Католицьке Різдво

Згідно з законопроектом №5496, за який 16 листопада 2017 року проголосувало 238 народних депутатів Верховної Ради, Україна, разом із Білоруссю, Молдовою, Албанією та Ліваном, буде двічі на державному рівні святкувати Різдво – 25 грудня за новим стилем та 7 січня за старим. Починаючи з 1991 року, неодноразово порушувалося питання визнати католицьке Різдво державним вихідним, однак з різних причин це питання відкладалося. На думку більшості народних обранців, таке рішення зробить нашу державу більш європейською. А голова Верховної Ради України Андрій Парубій зазначив, що у нас це свято відзначають понад 11 тисяч релігійних громад, як і більшість Помісних Православних Церков у світі. На рівні суспільної свідомості в Україні 25 грудня прийнято називати католицьким Різдвом, хоча з теологічного боку це є не цілком правильно. Правильніше було б його називати Різдвом за новим стилем або за григоріанським календарем. У заголовку нашої статті ми спеціально вжили неправильну назву цього свята, щоб донести до читачів справжню історію розходження у календарях дати Різдва та показати, як історично на Галичині святкували Різдво за новим стилем.

Від самого початку Різдво відзначалося за юліанським календарем, або, як згодом було прийнято казати, за старим стилем. Розроблений та прийнятий до вжитку календар був ще у стародавньому Римі у час правління відомого полководця та правителя Гая Юлія Цезаря (100-44 р. до нашої ери), який протягом 49-44 років до нашої ери правив Римською республікою. Саме римляни розробили основу сучасного календаря. Перший його варіант був дуже недосконалим, складався він з десяти місяців, названих за їх порядковими номерами. Чотири з них, переважно непарні, мали по 31 дню, останні шість – по 30 днів. Загальна кількість днів у році становила 304 дні. Решту діб сонячного року, а це близько 61 добу, на місяці не поділяли, а просто перечікували. Новий рік розпочинався навесні. У VIII столітті до нашої ери з’явилися перші назви у місяців. Перший місяць року було названо «мартіусом» на честь бога Марса, якого спочатку вважали богом землеробства і тваринництва, а згодом богом війни. Другий місяць отримав назву «апріліс» та присвячувався богині краси Венері, саме тоді розкривалися бруньки на деревах. Третій місяць назвали «майус» на честь богині землі Майї. Стародавні римляни були дуже забобонними та вважали, що цей місяць є несприятливим для закоханих, тож уникали в цей час одружень. Відголоски цих забобонів дійшли і до нашого часу, у Галичині дотепер молодятам не рекомендують одружуватися у травні, бо «хто жениться у маю, той буде ціле життя маятися». Четвертий місяць присвятили богині неба Юноні – «юніус», яка також була покровителькою жінок, та наймолодшим громадянам «ювеніс», захисникам батьківщини. За останніми місяцями залишили їх порядкові назви: «квінтіліс» – п’ятий, «секстиліс» – шостий, «септембер» – сьомий, «октобер» – восьмий, «новембер» – дев’ятий, «децембер» – десятий.

Першу календарну реформу римського календаря здійснив близько 690 року до нашої ери диктатор Риму Нума Помпілій, який збільшив кількість днів у році до 355, а число місяців – до 12. Тоді ж було додано нові місяці – «януаріс» та «фебруаріус». Перший з них присвятили богові часу Янусу, а другий – етруському богові підземного царства Фебруусу. За твердженням відомого українського вченого, астронома, професора Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Івана Климишина, який досліджує історію календаря, в цей час римляни перейшли до впорядкованого місячного календаря за грецьким зразком. І тут на календар знову вплинули забобони: римляни не любили парних чисел, вважали, що вони приносять нещастя. Тому чотири з дванадцяти місяців – березень, травень, липень, жовтень отримали по 31 дню, сім місяців отримали по 29 днів, і тільки лютий отримав 28 днів. Тоді ж був вироблений своєрідний спосіб обліку днів у місяці. Перший день у місяці називали «календами», бо його початок та року в цілому за дорученням жерців проголошували публічно. Сьомий день у березні, травні, липні, жовтні та п’ятий день в решти місяців називали «нонами», які приблизно збігалися з першою чвертю фази Місяця. Від повня Місяця, а це від 15-го числа у довгих і 13-го у коротких місяцях, дні називали «ідами». Кожного місяця в дні «ід» римляни відзначали свято Юпітера. А день перед «календами», «нонами» та «ідами» отримав назву «переддень». Відлік днів йшов не вперед, а назад: стільки-то днів залишилося до «календ» і так далі. Усі римські облікові дні та свята через забобони припадали на непарні числа.

Різдвяна поштівка міжвоєнного періоду

Прийнята тривалість римського календарного року була на 10,242 доби коротшою від тропічного року. Щоб стримувати початок календарного року в одній і тій же порі року, необхідно було час від часу вставляти ще один додатковий місяць. Однак римляни вважали, що, додавши до календаря додатковий, 13-й місяць, вони розгнівають богів і накличуть на себе лихо. Щоб цього не сталося, з кінця VII століття до нашої ери у кожному другому році між четвертим і п’ятим днем до березневих календ (між 24 і 25 лютого) почали вставляти додатковий двадцятиденний місяць «марцедоній». Так тривалість римського року збільшилася до 365 днів. Однак згодом з’ясувалося, що цей рік є коротшим від справжнього. Починаючи з V століття до нашої ери, тривалість кожного непарного «марцедонія» було збільшено до 23 днів, а парного – до 22 днів. При цьому середня тривалість року становила 366,25 доби, що було на одну добу довшою від справжньої. Час від часу ці доби доводилося вилучати з календаря. Право встановлювати початок місяця і року та його проголошення, визначення тривалості вставного місяця мали тільки жерці на чолі з верховним жерцем. Керуючись формою і положенням серпа Місяця, вони повідомляли, скільки днів буде до «нон», до першої чверті Місяця, а в «нони» проголошували, коли настане повня Місяця і в які дні слід влаштовувати свята. Відомий давньоримський філософ, літератор, політик Марк Туллій Ціцерон (106-43 р. до нашої ери) зазначав, що жерці для своїх друзів, які перебували при владі, продовжували рік, а для ворогів та тих, хто відмовлявся дати хабар, його вкорочували. Цю ситуацію вдало описав видатний французький філософ Вольтер (1694-1778): «Римські полководці перемагали завжди, але вони ніколи не знали, в який день це траплялося». З часом хаос і безладдя жерців так заплутало календар, що свято жнив почало припадати на зиму.

Різдвяні подарунки для бідних дітей, організованих товариством “Поліцейська родина” у Коломиї, грудень 1936 року.

Корінну реформу римського календаря провів у 46 році до нашої ери Гай Юлій Цезар, коли, окрім усіх титулів, ще й обіймав посаду верховного жерця. Під час перебування у Єгипті Цезар ознайомився з місцевим сонячним календарем та використав досвід єгипетських астрономів. В основу нового календаря, розробленого за допомогою олександрійського астронома Созігена, було покладено видимий річний рух Сонця по небу і прийнято, що довжина року становить 365,25 доби. Внаслідок цього кожні три роки мають 365 днів, а четвертий – 366 днів. Головною особливістю юліанської реформи було звільнення календаря від прив’язки до обертів Місяця та введення високосного дня кожного четвертого року. Саме високосні дні припинили зміщення календаря за порами року. Початок року був перенесений з 1 березня на 1 січня. Якраз із цього дня у давньому Римі, починаючи із 153 року до нашої ери, консули приступали до своїх повноважень. Внаслідок перенесення Нового року назви перших шести місяців втратили свій початковий сенс. Місяць «квінтіліс», який перейшов з п’ятого на сьоме місце після реформи, римський сенат перейменував на честь Цезаря – «юліус». Непарні шість місяців мали 31 день, п’ять парних місяців, окрім лютого, – 30 днів,  а лютий – 29 днів, під час високосного року – 30 днів. Пізніше на честь першого римського імператора Октавіана Августа (63 р. до нашої ери – 14 р. нашої ери) місяць «секстіліс», який перейшов з шостого на восьме місце, назвали «аугустус», тобто священний, у місяці серпні кількість днів збільшили до 31 за рахунок лютого, який зменшили до 28 днів. Щоб не було поспіль трьох місяців по 31 дню, забрали один день у вересні і перенесли його на жовтень, з листопада перенесли один день на грудень. У 324 році нашої ери римський імператор Констянтин (285-337) проголосив християнство державною релігією у Римській імперії. Перед цим, у 321 році, римський день Сонця був перейменований та затверджений як неділя – офіційне щотижневе державне християнське свято. Тоді ж був введений семиденний тиждень у календарному році.

Юліанський календар з високосними роками не був достатньо точним, середня тривалість його року становить 365 днів 6 годин, що на 11 хвилин 14 секунд перевищує астрономічний рік. Тому юліанський календар відстає від астрономічного року, розходження в одну добу набігає за 128 років. Римський імператор Констянтин скликав у 325 році в місті Нікеї (сьогодні місто Ізвік у Туреччині) церковний собор, на якому, окрім теологічних питань обговорювалося питання впорядкування дати святкування Пасхи. З часів Юлія Цезаря до Нікейського собору накопичилося розходження в три доби, що змістило астрономічний момент весняного рівнодення у календарних датах з 24 на 21 березня. Нікейський собор не ліквідував це зміщення, а закріпив його, затвердивши день 21 березня днем весняного рівнодення, від якого вели відлік Пасхи. Оскільки не була усунута причина розходження, то воно продовжувало накопичуватися і до кінця XVI століття досягло 10 днів, а дата весняного рівнодення змістилася з 21 на 11 березня. Проблема календарної реформи обговорювалася римо-католицькою церквою на Базельському (1437 р.), Латеранському (1512-1517 рр.), Тридентському (1545-1563 рр.) соборах. Здійснив календарну реформу Папа Римський Григорій XІІІ на основі проекту італійського лікаря та математика Луїджі Ліліо (1520-1576). У спеціальній буллі «Inter gravissimas», виданій 24 лютого 1582 року, було відновлено день весняного рівнодення 21 березня. Щоб це зробити, наступний день після 4 жовтня 1582 року був проголошений 15-им жовтня. Новий календар отримав назву «григоріанський», за іменем Папи, який його запровадив. Для усунення джерела неточності юліанського календаря за григоріанським кожних 400 років виключаються три високосні дні в роках кінця століть, перші дві цифри яких не діляться на чотири. Внаслідок чого були невисокосними 1700, 1800, 1900 роки, а 2000 рік був високосним.

Різдвяна поштівка Першої світової війни

Щоб пояснити суть григоріанської поправки, треба нагадати, що протяжність астрономічного року перевищує 365 діб на 5 годин 48 хвилин 46 секунд. Відповідно, протягом чотирьох років накопичується розходження календаря з астрономічним часом в розмірі 23 години 15 хвилин 4 секунди. У кожному четвертому, високосному році це розходження погашується з надлишком в 44 хвилини 56 секунд завдяки введенню додаткових 24 годин – доби 29 лютого. Вказаний надлишок, розкладений на 4 роки, виражає неточність Юліанського календаря – 11 хвилин 14 секунд на рік, який знижується григоріанською поправкою в середньому до 26 секунд на рік внаслідок зменшення числа високосних діб зі 100 до 97 кожних 400 років. В результаті розходження на одну добу григоріанського календаря з астрономічним часом накопичується не за 128 років, а за 3323 роки. У наш час юліанський календар відстає від григоріанського на 13 днів.

Перехід на григоріанський календар у Європі відбувався нерівномірно. Першими на нього перейшли країни, у яких сильний вплив мала римо-католицька церква. З 15 жовтня 1582 року новий календар був запроваджений у Італії, Іспанії, Португалії, Польщі, 20 грудня – у Франції, 1 січня 1583 року – у Люксембурзі та Голландії, 16 жовтня 1583 року – у Баварії, 17 січня 1584 року – в Австрії, 22 січня 1584 року – у Швейцарії, 1 листопада 1587 року – в Угорщині, 2 вересня 1610 року – у Пруссії, 1 березня 1700 року – у протестантській Німеччині, Норвегії, Данії, 14 вересня 1752 року – у Великобританії, 1 березня 1753 року – у Швеції та Фінляндії. Православна церква відмовилася прийняти григоріанський календар, хоча у 1583 році на Константинопольському соборі визнала неточність юліанського календаря. Несприйняття нового календаря відбулося через те, що у григоріанському календарі свято Великодня в деякі роки збігається з єврейською Пасхою або випадає навіть раніше від неї. Бо, згідно з «Апостольським правилом» у православній традиції, Великдень має святкуватися після весняного рівнодення та не одного дня з євреями. Тому православні церкви залишилися на юліанському календарі, в якому Різдво припадає на 7 січня, а за григоріанським календарем це 25 грудня. Уже в ХХ столітті православні країни почали переходити на новий стиль: з 14 квітня 1916 року – Болгарія, з 1 лютого 1919 року – Сербія та Румунія, 23 березня 1924 року – Греція. У Російській імперії в 1830 році Академія наук запропонувала перейти на григоріанський календар, однак міністр освіти виступив проти зміни календаря. Уже 1900 року в Академії наук була створена календарна комісія, яка знову порушила це питання, на користь реформи виступав відомий російський хімік Дмитро Мендєлєєв. Цього разу питання заблокував вищий орган Російської православної церкви – Синод. Тільки з приходом до влади більшовиків питання запровадження нового стилю у Росії було вирішено. Раднарком РСФСР декретом від 25 січня 1918 року увів календарну реформу, згідно з якою наступним днем після 31 січня було 14 лютого.

У Галичині Різдво за григоріанським календарем римо-католики відзначали відразу після запровадження реформи 1582 року. Протягом століть в українців Галичини за 25 грудня закріпилася назва «польське Різдво», бо більшість римо-католиків становили саме поляки, хоча були серед них і українці. В Австрійській імперії великі християнські свята були вихідними днями. У міжвоєнній Польщі влада на державному рівні підтримувала Римо-католицьку церкву. Найбільші релігійні свята були визнанні вихідними днями. Поліція самовільно змушувала закривати промислові підприємства та торговельні заклади непольського населення під час римо-католицьких свят. Юридично грамотні власники подавали позови на поліцію до суду та вигравали їх, бо закону, який би змушував святкувати римо-католицькі свята, до 1924 р. не було прийнято. Згідно з розпорядженням президента Польщі Станіслава Войцехівського від 15 листопада 1924 р., вихідними днями були оголошені неділя, Новий рік (1 січня), Трьох Царів (6 січня), Вознесіння Господнє, Боже Тіло (Празник Пресвятої Євхаристії), Святих Апостолів Петра і Павла (29 червня), Успіння Пресвятої Діви Марії (15 серпня), Всіх Святих (1 листопада), Непорочне Зачаття Пресвятої Діви Марії (8 грудня), Різдво (25 грудня). Згодом вихідними днями були визнанні також Стрітення Господнє (2 лютого), другий день Великодня (Пасхи), другий день Зіслання Святого Духа, другий день Різдва (26 грудня).

Різдвяна поштівка початку ХХ століття

Найбільшим релігійним святом для римо-католиків було Різдво. До нього найретельніше готувалися – як матеріально, так і духовно. Перед Різдвом польські громадські товариства проводили спільне відзначення цих свят, яке називалось «Wspólne święcone» («Загальне свячене»). На прийом запрошувалися представники духовенства, влади, військові, члени товариств. Розпочинали трапезу з передачі від рук до рук облатка, частинку якого мав скуштувати кожен присутній. Після цього розпочинали трапезу та товариські розмови. Вартість вступу на захід була високою і складала 2 злотих 50 гріш.

Новою традицією у святкуванні Різдва, яка активно поширювалась у міжвоєнний період, було запровадження із німецької культури оздоблення ялинки як символу різдвяних свят. Під неї стали ставити подарунки дітям, витіснивши таким чином давній польський звичай обдаровувати один одного на Новий рік. Ялинку прикрашали дорослі перед Святвечором, обов’язково на ній мали бути загорнуті у фольгу волоські горіхи. Цілий Станиславів ялинками забезпечувало село Рибне. Складовою різдвяної традиції було купання дітей перед самою вечерею в оцинкованій ванні. Характерною особливістю польського різдвяного столу Галичини була кутя, яку вживали першою.

Поміж греко-католиками і римо-католиками була традиція спільно відзначати найбільші християнські свята. У приміській ґміні Станиславова, Княгинин-колонії (на Майзлях) до Першої світової війни на Різдво існували мішані групи колядників, які колядували спільно на польські та українські свята. Мішані вертепи для поляків виконували коляду «Серед нічної тиші», а для українців  – «Бог предвічний». У навечір’я Нового року (14 січня), на Новий рік, у навечір’я Богоявлення Господнього (19 січня), на Богоявлення Господнє вечорами малими групами ходили хлопці колядувати з «габою». Це була трикутна коробка, одне дно якої було обліплене червоним папером, через яке пробивалося світло засвіченої свічки. З «габою», прикріпленою до кілка, ставали хлопці під вікно та у поляків колядували «Понад габу, пане господарю, прислав нас сам Ісус до тебе», «Ой дай же ці Боже…». У міжвоєнний період організовували уже окремо польські та українські колядницькі групи. В радянський період у Станіславі були закриті усі костели, а вірні їздили до найближчого діючого костелу аж до міста Стрия, що на Львівщині. Тоді як 25 грудня, так і 7 січня були робочими днями, а люди намагалися, наскільки могли, не виконувати важкої фізичної праці у ці дні. З початком «перебудови» в СРСР Різдво почали святкувати, не ховаючись від влади.

 

Роман ЧОРНЕНЬКИЙ, Петро ГАВРИЛИШИН