Калуський «Список Шиндлера»

Заздалегідь зауважмо, що історія стосується знищення людей нацистами різними способами в м. Калуші під час Другої світової війни[1]. Мимоволі в ході опрацювання матеріалів кримінальної справи, де описані страхітливі злочини нацистів та їх поплічників, виникали аналогії з відомим фільмом про Голокост режисера Стівена Спілберга «Список Шиндлера». Але це і наша окрема історія, бо, як влучно написав патріарх українського письменства Юрій Андрухович, в цей період в Україні «розстріл перетворився на щось буденне, рутинне і, даруйте на слові, нормальне». Спробуємо описати епізоди жахливої людської трагедії, що розгорталася тоді в м. Калуші.

Епізод 1. «Машини вбивств»

Згідно з даними В.Яшана, який працював у час війни заступником голови Обласної управи в Станиславові, головним господарем гестапо в Калуші була «хитра і підступна потвора» – Вільгельм Ассман. Він наказував єврейській поліції приводити на цвинтар у Калуші по сто осіб. Там їх ставили в ряд перед викопаною ямою і звільняли від розстрілу тих, хто міг заплатити за своє життя півфунта золота (0,22 кг). Під час перемовин єврейки готували гестапівцям їжу і навіть чистили зброю. Однак зрештою й відкуплені євреї пізніше арештовувалися кримінальною поліцією і пропадали.

Монумент на єврейському цвинтарі в пам’ять про загиблих на Калущині євреїв у час нацистської окупації

Ассман проводив розстріли також на подвір’ї кам’яниці в м. Калуші. Стріляли по 100 людей, «вантажили на машини, везли на кладовище, а кров скапувала і значила останню путь помордованих». За вистріляну амуніцію Юденрат змушений був платити гроші золотом. Коли ж золота не стало, Ассман покарав євреїв тим, що 100 з них були знищені в Станиславові в процесі гашення вапна.

У квітні 1942 р. в підвалі будинку кріпо[2] помістили єврейських дітей з навколишніх сіл. На тих нещасних Ассман спускав тренованих собак і втішався кров’ю дітей. Крім того, тривалий час єврейська поліція посилала в гестапо для прибирання декілька гарних дівчат. Над дівчатами збиткувався, хто хотів, а вранці дівчат розстрілювали на цвинтарі, і їх ховали ще живі євреї.

Карта м. Калуша, де внизу під №1 помічено приміщення кріпо. З книги Мойше Еттінгера 1980 р. з резюме англійською мовою «Kalush – our native town»

Світло на діяльність решти злочинців нам проливають матеріали архіву СБУ. У 1968 р. Комітет державної безпеки порушив кримінальну справу проти підозрюваного Жовніра Володимира Петровича (на той час проживав під іменем Дмитришин Йосип Йосипович), завдяки матеріалам якої перед нами постає страхітлива картина тотального знищення єврейського населення м. Калуша в роки Другої світової війни.

Арештованому Жовніру інкримінували, що він у 1941 р. поступив на службу в Кримінальну поліцію і у званні капрала брав особисту участь у масових вбивствах громадян у м. Калуш. Після поразки нацистів він змінив прізвище і переїхав на Сахалін.

Напередодні арешту Володимир Жовнір, 1921 р.н., уродженець м. Львова, працював старшим механіком на суднах допоміжного флоту в місті Невельське Сахалінської області. З місця роботи на нього була складена позитивна характеристика, що описувала Жовніра як «знаючого спеціаліста…, голову корабельного комітету, який проводив роботу по зміцненню дисципліни на кораблі, до себе був вимогливим і до підлеглих, тверезий, грамотний товариш… Неодноразово подавався на заохочення, активно брав участь в народній добровільній дружині».

Насправді арештований присвоїв собі нове прізвище після переходу лінії фронту в 1944 р. До 1939 р. він жив у Львові, встиг закінчити 1 курс торгової школи, а в 1939-1941 рр. працював робітником по заготівлі торфу, рахівником по прийому квартплати, штукатуром у домуправі. Імовірно, у хлопця був зразу потяг до репресивних органів, бо він ще встиг після приходу Червоної армії деякий час побути в складі бригади сприяння міліції.

З приходом німців, щоб не потрапити до Німеччини на примусові роботи, Жовнір за порадою брата Василя спочатку потрапляє в поліцію, а потім записується в кріпо, проходить навчальні курси в с. Рибка біля м. Кракова, працює у Львові, Станиславові, Калуші, а в кінці 1943 р. навіть потрапляє у в’язницю через донос у гестапо.

Фото документа, в якому є відмітка про службу Жовніра в Калуській кримінальній поліції з 1 вересня 1942 р. Матеріали з кримінальної справи В. Жовніра

У кінці 1943 р. завдяки впливу брата Жовніра звільняють з в’язниці, і він записується в СС «Галичина»[3], звідки влітку 1944 р. як рядовий 14-го артполку здається в полон червоноармійцям. Далі у житті Жовніра був перевірочний пункт в м. Харкові, 4 місяці робіт на відновленні тракторного заводу і військова служба в радянській армії. У складі 50-го важкого мінометного полку кріповець був водієм у складі І Білоруського і Прибалтійського фронтів, далі бере участь у війні проти японців, дослужився до єфрейтора, а в червні 1946 р. аж у корейському м. Пхеньяні демобілізується і опиняється на Далекому Сході, у м. Ворошилов-Уссурійський. Там Жовнір одружується з Єфросинією Тихоненко, яка померла у 1949 р. Після смерті дружини прислужник нацистів перебирається у Владивосток, оформляється на роботу вантажником і кочегаром на пароплаві, в 1950 р. він уже моторист китобійного комбінату «Скалистий». В 1951 р. Жовнір одружується з Анастасією Клімовою, якій розказував, що зразу воював проти німців і японців, і в 1965 р. переїжджає аж на о. Сахалін. За словами кріповця, він навіть добре виховував дітей, вони були комсомольцями і піонерами.

Фото В. Жовніра. Матеріали з кримінальної справи

Колишній кріповець був на доброму рахунку в радянської влади. У 1951 р. Жовнір за участь у війні й отримане поранення був нагороджений медаллю «За бойові заслуги», а у 1963 р. вбивці було вручено грамоту «За активну участь в охороні державного кордону СРСР» за те, що брав участь в затриманні японських шпигунів. А за хорошу роботу на кораблях Жовнір був нагороджений наручним золотим годинником.

Одразу після арешту Жовнір заперечував вбивства ним євреїв і визнавав за собою лише розстріл навесні 1942 р. у Львові при спробі нападу злодія, єврея Кирілейзона.

Про станиславівський період служби він згадував: «Я неодноразово, 1-2 рази на тиждень, бачив, як з двору гестапо конвоювали на розстріл колону євреїв по 500-600 осіб, в тому числі стариків і дітей. Через деякий час зі сторони єврейського кладовища була чутна стрілянина».

Про один із перших розстрілів у листопаді 1942 р. він розказав слідчим сухо і цинічно: «Начальник Драгінда сказав мені розстріляти затриманих трьох жінок-єврейок… Підійшов до них, наказав повернутися до стіни, потім вбив ці три жінки вистрілом у потилицю кожній».

Приміщення колишнього кріпо в 60-х рр. ХХ ст. Матеріали з кримінальної справи В. Жовніра

Восени 1942 р. за 80 метрів від будівлі кріпо в м. Калуші вистрілом з гвинтівки Жовнір важко поранив втікача Еріха Розмана, а потім добив його прикладом зброї. Потім була участь у розстрілах у кінці вересня 1942 р. 46 євреїв на кладовищі, розстріл трьох єврейок, навесні 1943 р. знищення сім’ї Ратнера, в липні того ж року кріповець охороняв розстріли в Угерсталі, а потім вбив трьох осіб під час розстрілів 14 євреїв (як сам свідчив під час слідства, «ми розстріляли стільки, скільки пригнали»).

Як наслідок, 7 жовтня 1968 р. за рішенням суду Жовніра за його злодіяння було покарано на 12 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях суворого режиму з конфіскацією майна.

Поряд з Жовніром служили Іван Сидорович Драгінда – начальник кріпо, Петро Михайлович Цепко, Петро Герасимович Епік, Едвард-Іван Граф, Іван Олександрович Герега, Володимир Бандуровський, Кравчук, Кароль Краєвський, Фрідріх Крицина, Омелян Ощудляк, Владислав Терчук, Петро Якубовський.

Найстрашнішим з цих персонажів був Іван Сидорович Драгінда, 1900 р.н., уродженець с. Іванківці Кіцманського району Чернівецької області, який пізніше прийняв німецьке громадянство. Краєвський характеризував його як людину «нещадну, жорстоку, яка була дуже сувора до співробітників». До прикладу, поляка Крицину Драгінда під час однієї з пиятик отруїв, щоб позбутися невигідної йому людини.

Починав свою криваву кар’єру Драгінда з посади телефоніста Станиславівського гестапо, а вибився аж в керівники калуського кріпо. Працював професійно, мав лише агентів від 8 до 15, через яких виявляв осіб, що були ворожо налаштовані проти нацистів.

Драгінда грабував єврейське майно, яке його коханка Людвіка Томашевська потім вивозила в Краків, де була її родина. Та і сама коханка в Драгінди з’явилася в результаті насильницьких дій. Річ у тому, що у Мечислава Гайдоша була молода красива жінка, яку мешканці Калуша вважали найбільшою красунею. Драгінда звернув на неї увагу, а чоловіка, щоб не плутався під ногами, вислав на роботи в Німеччину, жінку піддав терору і змусив стати коханкою, а потім дружиною (від цих стосунків у них було двоє дітей).

Імовірно сучасний вигляд приміщення колишнього кріпо

З наближенням Радянської армії Драгінда втік в Угорщину, де покинув дружину з дітьми[4] і почав видавати себе за колишнього чоловіка дружини Мечислава Гайдоша. 19 травня 1946 р. він був заарештований в м. Заліщики Тернопільської області, а 29 листопада 1946 р. за свої злочини ув’язнений на 20 років виправно-трудових робіт.

У жовтні 1959 р. через заяви від мешканців Калуша про розстріли і репресії було призначено додаткове розслідування щодо Драгінди. Проте 13 лютого 1960 р. Драгінду було звільнено від кримінальної відповідальності через те, що додаткових даних про розстріли не було здобуто, злочинець чистосердечно покаявся, відбув 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах і мав позитивні характеристики з роботи. У 1962 р. він помер в м. Красноярську.

Схема місць розстрілів у районі єврейського цвинтаря, які оглядалися під час слідства 16 травня 1968 р. Матеріали з кримінальної справи В. Жовніра

У свою чергу Цепко Петро Михайлович, 1915 р.н., уродженець с. Красна Ряшівського воєводства, який теж «відзначився» розстрілами і мордуванням євреїв, ще до війни готувався німцями для каральної діяльності та закінчив школу криміналістики в Кракові у 1941 р. Про нього Драгінда в 1960 р. сказав: «Цепко виконував свої обов’язки сумлінно, проявляв ініціативу, був великим деспотом, робив, що хотів».

Під час слідства стало відомо, що він полюбляв розстрілювати євреїв, які потрапляли йому на очі в місті після 21.00, міг собі дозволити вбити затриману єврейку, викинувши її через вікно будинку на тротуар, або застрілити півторарічну дитину, яку хтось залишив біля магістрату. Цепко цинічно пояснював, що не міг визначити за рисами обличчя, чи дитина є єврейською, і «щоб дитина не мучилася, вийняв пістолет з кишені і здійснив в неї вистріл…»

Для збагачення кріповець практикував пошуки в євреїв золота, вилучав у них костюми, пальта, білизну, взуття, а також хороші простирадла і наволочки (лише нижньої білизни награбував сорок пар).

Коли Цепко вбив безневинного кравця Мундзя, який шив обмундирування для нацистів, то прибиральниця кріпо Станіслава Драган назвала його «останнім катом». На що той наказав п. Станіславі мовчати, бо «піде вслід за Мундзьом».

Як не дивно, а арештували Цепка вперше гестапівці, бо він дав табельний револьвер Романову і Яцківу, щоб ті грабували мешканців села Тужилів. Після того Цепко сидів у в’язниці м. Катовіце, звідки незабаром втік і назвав себе Павлом Даниловичем Яблонським. Радянську владу Цепко умудрився переконати, що втік з німецького полону і втратив документи.

З легально виробленими документами на Яблонського Цепко виїхав в СРСР і в с. Струсів Теребовлянського району навіть став головою артілі «Прогрес». Однак у липні 1948 р. Цепко був арештований органами КДБ. Звідти він втік уже на другий день, одразу поїхав у Львів, де його знайомий п. Стожко за 3000 карбованців виробив йому документи і військовий білет на ім’я Михальчишин Петро Васильович.

Після цього почалося третє життя негідника Цепка. Він переїхав в с. Женів Глинянського району[5] Львівської області, де працював продавцем у сільському магазині та навіть зекономив на сплаті позики за куплений будинок, бо брав її на прізвище Яблонський.

У 1959 р. Цепко, як він сам казав, через те, що «весь час гризла совість, страх, я боявся своєї тіні, на цьому ґрунті виникали сімейні негаразди», з’явився з повинною в правоохоронні органи і 8 березня 1960 р. був засуджений до 15 років позбавлення волі.

Натомість Краєвський Кароль 2 серпня 1955 р. був засуджений воєводським судом м. Сталіногруда (нині – м. Катовіце) до найвищої міри покарання, що пізніше була замінена пожиттєвим ув’язненням. Іван Герега в 1962 р. отримав десять років в’язниці. Проте Едвард-Іван Граф втік разом з німцями, і місце перебування його так і не стало відомим.

Людовбивці Цепко, Краєвський, Драгінда, Жовнір… після війни були знайдені і за свої злочини засуджені на тривалі строки ув’язнення. Важко сказати, чи зло було достатньо покаране. Але вже наше з вами завдання, щоб воно ніколи не прийшло до нас знову.

 

* «Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.

Сергій Адамович, Продовження в наступних номерах

[1] Висловлюю подяку за допомогу в дослідженні Ользі Дороніній, Уляні Паньо, Оксані Табачук

[2] Кримінальна поліція (нім. Kripo, Kriminalpolizei) входила до Головного управління імперської безпеки Третього рейху і здійснювала боротьбу з карною злочинністю. В м. Калуші приміщення кріпо розташовувалось у триповерховому будинку за адресою вул. Колійова, в радянський час – вул. Калініна, сьогодні – вул. Грушевського. На першому поверсі будинку були службові кабінети, а на інших – квартири службовців кріпо.

[3] Через збережене військове татуювання на ділянці лівого плеча у вигляді букви «О» (групи крові) Жовніра в 60-х рр. і запідозрять у співпраці з німцями.

[4] Людвіка Томашевська в 1946 р. офіційно розлучилася і відбула п’ятирічний термін ув’язнення в польській в’язниці.

[5] Пізніше район став складовою частиною Золочівського району

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!