У 1913 році викладацький колектив Станиславівської Української гімназії поповнився новим учителем математики Іваном Смолинським. Виявилося, що, крім точних наук, він дуже любить музику, точніше, хоровий спів, і має за плечима великий досвід диригентської роботи. Тому нічого дивного не було в тому, що йому доручили керівництво гімназійним хором, а згодом він став диригентом «Станиславівського Бояна».

           Іван Смолинський народився 3 квітня 1878 року в селі Корениця на Ярославщині (тепер Польща). Навчався в Перемишльській гімназії, де, маючи гарний від природи голос, співав в учнівському хорі. Мистецтво хорового співу у гімназії плекалося від початку її існування. Ініціатором створення хору був директор закладу Григорій Цеглинський (уродженець м. Калуш на Станиславівщині) – поет і великий шанувальник музики. Диригентами гімназійного хору завжди були учні, а до його репертуару входили церковні і світські твори українських та зарубіжних композиторів. Через якийсь час диригентом став Смолинський. Також юнак постійно співав у хорі, що супроводжував Служби Божі в місцевій церкві.

          Перемишльські роки стали для Івана Смолинського «хоровим університетом», заклали підвалини його майбутньої музичної діяльності. Свої знання і вміння як диригента він міг здобувати і розвивати не тільки в стінах гімназії, але й завдяки насиченому музичному життю міста та його музичним традиціям. Як відомо, саме в Перемишлі ще в 1829 році була відкрита перша в Галичині музична (хорова) школа, діяв Катедральний хор, був заснований  «Перемишльський Боян», диригентом якого у 1895-96 рр. був Денис Січинський.

          У липні 1897 року за ініціативою вчителів гімназії був організований учнівський мандрівний хор, до якого увійшов і Смолинський. Взяти участь у турне запросили в якості піаніста С.Людкевича. За п’ять тижнів гастролей Галичиною та Буковиною гімназисти дали концерти у 17 містах та містечках, розпочавши свій шлях із Тернополя. У рецензії на цей перший виступ є згадка про І.Смолинського як непересічного співака-соліста: «По звичайнім короткім привитанню молодих наших гостей поплила пісня Цеглинського-Копка про той «срібнолентий Сян, де Русь живе». Слова високопатріотичні, композиція досить слаба, але ті голоси свіжого, молодого і щодо динаміки добре дібраного хору зі своїм громогласним баритоном п.Смолинським яко солістом знаменито покривали хиби самого укладу пісні…» («Діло», 1897/170). На Станиславівщині хор виступив у Калуші, Рожнятові, Коломиї та Товмачі (Тлумачі). У Калуші на концерт з’їхалися кілька сотень святково одягнених селян, а до Коломиї прибули слухачі з Городенківщини та Косівщини.

          Після закінчення гімназії І.Смолинський навчається спочатку у Віденському, потім у Львівському університетах. У Львові опиняється у вирі музичного життя. В 1904 р. митець відроджує славний колись студентський хор «Академічна громада», з яким концертує протягом кількох років. Серед хористів були Тарас Шухевич та Микола Лепкий. Завдання хору один з його учасників, а згодом диригент Михайло Волошин визначив так: «[…] нести нашу пісню гармонїйну милу по всїм усюдам, де лишень руске [українське] серце бєть ся» («Ілюстрований музичний календар» на 1906 р.). Серед міст, де відбулися концерти, – Бурштин, Косів, Снятин, Кути. В пресі постійно з’являлися захоплені дописи слухачів. 8 лютого 1906 р. хор «Академічної громади» був зареєстрований під назвою «Бандурист». Вважають, що вона виникла під впливом від бандурного мистецтва Гната Хоткевича, який, до речі, неодноразово виступав у спільних концертах із хором «академіків» [студентів]. Загальні збори новоутвореного товариства офіційно обрали першим диригентом хору Івана Смолинського.          

          Про концерти «Бандуриста» декілька статей написав С.Людкевич; вони були опубліковані у «Ділі» за 1906 рік. В одному з липневих номерів часопису композитор зазначає: «Загалом узявши, молоде товариство співацьке дало свідоцтво, що не вганяється за дешевими легкими ефектами, а стремить до осягнення чимраз вищих, досі недоступних артистичних сфер і тим дає доказ зрозуміння своєї культурної задачі». У іншому дописі (про концерт у Кракові), висловивши певні зауваження, С.Людкевич все ж дає високу оцінку І.Смолинському як диригенту, визнавши у нього «чимало справности і практичного організаційного хисту у виведенні навіть трудніших речей».

          Також Іван Смолинський входив до «Союзу співацьких і музичних товариств», обирався членом його контрольної комісії.

          Після закінчення університету Смолинський викладає у Львівській та Коломийській гімназіях, диригує «Коломийським Бояном». Потім переїжджає до Станиславова, де, крім роботи в Українській гімназії, стає диригентом «Станиславівського Бояна», перейнявши естафету від його керівника, відомого композитора Василя Безкоровайного. Він також входить до правління товариства; відомо, наприклад, що в 1934-1935 роках його обирали скарбником.

          Найбільш плідними у співпраці Смолинського і «Бояна» були 1920-ті рр. Про діяльність митця позитивно висловлювався засновник Станиславівської філії Музичного інституту ім. М.Лисенка Осип Залеський: «За його дириґентури, головно в рр. 1920-1922, «Стан. Боян» піднісся на якийсь час і під оглядом скількости членів, і під оглядом артистичної праці (концерт з ораторії Мендельсона «Христос», концерт з творів Бортнянського)» («Діло», 1933/25). Широкий резонанс отримала у Галичині урочиста імпреза з нагоди 35-ї річниці «Станиславівського Бояна»; на ній Смолинський диригував заключним номером свята – «На прю» М.Лисенка, який грандіозно прозвучав у виконанні чотирьох хорів: Львівського, Станиславівського, Коломийського «Боянів» та Станиславівської «Думки». Під керівництвом Івана Смолинського «Боян» виступав у концерті до 40-річчя літературної діяльності Ольги Кобилянської (22 грудня 1927 р.), виконавши «Хустину» Т.Шевченка – Г.Топольницького та національний гімн на завершення свята, 9 травня 1937 р. – в концерті до 100 років від появи «Русалки Дністрової» М.Шашкевича (прозвучали хори В.Матюка «Не згасайте, ясні зорі», «Нещасний» та кантата Я.Ярославенка «В Маркіянове свято»), брав участь в інших заходах, і не тільки в місті, але й у селах Станиславівщини.

          У 1930 році у Львові відбувся ювілейний концерт «Бандуриста» до 25-річчя його заснування. В ньому взяли участь співаки першого хору, створеного Іваном Смолинським, і новий склад хору з диригентом Іваном Охримовичем. Під батутою Смолинського старі «бандуристи» виконали Н.Вахнянина «Урра, у бій» та І.Воробкевича «Задзвенімо». Ці пісні прозвучали виразно, емоційно, з колишнім завзяттям, що було відзначено С.Людкевичем: «Слухачам зробив цей виступ милу несподіванку як першорядним звуком, так і бадьорим видом і ядерною дисципліною та викликав у всіх свідків колишніх виступів «Бандуриста» сльози радісного одушевлення, що ще не «пропала козацька слава», не «звелася ще сила довоєнного співочого покоління» («Діло», 1930/127). Були й інші схвальні статті про концерт «Бандуриста» із згадкою про його першого диригента.

          І.Смолинський виступав часом у пресі як рецензент. Показовим є його відгук у газеті «Діло» на концерт співака Романа Любинецького (партія фортепіано – Василь Барвінський) у Станиславові, який відбувся 14 червня 1923 року, – стисла, але вичерпна характеристика виконавських особливостей і вокаліста, і піаніста.

          Що стосується роботи з хором Української гімназії, то і тут І.Смолинський мав видатні досягнення. Відомо, наприклад, що під його орудою в 1921 році учні поставили І дію опери «Утоплена» М.Лисенка та виконали кілька його хорових творів. Хор постійно брав участь у Шевченківських концертах.

          Смолинський любив молодь, виховував її в патріотичному дусі. Учні, в свою чергу, були прив’язані до вчителя, цінували його як легку й дотепну у спілкуванні людину і доброго математика. Восьмикласники відвідували математично-фізичну секцію гімназійного «Научного Кружка», одним з керівником якої був І.Смолинський; тут відбувалися цікаві диспути, виголошувалися доповіді про визначних фізиків, вирішувалися математичні задачі підвищеної складності та проводилися консультації для вступників до університетів. Займався гурток і благочинною діяльністю. Наприклад, відомо, що в 1939 р. він жертвував 49.95 злотих на будівництво шпиталю ім. Митрополита Андрія Шептицького у Львові.

          Також Смолинський постійно ходив із старшими гімназистами «на прогульки» у Карпати в кінці кожного навчального року. Був він і завзятим мисливцем, що учням дуже імпонувало.

          Митець активно співпрацював із Станиславівською «Просвітою», «Українською Бесідою». 3 лютого 1935 р. він взяв участь як член журі в перших змаганнях читальняних селянських хорів «Просвіти», які відбулися в Станиславові. На конкурс приїхало п’ять колективів із навколишніх сіл. Про значення цього заходу у своїй статті писав відомий у місті суспільний діяч Іван Ставничий («Діло», 1935/48): «Оце зроблено почин, щоби нашу пісню охоронити перед шкідливими чужими впливам[и], щоб збуджувати й зберігати в населенню любов до рідної мови й пісні». Почесне право оголосити переможців змагань випало І. Смолинському (перше місце було присуджене хору з с. Микитинці, друге – з Павелча, третє – з Підпечар).

          Після встановлення в Західній Україні радянської влади культурно-освітня активність І.Смолинського зменшується. Він недовго працює бухгалтером на шкірзаводі та в зеленому господарстві, викладає в школах Івано-Франківська та Надвірної.

          Івана Смолинського не стало 30 січня 1965 року. Та в пам’яті родини і нечисленних вже колишніх учнів та знайомих він і досі залишився непересічною, яскравою особистістю.

 

 

Галина МАКСИМ’ЮК,

 

музикознавець