка. Осип Сорохтей помер 27 листопада 1941 року. В такий спосіб художник, який вже ледве витримував тиск провінції, щасливо уникнув ще й неминучих принизливих розправ від одного з двох тоталітаризмів – нацистського чи большевицького.

І вийшло так, що у всьому він мав рацію. Осип Сорохтей зробив правильний вибір, вибираючи тяжку радість. Жодного разу він не намалював нічого, що би суперечило його бажанням, і досягнув у мистецтві тих глибинних висот, завдяки яким мистецтво залишається мистецтвом і яких навіть бажати лячно. А сім’я, заради якої він свідомо погодився на усі терпіння, віддячила найсерйознішою любов’ю. Адже і діти, і внуки Осипа Сорохтея жили і живуть свої власні життя, які пронизані знанням про присутність у них життя тата і діда. Їхніми зусиллями все, зроблене Сорохтеєм (а у цьому вимірі нема минулого і теперішнього, тому зроблене далі робиться), нікуди не зникло, не загубилося, воно з природною регулярністю виникає час від часу у формі виставок, спогадів, альбомів, сайту. Завдяки їм Сорохтей отримав навіть те, чого ніколи не прагнув, – популярність. Це вже інша справа, що природа популярності саме така: хоч ім’я Сорохтея й повторюється у Франківську сотні разів кожного дня, кого обходить і його трагічність, і його щастя?

Тарас ПРОХАСЬКО