Калуський «Список Шиндлера» – ІІІ

Калуський «Список Шиндлера» – ІІІ

(Продовження. Початок у №20 від 17 травня 2018 року та №22 від 31 травня 2018 р.)

Заздалегідь зауважимо, що історія стосується знищення людей нацистами в м. Калуші під час Другої світової війни[1]. Мимоволі в ході опрацювання матеріалів кримінальної справи, де описані страхітливі злочини нацистів та їх поплічників, виникали аналогії з відомим фільмом про Голокост режисера Стівена Спілберга «Список Шиндлера». Але це і наша окрема історія, бо, як влучно написав патріарх українського письменства Юрій Андрухович, в цей період в Україні «розстріл перетворився на щось буденне, рутинне і, даруйте на слові, нормальне». Спробуємо описати епізоди жахливої людської трагедії, що розгорталася тоді в м. Калуші.

Епізод 5. «Закриття «єврейського питання» в поселенні Уґерсталь».

Як згадував Жовнір, у кінці літа 1943 р. гестапівець Мауер Віллі[2] (відзначався антисемітизмом ще до війни) сказав кріповцю, що той має поїхати з ним і подивитися «цікавий концерт». Далі всі карателі заїхали у німецьку протестантську колонію у с. Уґартсталь, яка була перетворена за совітів в радгосп «Угерсталь» (нині с.Сівка-Калуська), де ще залишалося 40-60 євреїв, бо не вистачало робітників. Жертви німецького терору працювали на копальнях і бурових. Серед них було 3-4 зубних лікарі, яких час від часу возили в Калуш вставляти німцям золоті зуби, та 4 єврейки, які працювали в підсобному господарстві.

На світлині розкопки могили і комплектація скелетів у колишньому поселенні Угерсталь 5 липня 1968 р. Матеріали з кримінальної справи В.Жовніра

В липні 1943 р. мешканців Угерсталі не випустили на роботу, бо «мали приїхати ревізори перевіряти документи». Всі євреї очікували в садочку біля будинку, були чисто одягнуті і чекали перевірки…

Далі гестапівці змусили євреїв роздягатися догола і заскакувати до помийної ями, де їх стріляли. Сам Мауер стояв з автоматом біля великої ями, до нього солдати підводили по 4 особи, а гестапівець розстрілював їх одиничними пострілами з автомата.

Розкопки могили з останками трупів в поселенні Угерсталь 4-5 липня 1968 р. у дворі М.Г. Матеріали з кримінальної справи В.Жовніра

Більше 30 осіб убили на подвір’ї і в житі на полі, куди люди намагалися втекти. Один голий єврей, заготівник худоби Цвейбер, схопився і втікав аж до околиць села Сівка, де він заплутався в житі і його догнав поліцай в майці і трусах та вбив. Є ще дані, що три молоді хлопці таки втекли, а один старший чоловік заліз в димохід і залишився непоміченим.

Після того всі поїхали в Калуш, де Драгінда «після роботи» частував Мауера всілякими наїдками і питвом.

Оскільки злочин був скоєний влітку, а яму засипали лише зверху, то з неї через кілька днів стало страшно смердіти. Тоді німці облили місце вбивства гасом і підпалили. Горіло довго і страшно.

Епізод 6. «Вбивство юнаків-оунівців»

За даними кримінальної справи Жовніра, 1 листопада 1943 р. гестапо арештувало чотирнадцятьох 15-20-річних хлопців з українського націоналістичного підпілля, які вчилися у Калуській торгівельній школі. Як стверджують сучасники подій, підставою для початку репресій могло стати вбивство фольксдойча у Вістовій. Спочатку в Калуш привезли двох хлопців (Коломийця і Країнського (у кримінальній справі Жовніра йде мова про Українського)), у яких вилучили два пістолети та антифашистську літературу, і після допиту один із затриманих зразу назвав 10 осіб співучасників.

Дещо іншу версію подій подає Василь Яшан. Він написав у своїх спогадах, що причиною арешту учнів став член ОУН, який працював у відділі харчового і сільського господарства ляндскомісаріату в м. Калуші. За його даними, він переховував в урядовій канцелярії список учнів, які, на його думку, були лише зв’язковими. Ці папери були викрадені і передані німцям полькою, з якою оунівець «трохи любився»[3].

Кримінальна справа Жовніра містить спогади родичів арештованих. Так, як згадувала сестра арештованого Юрія Петровича Мандрика Шутяк Розалія Петрівна, її брат закінчив 8 класів школи і два роки пропрацював робітником Брошнівського лісокомбінату. Восени 1943 р. він оформився на роботу писарем у міську праву.

Після арешту батькові Юрка обіцяли випустити сина через українські установи, тато поїхав у Станиславів домовлятися, а сина в той день розстріляли. Сестра з мамою теж не знали про розстріл. Подібна ситуація була з родиною Коломійця, яку здурили, що за великі гроші дитину можна буде викупити.

Мечислав Країнський, у якого загинув батько Михайло Країнський та брат Йосип Країнський, згадував, що брата попередили про небезпеку і він сів на поїзд у бік Львова, але доїхав лише до Брошнева, а там з поїзда був знятий німцями і заарештований. До того ж, коли німці прийшли арештовувати Йосипа і не застали його вдома, вони зі злості арештували хатню працівницю, а потім взяли під варту батька на роботі.

Ольга Гнибіда показує фотографію брата Мирослава Сагайдака, який був серед розстріляних. Фото з сайту часопису «Репортер»

Натомість брата Дарини Іванівни Гонської Сагайдака Мирослава, який був бухгалтером у Перегінському лісництві, розбудили гестапівці вранці 1 листопада, спитали його ім’я і наказали йти за ними. Найжахливішим було те, що його потім розстріляють під стіною магазину, в якому дівчина працювала.

Син Марії Келебай Богдан працював робітником на Брошнівському лісокомбінаті. Коли за ним прийшли, то поруч з ним спав старший син Тарас, якого за компанію теж забрали гестапівці (лише через два дні Тараса вдалося визволити). А для Петра Келебея мама в день розстрілу ще возила в Станиславів передачу. Її там прийняли і пообіцяли сина незабаром випустити.

Всіх хлопців утримували в приміщенні кріпо в Калуші, потім в Станиславові, де був проведений прилюдний суд. На суді, за даними В. Яшана, було 11 осіб, а один хлопець з переляку не міг навіть сказати свого прізвища. Усіх їх було засуджено до кари смерті. Після того по вулицях Калуша оголосили про розстріли, які відбулися 4 листопада о 16.00, у торговий день на Ринковій площі.

Спочатку на площу «для зачитування наказу» зігнали 100-150 місцевих людей. Як згадує В.Яшан, «збитих до крові і скатованих тільки в білизні» засуджених привезли вантажним авто. Десять гестапівців скинули їх з автомашини «брутально, так, як це вони вміли, і поставили до розстрілу під муром».

Меморіал на місці розстрілів гестапівцями юнаків ОУН[4]

Бідні діти були вже спокійні. Їхні вимучені і знеможені тіла вже не мали сили протестувати проти насильницької смерті. Комендант калуського відділу гестапо Вільгельм Ассман прочитав вирок смерті за виступи проти Німеччини, перекладач переклав українською, засуджені перехрестилися. Надійшла команда, за нею постріли, і дванадцять трупів упало на землю та обагрило її своєю кров’ю. Хто ще виявляв ознаки життя, діставав додатковий постріл з пістолета в серце від Ассмана. Під час добивання гестапівець ще й погрожував, що всіх, хто хоче України, чекає така сама доля. Трупи забрали на ту саму автомашину й вивезли у невідомому напрямку, і родини навіть не дізналися місця вічного спочинку замордованих.

З підлітками загинув батько одного з засуджених. У кримінальній справі Жовніра згадується, що серед розстріляних був і той хлопець, який видав їх німцям. Він ще сильно кричав і просив зберегти йому життя. Сестра Мирослава Сагайдака згадувала: «Коли я туди вже прибігла, то машина якраз поїхала. Кров спливала з тротуару на дорогу. Люди брали хто стаканчик, хто баночку і збирали ту кров».

Епізод 7. «Українці, що рятували життя»

Внаслідок Голокосту в Калуші у місті залишилося в живих 14 євреїв, які всі згодом виїхали за кордон. За іншими даними, вижило 17 (за інформацією Бернарда Дічека – 12) калуських євреїв. Очільник єврейської громади міста Ігор Айзікович Кернер називав чотири єврейські родини Калуша, які пережили Голокост: «Гайзлери, які виїхали у 2003 році в Ізраїль. Лєрбауми (дядя Гриша похований у Калуші), у місті зараз живе син і дві дочки. Бєрмани – старенькі поховані у Калуші, а дві дочки виїхали. Кульберги (дядя Саша був директором магазину) виїхали в Ізраїль в кінці 90-х рр. ХХ ст.». Вижив і батько І.Кернера, якому «пощастило» – він у 1940 р. був призваний до радянської армії.

Врятувалася і Печінкіна Роза Йосифівна, яка була до війни завідувачем РАГСу і евакуювалася з радянською владою. Зберіг життя також Адам Румельт, 1914 р.н., який був членом КПЗУ, п’ять років відсидів у в’язниці за Польщі і в 1941 р. вступив в Червону армію. Під час війни він був 13 разів поранений, втратив всю сім’ю – чотири брати, три сестри і мати були вбиті нацистами, а батько загинув у перший день війни в результаті бомбардувань.

Зазначимо, що допомога євреям з боку українців могла закінчитися для останніх карою смерті. Так, батька родини Костецьких заледве не розстріляли, бо в них у стайні сховалися дві єврейські дівчинки 1-11 років. Євдокія Марцінковська в 1943 р., коли люди подушилися в підвалі і їх витягали та добивали, приховала собі на виховання єврейську дівчинку. Однак потім Цепко прийшов до неї, забрав дівчинку і розстріляв її прямо за будинком.

Почесна грамота про присвоєння звання Праведник світу

Миколі, Євдокії та Андрію Паньковичам

Однак українці все одно допомагали. Врятовані євреї й досі пам’ятають родини Паньковичів та Захарія Плаксія, які врятували кількох людей. Так, ризикуючи власним життям, Плаксії врятували всю родину Шапіро, Давида Гальперіна, Нусю Файнтіхль. Натомість Паньковичі переховували на горищі сараю Регіну та Йозефа Дічеків. За те що, незважаючи на ризик втратити власне життя та життя всієї родини, вони врятували євреїв, на основі наданих свідоцтв Панькович Микола, Євдокія і їх син Андрій були удостоєні звання Праведників світу і нагороджені медаллю Праведник народів світу. Їхній син Бернард неодноразово відвідував Калуш і навіть зняв в 2013 р. фільм про місто – «Калуш, який я думав, що знаю».

Наталя Панькович тримає в руках світлину стодоли, в якій переховувалася єврейська родина. Світлина з сайту «Вікна»

Паньковичі мали хату в Хотіні за вокзалом і там у стодолі переховували маму і батька. Сховок був влаштований на підвищенні, де зберігали сіно. Було дуже страшно, переживали, щоб ніхто не здогадався і не доніс. У Паньковичів було троє дітей – дві доньки і син. У хаті готували їжу, клали її на дно у відро і хтось із дітей Паньковичів ніс його у стодолу, вдаючи, що йде годувати худобу. Відро ставили внизу. Паролем була кличка собаки, яка жила на подвір’ї. Діти її промовляли і виходили. Це означало, що все спокійно і безпечно. Батько спускався з сіновалу драбиною і забирав їжу.

Як згадує з жахом Б. Дічек, «якось ввечері до дверей будинку батьків матері прийшов її однокласник. Його послали сказати, що саме мама, яка тоді була зовсім юною, має обрати, кого заберуть наступним: тата чи маму. Її запитали: кого готова віддати? Дідусь почув це і сам пішов до своїх мучителів, думав, що врятує рідних. Його теж більше ніхто не бачив.

Бернард Дічек в центрі м. Калуша. Фото з сайту «Вікна»

 

Епізод 8. «Могили».

Одразу після закінчення Другої світової війни, у 1946 р., радянська влада замість того, щоб подбати про увічнення пам’яті убієнних, вирішила знищити єврейський цвинтар і цинічно використати надмогильні пам’ятники і плити для будівельних цілей. На заваді тоді стали тільки чинні санітарні норми використання закритих цвинтарів.

На фото викопані 21-22 січня 1960 р. людські кістки на єврейському кладовищі в м. Калуші. Матеріали з кримінальної справи В.Жовніра

Пізніше неодноразово здійснювалися спроби ідентифікувати місця поховань убитих. Так, 23 січня 1960 р. у зв’язку з розслідуваннями злочинів нацистів проводилися розкопки чотирьох єврейських братських могил[5], які були розташовані на єврейському цвинтарі в одну лінію з півночі на південь за п’ять метрів одна від другої. Тоді місце поховання показали Драгінда і Цепко. Страх від цих нелюдів так глибоко сидів у душах калушан, що коли Драгінда зайшов у 1960 р. в хату Сімківа попити води, то його дружина від жаху втратила свідомість. Саме на цих місцях і постав пам’ятник жертвам фашизму.

Ексгумація трупів 21.01.1960 р. П.Цепко на фоні вказаної ним могили з останками трупів розстріляних. Матеріали з кримінальної справи В.Жовніра

4-5 червня 1968 р. відбулася ексгумація трупів вбитих євреїв в Угерсталі. На той час могили, які показав Жовнір, опинилися на людських подвір’ях Н.Г. та В.С.[6]

Зі здобуттям Україною незалежності активізувалися пошуки поховань підлітків-оунівців, розстріляних 4 листопада 1943 р. Зокрема в Боднарівському яру, біля річки Лімниця у Вістовій та в Пійлівському лісі намагався розшукати могили розстріляних голова калуського «Меморіалу» Богдан Яневич.

На сьогодні Калуській громаді та єврейській діаспорі варто подумати про впорядкування і догляд за єврейським цвинтарем та пошуки місць неідентифікованих поховань. І треба не забувати, що historia is magistra vitae.

Сергій АДАМОВИЧ

*«Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.

[1] Висловлюю подяку за допомогу в дослідженні Ользі Дороніній, Уляні Паньо, Оксані Табачук.

[2] Брати Вільгельм і Ганс Мауери були засуджені в 1966 р. Верховним судом Австрії до 13 і 8 років в’язниці відповідно.

[3] Полька пізніше потрапила в полон до українських партизанів і була розстріляна.

[4] Перелік розстріляних: Вагіль Євген, 1924 р.н.; Глушко Ярослав, 1924 р.н.; Келебай Петро, 1923 р.н.; Келебай Богдан, 1924 р.н.; Когут Іван, 1923 р.н.; Коломиєць Євген, 1927 р.н.; Країнський Йосип, 1927 р.н.; Країнський Михайло, 1898 р.н.; Мандрик Юрій, 1922 р.н.; Мельник Микола, 1925 р.н.; Полатайко Ігор, 1927 р.н.; Сагайдак Мирослав, 1924 р.н.; розстріляні в інших місцях: Василів Михайло, 1926 р.н.;, Косар Дмитро, 1927 р.н.; Лис Петро, 1928 р.н.; Марійчин Петро, 1926 р.н.

[5] У першій могилі ідентифікували 4 трупи, у другій – 46 трупів; у третій – 37 трупів; у четвертій – 4 трупи.

[6] В одній могилі було ідентифіковано 33 трупи, в іншій – 8.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!