Казка про ненажерливого демона

 

Відколи сива давнина народила філософів, вони сперечаються між собою, хто з-поміж них правіший: ідеалісти чи матеріалісти. Я б із задоволенням залізла в бочку до Діогена і потеревенила б на вічні і безкінечні теми…

Але в моїй країні війна, в моєму світі війна. І пішов ти воювати за ідею чи за те, що в гаманець складається, – це лише питання внутрішньої мотивації.

А ще є розмова про тих, хто взагалі воювати не ходив, а «взяв на себе тягар» тилової війни з системою. Поки схід здригався від вибухів, у містах відбувся бум доривання до корита ненажерливих квазіпатріотів, які як лиш тільки не мімікрували під атовців! Волонтери, які привчилися жити і заробляти на потоках грошових і гуманітарних. Просто верескливі активісти-популісти, які своїми діями та заявами лише вносили деструктив. Вічно голодні фантазери, яким здається, що вони «впливають на процеси», а насправді лиш наїстися не можуть. Данте мав би кого розміщати на своїх 9-ти кругах пекла у своїй новій «Божественній комедії» періоду українсько-української війни! Так, Росія агресор і напала на Україну, але боротися довелося не лише з нею, а й із внутрішніми демонами.

17619309_1277622685625653_638562907_n

Є розмова і до тих, хто воювати ходив, але повернувся і забув, за що. Друже, ти рік просидів в окопах, ризикуючи своїм життям за нову Україну! Що сталося з тобою потім? Спілки АТОвців помаленьку перетворюються на спілки споживачів. Де моя земля, де моя квартира? Ми об’єднувалися для того, щоб стати силою, а не для того, щоб держава відкуповувалася дрібними подачками!

Вищеописаний образ демона загальний, не намагайтеся побачити там реального персонажа. Це просто частина темного зла, яке мотлошить Україну і зі сходу, і зсередини.

Чим більше я спілкуюся з людьми в реальному світі, тим більше я люблю спати. Адже сни тепер кращі за дійсність. Мені часто сняться казки. «Це все, що залишиться після мене», – пригадую напис на стіні в с. Опитне, де була дислокація добровольців. Може, ця казка і моя непопулярна позиція – це все, що залишиться після мене.

************

На одній горі жили дуже красиві люди. Такі красиві, що по два дзеркала вішали, аби любуватися собою. Що аж в красі своїй змагалися поміж себе. Від тої гордості за власну красоту у них задирався ніс, і дивитися вони могли лиш на іншу гору, де жили багаті. Багаті були настільки багаті, що по два будинки собі будували. Один – аби жити в ньому, а другий – аби з вікон було їм видно їхнє багатство. Їли з таких великих тарілок, як таці. І на відкритих терасах, аби сусіди бачили, як багато вони можуть на стіл наскладати.

Так вони всі і притягнулися. Жили шумно, гамірно і безтурботно. Влаштовували гучні вечірки, одружувалися, розлучалися, парувалися, за одягом їздили за інші гори, міняли одну дорогу сумку на ще дорожчу, одну красиву жінку на ще красивішу, імітували оргазми і сатисфакції, любов з коханцями крутили – шукали сенс життя. А при цьому так старалися виглядати задоволеними і успішними, що аж деколи надувалися і лопалися.

А на те все дивилися з іншої гори. Там жили розумні. Їм досить було одного дзеркала, а деколи і в очі коханої людини глянути, щоб зрозуміти, що вони найкрасивіші і найбажаніші один у одного. Жили в невеличких будинках, але завжди посміхалися. Їли, аби наїстися, ще й друзів пригощали. Сенсу життя не шукали. Бо щастя – ось воно, просто вмій бути щасливим, вірним собі і не шукай собі ґудза.