Коли ти не такий, як усі: Боєць АТО готується написати особливу п’єсу

Артист. Це не тільки був його позивний на війні, але і головне життєве покликання. 45-літній івано-франківський боєць 92-ї механізованої бригади Дмитро Равх каже, що намагається нести людям світло і від того дуже кайфує. До війни керував аматорським театром у Харкові, де зривав овації, а після війни почав писати прозу – короткі історії з життя, які торкають душу. Планує не тільки видати збірку оповідань і написати особливу п’єсу, але й творити в кінорежисурі, адже його голова просто розривається від цікавих ідей. Ось тільки б ноги перестали німіти.

«… «Вибачте мене за все. Я вас дуже люблю, але по-іншому вдіяти не можу. Я йду захищати Україну», – зі сльозами на очах вибіг надвір Сергій. Вслід, плачучи, щось кричали дружина, діти. Та Сергій швидко біг на автобусну зупинку.

Він ще не встиг доїхати до військкомату, а про його вчинок знала вся родина. Телефон постійно дзвонив. Усі благали отямитись і повернутись додому, але він був рішучий у своєму намірі. Мав одну відповідь: «Я йду захищати Україну». Щоб припинити тиск від дзвінків, вимкнув телефон.

У коридорі військкомату його зупинив майор із запитанням: «Ви когось шукаєте, молодий чоловіче?» – «Я доброволець! Хочу захищати Батьківщину!» – «Ви доброволець? Я вас правильно зрозумів?» – витріщивши очі, перепитав майор. «Так! Я доброволець!» – гордо промовив Сергій…

… Слово «доброволець», наче ключ до всіх замків, відкривало двері до всіх кабінетів. Люди дивилися на Сергія, як на рідкісного звіра із зоопарку. Всюди пропускали без черги. Фотограф, зробивши для нього знімки, коли дізнався, що він доброволець, не захотів брати гроші. В одному лікарському кабінеті його запитали:

– То ви добровільно йдете вбивати людей? За що ви ненавидите донеччан, росіян?

– А хто вам сказав, що я їх ненавиджу? Мені шкода донеччан. Про них можна сказати словами з твору Лесі Українки: «Вони сліпі! Вони ще не прозріли!» І російський народ я люблю. Я не люблю Російську імперію.

– І готові помирати за наших політиків?

– Я не йду воювати за політиків. Політики сьогодні одні, а завтра інші. Я йду захищати Україну. Вона була, є і буде завжди!

– Ви недооцінюєте Росію, ви недооцінюєте її лідера. Путін завоює весь світ!

– Це ви недооцінюєте Україну! В Україні багато патріотів, які ціною власного життя зупинять Путіна…

– Але ж ви будете стріляти у противника?

– Якщо доведеться – буду!

– Моя б воля, я б усіх добровольців своїми руками душила б.

– Добровольців багато. На всіх рук не вистачить…

…Через деякий час його закликали у кабінет, де засідала підсумкова комісія. «Що з вами робити, Сергію? Ви доброволець, а наші лікарі вам не дозволяють службу в армії», – повідомила лікарка з комісії. «Дозволити! Зрозумійте мене правильно. Моя душа і свідомість уже давно на передовій. І чекає там на зустріч із тілом. Повірте мені! – благав Сергій. – Я буду чудовим воїном! Я витримаю будь-які навантаження! Я живучий і везучий». «Ми довго радились і вирішили. Ви патріот, і вам під силу будь-які життєві бар’єри. Везіть на передову своє тіло і обіцяйте, що назад привезете його разом із душею і в повній свідомості», – засміялись вони.

«Обіцяю! Служу народу України!» – зрадів Сергій і з криком «Ура!» щасливий вибіг на вулицю. Надворі стояли і нервово курили кілька засмучених чоловіків. Поряд з ними дружини, можливо, матері. Побачивши його щасливе обличчя, запитали: «Що? Комісували?» – «Ні! Слава Богу, беруть!» – «Та чому ж ви радієте? Ви що, ідіот?» – «Я патріот!» – «Ідіот-патріот!»…

… «Як там наш ідіот-патріот?» – запитав водій Микола. «Взяли! Зараз усіх беруть, людей не вистачає, – відповів майор. – А тут ще й доброволець!  Лікарі військової частини змусили Сергія зняти штани, щоб подивитися на його хворі ноги. А він так упевнено стверджував: «Не хвилюйтесь! Я все витримаю!» – «Знаєш, майоре, я йому заздрю». – «Заздриш? За статистикою, такі, як він, гинуть першими. На передовій їх називають «безбашені». – «Я вчора п’яному сусіду набив пику. Вважав себе героєм. Думав, що я мужня людина. Але зараз, дивлячись на Сергія, усвідомлюю, який я слабак. Сильний він, а я слабак і боягуз». Далі вони їхали в повній тиші.

Наступного дня майор, прийшовши на роботу, біля дверей військкомату зустрів водія Миколу і його дружину Ірину.

«Привіт! Щось трапилось? Чому ви тут?» – запитав майор. «Тут приймають ідіотів-патріотів? – засміявся Микола. – Я доброволець! Я іду захищати Батьківщину!.. Розумієш, майоре, коли мене запитають діти, внуки, що я зробив для України, я теж хочу з великим почуттям гідності сказати: «Коли Україні було важко, я її захищав».

Це уривки з оповідання Дмитра Равха «Доброволець», яке він написав, як і решту своїх новел, після повернення з АТО. Більшість його оповідань – не вигадані, це реальні історії з чужих життів і дещо зі свого власного.

Ось, наприклад, головний герой «Добровольця» – це насправді і є Дмитро. Це його вистраждана історія. Перед тим, як зважитися піти на війну, він довго мордувався, міркував про все на світі: треба чи не треба туди пхатися, навіщо це йому чи не йому… Зрештою, одного ранку просто зібрав сумку і пішов до військкомату.

Всі друзі та знайомі відвернулися від Дмитра через таке рішення. Називали егоїстом. Було неймовірно важко.

«Артисте, ти безбашений»

Колись давно він собі пообіцяв, що ніколи не візьме до рук зброю, не стрілятиме в людей. Такими були його внутрішні переконання. Хто ж знав, що війна так міняє свідомість.

На передку побратими часто дивувалися: «Артисте, ти чого такий везучий?» А він і справді такий – везучий і живучий. Пам’ятає важке бомбардування, яке тривало цілодобово. Хлопці сиділи в бронежилетах, касках… А Артист лежав без екіпірування, читав Новий Завіт.

«Артисте, тобі що, геть не страшно?» – «Пацани, давайте подумаємо логічно. Якщо поцілить снаряд – ми всі трупи. Не врятує ні каска, ні бронік. Нащо мені зараз трястися?» Через кілька годин і хлопці те все познімали з себе й полягали біля Дмитра: «М-так… Оце ти, Артисте, безбашений…»

«Мені здається, на війні Бог просто забрав у мене страх, – міркує чоловік. – Тим паче я доброволець. Усі страхи і сумніви я в собі відмучив ще вдома. На передок прийшов уже внутрішньо спокійним, а отже вільним».

За рік в АТО Дмитро набув більше мудрості, ніж за все своє життя. Таке відчуття, ніби минуло 20 років, а не десять місяців. На передку дійсно час якось по-іншому збігає. Чоловік там стільки відповідей знайшов, які шукав багато років. Наприклад, він ніколи не міг зрозуміти, чому Мойсей водив євреїв пустелею аж 40 років. Невже не можна було швидше привести їх до землі ханаанської?

«А на війні я миттєво все второпав, – продовжує Дмитро. – Поки не вимре покоління, виховане в рабстві, не буде якісних змін. Як мудро вчинив Господь – він навіть Мойсея не пустив на ту землю. Адже Мойсей теж виховувався в рабстві. І зараз я чітко усвідомлюю, що в Україні не почнеться процвітання, поки не вимруть покоління, виховані в радянській системі. Це і мене стосується. І це закономірне явище».

«І за це варто було воювати?»

Після демобілізації Дмитро переїхав до Івано-Франківська. Спершу була чорна депресія, дуже хотів назад на війну. Заходив у кількаденні запої. Потроху виборсався. Каже, що дуже допомогла віра в Бога.

На цивілці атовця найбільше дратує запитання: «І що, за це варто було воювати?» А він завжди пояснює, що в АТО не вирішуються проблеми економіки чи політики. Їх треба впорядковувати в тилу. На фронті вирішуються питання існування України як держави.

Мистецтво в собі

Після демобілізації воїн почав писати оповідання. Чим більше пише, тим більше їх приходить йому на думку. Щоразу має таке відчуття, ніби інформація вже готовою звідкись прибуває. Влітає, наче блискавка. Під час роботи над кожним твором у бійця течуть сльози, й сам він не може пояснити, чому.

Грошей поки що нема, але Дмитро вже знає, як назве свою збірку: «Де любов – там і я. Де любові немає – там і мене немає». «Дуже довга назва, але вона моя», – усміхається чоловік. Оповідання підписує псевдонімом Дим – так з німецької перекладається його прізвище Равх.

Артист каже, що в його голові роїться так багато творів, але вони чекають свого часу. Друзі просять, аби писав про АТО, а Дмитро не хоче. Принаймні не зараз. Ще не визріло. Хоча ідея сюжету є. Назва теж – «Атовець».

А взагалі вже більше 20 років у голові чоловіка народжується віршована п’єса з багатьма дійовими особами: Добро, Зло, Душа, Любов, Заздрість, Насолода, Совість – все, що існує в людині. Якщо Артист напише так, як задумав, то обіцяє, що це буде дуже особлива п’єса.

Колись давно, ще в 90-х, Дмитро працював актором у львівському театрі. Але треба було шукати заробітку – були часи важкі. Підробляв, де тільки міг. Однак що би він не робив, йому завжди казали: «Ти займаєшся не своєю справою. Ти – артист!» «Всі відчували, що я творча людина, однак я хотів бути таким, як усі, – усміхається атовець. – Почувався білою вороною. Не кращим, а просто іншим. Намагався поламати себе, аби підлаштуватися під шаблони, але не зміг».

У Харкові, куди переїхав до колишньої дружини, Дмитро створив театр «Єдність». Ті вісім років він називає найщасливішими у житті. Працював лише з акторами-аматорами, у них немає корони на голові, вони внутрішньо більш вільні та гнучкі, люблять мистецтво в собі, а не навпаки, тому дуже швидко ростуть до високого рівня.

Наразі воїн має і кілька цікавих кіносценаріїв. Переконує, що не прагне написати твір, який принесе йому славу, просто хоче через свою творчість нести людям світло.

Дмитро має і невеличку перемогу. Його твори взяв директор Інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника як екзаменаційну роботу для студентів. В середині червня інсценізують два оповідання Дмитра: «Тато» і «Божевільний».

Рай і пекло

У кожному його оповіданні непомітною ниткою проходить згадка про віру в Бога. «У щоденному житті я весь час відчуваю Господа, – пояснює боєць. – Я би дуже хотів поспілкуватися з атеїстами, які би намагалися довести своє. Як Всевишнього може не існувати, якщо я цілковито відчуваю Його присутність? Рай і пекло – поняття, які люди до такої міри зробили банальними, що реально смішно. Рай і пекло – це не царство в хмарах і палаючий вогонь, це стани душі».

Атовець переконаний, що більш геніальної книги, ніж Біблія, ще ніхто не придумав. Найкращим психологом вважає Достоєвського, а філософом – Лесю Українку. Її поеми «Одержима» і «На полі крові» Артист знає напам’ять. У своєму театрі він їх об’єднав і презентував на сцені – наприкінці вистави зал вибухнув оваціями. А ось захоплення твором «Майстер і Маргарита» Дмитро не розуміє: «Це один із найжахливіших творів, написаний людиною. Там нема нічого світлого. Твір принижує людину та Ісуса Христа і водночас возвеличує сатану. Сам Булгаков назвав власне творіння Євангелієм від сатани. Звісно, політ фантазії у книзі – геніальний, але тоді ми можемо говорити, що й Гітлер – геніальний. Проте він злий геній».

У творчості, та й взагалі в усьому, що робиш, потрібно розуміти – до чого зрештою прагнеш: світла і любові чи невігластва і одержимості. Бо ж кожен шлях вимагає іншого підходу. Якщо Дмитро вип’є бодай пляшку пива, він щонайменше три дні не може писати, тому намагається взагалі не вживати алкоголю. «Я тоді маю таке відчуття, ніби потік творчості для мене блокується, – пояснює чоловік. – Не пишеться ні рядка. Я ніяк не міг зрозуміти, чому ж тоді так багато талановитих творінь світу були народжені під впливом алкоголю чи наркотиків. І мені пояснили: можна черпати інформацію або з божественного світу, або з протилежного, нижчого. Простіше кажучи – або від Бога, або від лихого. Оскільки я хочу нести світло своїми творами, то мушу бути духовно чистим. Тому алкоголь і блокує мою музу, адже там зовсім інша енергетика, вона несе важкість».

Люди мистецтва часто вважають свої творіння власними заслугами. Але це не так, переконаний Дмитро. Насправді це дар Божий, але Господь як дав, так може і забрати.

Лише світло і любов

Боєць каже, що зараз повсюди чути від людей лише скиглення, як усе погано, нічого не міняється… Але йому пригадується одна чудова фраза: «Людина нещаслива лише тому, що не розуміє, наскільки вона щаслива». Коли він прочитав це, одразу оговтався – все прекрасно. Так, зараз є проблеми з фінансами, зі здоров’ям – ноги віднімає, а лікарі розводять руками, ставлять діагноз неспокійних кінцівок. Але все-таки ноги ще ходять, а отже, є надія на одужання.

Бійцям, які депресують на цивілці, Дмитро не знає, що порадити. Кожна людина – індивідуум, у кожного власний шлях. А він може тільки ділитися своїм пережиттям: «Я навчився ніколи нікому не давати поради. Лиш тому, хто запитує. Інакше це відштовхує людину. Це те саме, що насильно проповідувати».

Дмитро знає одне: якщо він вижив на війні, то зараз не має права бездарно жити. Тому тепер йому хочеться нести у світ лише світло і любов.

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!