Коли вояка живе всередині тебе: Як боєць АТО веде свою війну на цивілці

Нині 28-річний прикарпатський спецпризначенець Євген Цимбалістий із позивним Атом працює в патрульній поліції, і це стало його основною реабілітацією на цивілці – він знову відчув, що є корисним для суспільства. Але вдома вже давно приготовлений наплічник зі всім найнеобхіднішим – якщо покличуть на передову, аби зразу ж і вирушити.

«Хлопці, треба…»

На лівій руці Євгена – тату: «За ВДВ». Каже, бути десантником – то вже на все життя, це не просто служба, це стан душі. Тим паче про військову справу мріяв змалку. З 13 років вдягав камуфляж – навчався у військовому ліцеї. Строкову службу проходив у 25-ій окремій повітряно-десантній бригаді. Але життя так повернулося, що хлопець не вступив до військового вишу. Кілька років поспіль працював технологом з обслуговування ткацького устаткування на приватному підприємстві у Калуші.

У березні 2014-го зателефонували з військкомату, просили терміново прибути. «Хлопці, треба…» – сказав воєнком. Через дві години Євген із побратимами були зібрані і вирушили в зону АТО.

Прикарпатця мобілізували до лав 95-ої окремої високомобільної десантної бригади, через півроку він перевівся до розвідувальної групи 8-го окремого полку спеціального призначення.

Перший бій відбувся під час проходження блокпоста. Терористи не хотіли пропускати вояків до їхнього підрозділу. Так простовбичили кілька годин, аж поки не прилетіли гранати. «Тоді ми дали свій перший у житті бій, прорвали сепарський блокпост, перший поранений… – пригадує Євген. – Після цього прийшло розуміння, що насправді коїться, почав себе готувати до важкої тривалої роботи. Потім був бій за стратегічно важливий об’єкт – гору Карачун. Там наші й закріпилися – постійні обстріли, зачистки у напрямку Слов’янська і Краматорська… Багато хлопців чекали травня, президентських виборів, усі були переконані, що тоді закінчиться воєнний конфлікт і всі повернуться додому. А я знав, що це надовго. І що це буде повномасштабна війна. Такий захід, як мобілізацію не проводять знічев’я».

Батальйон, у якому служив Євген, на той час займався конвоюванням і доставкою провізії та боєприпасів у віддалені райони, нерідко пробиваючись запеклими боями до своїх хлопців. Найбільше запам’яталося криваве і спекотне літо 2014-го. «Ми тоді з побратимами не гребували навіть чорним гумором, – каже прикарпатець. – Казали: «Прогноз погоди – у Луганську сонячно, місцями «Град»… Коли вперше відпрацювала система залпового вогню «Град» по селищу Добропілля, ми були настільки шоковані – звідки воно взялося? Далі ставало все важче й важче, а потім звикли».

Доводилося пішки долати величезні відстані, часом до 150 км за три доби. Хлопці жартували, що в них справжній клуб любителів пішого туризму. Після звільнення Слов’янська вояків відправили трохи перепочити в місцевий санаторій. Коли вони побачили ліжка з білосніжною постільною білизною, то декотрі бійці навіть плакали.

Найдивніше те, що за цілий рік складних операцій і боїв у зоні АТО у Євгена не було навіть подряпини на тілі. «Сам дивуюся, – усміхається він. – Я чомусь завжди був упевнений, що зі мною і з хлопцями поруч буде все гаразд. Не знаю… Так внутрішньо відчував».

Євген не раз бачив, як українські воїни вигравали бій за таких обставин, коли за законами логіки це просто неможливо. Але ж справжня сила – не в руках і не в зброї, якою володієш, вона – в нашому серці. Вітер може примусити дерево трохи схилитися, але вітер не здатен забрати його силу.

Нічого не хотілося

Через рік Євгена демобілізували. Він міг залишитися на передовій, але боєць не бачив жодної користі з тієї роботи, яку вони з побратимами виконували. Були випадки, коли розвідники доповідали вищому керівництву про небезпечну ситуацію в тому чи іншому населеному пункті, мовляв, треба терміново змінити військові маневри. Бійці застерігали: «Так не можна робити!» Але їх ніхто не слухав. У результаті – купа людських втрат, постійні «зливи» українських воїнів, витік інформації… Саме ця роль розмінної монети була найважчим випробуванням для Євгена: «Коли ти готовий віддати за ідею власне життя, а натомість розумієш, що це нікому не треба». «Це було важке для мене рішення, – зізнається спецпризначенець. – Але я все ж зібрався і поїхав додому».

Вдома нагрянула депресія. Дрімуча апатія до життя. Нічого не хотілося взагалі. Коли виходив надвір, почувався некомфортно, чи то пак не захищено, адже звик носити із собою зброю. Людська байдужість на цивілці вояка не дратувала. Каже, це особистий вибір кожного. Аби судити генерала, треба пройти шлях генерала.

Євген ходив на свою попередню роботу, але просто відсиджував там. Щоденна праця стала справжньою мукою. Одного дня товариш покликав поїхати з ним до Івано-Франківська на відбір у патрульну поліцію. Євген погодився лише задля того, аби скласти другові компанію. І так робити нічого. Приятель не пройшов конкурс, а Євгена взяли.

Твоє тебе знайде

Саме в патрульній поліції боєць знайшов і власну реабілітацію. Знову відчув, що є корисним для суспільства. Каже, що тепер, підтримуючи порядок, веде свою війну тут, на цивілці. «Для такої роботи в мене предостатньо мотивації, – каже десантник. – Хочу зробити власний вклад у те, щоб наступні покоління жили краще. Так, заїжджена фраза, але я дійсно так відчуваю».

За більше, ніж два роки роботи в поліції Євген став значно стійкішим психологічно. На початках траплялися ситуації, коли емоції брали верх, перемагало обурення. Йдеться про випадки разючої несправедливості та нахабства: «Наприклад, під час зауваження водію про незаконно запарковану машину він почав «бикувати», мовляв, що ти від мене хочеш, я 20 років у міліції пропрацював – маю право… Ось у таких оказіях у мене планка починала потроху падати, але завжди вдавалося брати себе в руки. Обходилося лише підвищеною інтонацією».

Нерідко надходять виклики щодо порушень, які накоїли п’яні атовці. Тоді справу передають Євгену або іншим поліціантам, які мали бойовий досвід – їм простіше порозумітися. «Коли приїжджаю до таких порушників, то найперше чую: «Я служив в АТО, а ти – ні», – усміхається спецпризначенець. – Коли кажу, що я теж воював, їхня поведінка кардинально міняється, розмова переводиться зовсім в інше русло».

Попри те, що робота в патрульній поліції стала для Євгена улюбленою, все ж всередині нього і досі живе воїн, який у будь-який момент готовий до бою. Вдома вже давно приготовлений наплічник зі всім найнеобхіднішим, поруч бронежилет, каска, форма – якщо покличуть на передову, аби зразу ж і вирушити.

Бійцям, які депресують, Євген радить знайти силу підійнятися з дивана і почати бодай щось робити, а далі само піде. Спершу треба завантажити себе роботою, найкраще фізичною – аби не думати багато про війну і швидко втомлюватися. Коли мине гостра фаза, шукати свою справу, від якої на душі ставатиме тепліше. Для цього варто не боятися багато пробувати, часто в зовсім незнайомих для себе сферах. Помилятися і знову пробувати. І незабаром твоє тебе знайде.

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!