Коваль кує своє щастя: Як атовець на цивілці рятується улюбленою справою

32-річний прикарпатський атовець Тарас Борищак із позивним Коваль пробув на передовій 20 місяців. Повернувшись додому, рятується від післявоєнного стресу в… кузні. Улюблена справа стала найкращою реабілітацією після фронту. Боєць переконує, що взагалі не має часу на депресію.

«Ось цей компресор я власноруч зібрав докупи… Ці лещата я придбав серед металолому, не міг пройти повз такий скарб, відчухав його, відреставрував, бо геть заіржавіло… – Тарас проводить екскурсію своєю кузнею, дуже пишається власними інструментами. – А це свердлильний верстат… Теж купив добитим, і сам відновив. А ось прокатний верстат, його так само зробив з нуля…»

Улюблена справа благотворно впливає не лише на душу, але й на тіло Тараса. Востаннє тягав по майстерні кусень вагою 120 кг. Хоча в АТО добряче зрушив собі спину. Коли бліндажі будували, то дерева тягали, мішки з піском і землею носили – і все на власному хребті. Техніку бійцям не давали – шкодували, аби бува не підірвали, адже хлопці всі ті бліндажі просто під кулями зводили.

Тарас завжди мав потяг до техніки, ще в дитинстві ремонтував велосипеди. Однак пішов вчитися на коваля. І вгадав – справа виявилася справжнім покликанням. Хоча Тарас і досі полюбляє порпатися в машинах.

Після училища разом із товаришами відкрили власну кузню в Угринові. Прибуток був невеликий, але стабільний. А головне – море душевного задоволення. «Мені важливо, щоб на роботі я не нудився, аби вона мене надихала, щоб кожного дня очі горіли, – пояснює Тарас. – Я по-іншому не можу».

Потім чоловік почав власну справу в рідному селі Тязів, що неподалік Івано-Франківська. Орендує там приміщення, обладнав собі майстерню і там творить. Замовників ніколи не бракує. Тому треба викувати ворота, тому – балкон чи перила, іншому – паркан або якийсь декоративний елемент… Півсела має на своїх подвір’ях вироби з Тарасової кузні.

«Ласкаво просимо, добровольцю!»

Коли почалася війна, Тарас собі місця не знаходив – дуже хотів туди потрапити, бо відчував вину, наче не віддав борг. Коли на Майдані розстрілювали людей, прикарпатця там не було, і це його шалено гнітило. Купа людей тоді погинуло, а він у цей час працював у кузні, гроші заробляв. Ну, як працював – робота взагалі не йшла, бо постійно думав про події у столиці. Дружина дуже плакала, молила не їхати.

Але війна на сході країни стала останньою краплею. Тепер Тараса вже неможливо було зупинити. Збирався вступати до лав батальйону «Донбас». «Ось бачите – навіть адресу записав, куди звертатися», – усміхається Тарас, показуючи сторінку зі свого робочого блокнотика. Але тоді в родині трапилася страшна біда – раптово помер рідний брат дружини, тож чоловік вирішив ще трохи побути вдома, аби підтримати сім’ю.

Однак уже через кілька місяців Тарас пішов до тисменицького військкомату: «Візьмете?» – «Аякже! Ласкаво просимо, добровольцю! Нам якраз такі й потрібні», – задоволено потер руки працівник установи. «Але мені необхідна повістка, бо інакше дружина мене вдома з’їсть». – «Нема проблем!»

З друзів вирішив нікого не підбивати йти разом воювати. Не хотів, аби, не дай Боже, потім їхні рідні проклинали. Хай кожен сам за себе вирішує.

Спершу Тарас потрапив у навчальний центр в с. Старичі на Львівщині. Одразу сказав, що хоче до ремонтної роти, бо найбільшу користь принесе саме там, адже в техніці знається, як ніхто інший.

Відучився місяць, хоча навчання було таке собі – два рази дали розібрати і зібрати автомат, двічі видали для стрільби по десятку холостих патронів. На тому все.

Час від часу приїжджали «покупці» – так хлопці жартома називали представників різних військових частин, які набирали бійців до себе на поповнення. Тарас потрапив до 39-го окремого мотопіхотного батальйону «Дніпро-2».

«Бог забрав у мене страх»

Прикарпатець зразу зарекомендував себе затятим українцем, його навіть спочатку всі так і називали – «запеклий бандерівець». Боєць принципово розмовляв тільки українською. Завжди. Навіть з командирами. «Я все життя люблю Україну, – каже Коваль. – І все українське: фольклор, традиції… Це для мене принципова позиція».

На той час основна база дислокувалася в Сєвєродонецьку, в тилу. Але бойові роти стояли на передку – в Золотому і на 29-му блокпості (на трасі між Новотошківським і містом Кіровськ). Тарас одразу прибув у Золоте. Вчився на ходу. Зброю двічі на тиждень треба чистити, навіть якщо вона не стріляє. Хоча десь перших півтора місяця хлопці добряче понюхали пороху.

Одного разу затримали з побратимами фуру з контрабандою, що везла горілку, цигарки. «Ми розвернули контейнер назад, повідомили СБУ… А потім шкодували – треба було її одразу спалити, – каже боєць. – Все одно ж поїхала до пункту свого початкового призначення, якщо не цією дорогою, то іншою. Відкрили кримінальні справи, щось там колотилося, але на тому все й закінчилося». Вже за два тижні бійців забрали з тієї позиції. Хтозна, може, аби більше ініціативу не виявляли…

Також не обійшлося без періоду відсиджування в тилу. А для хлопців, які встигли понюхати пороху, це була справжня кара. Рвалися до бою: «Коли ми вже на передову?» – «Хлопці, буде…» – відповідав командир. Тарас тоді на кілька днів вирвався додому, дуже хотів потрапити до синочка на день народження. Тільки переступив рідний поріг, як телефонують побратими: «Коваль, вертайся! Ми вже в Авдіївці, ми вже при ділі». Вернувся. «В авдіївській промзоні було «весело», – згадує воїн. – Дуже жорсткі бої. Сепарські позиції за кілька метрів, можна було навіть гранату закинути».

Тарас каже, що на фронті часто доводилося розчаровуватися в людях. Перше враження виявлялося оманливим. Були хлопці з роти, які виставляли себе безстрашними бойовиками, постійно хизувалися… А коли прийшлося позбирати з поля бою розірвані клапті загиблих побратимів, «герої» здулися. Прийшов старший і сказав: «Я насильно нікого не викликаю, але хто хоче, йдемо зі мною, треба хлопців забрати…» Ті, що завжди рвали на собі сорочки, сиділи по кутах і відмовчувалися. Тарас пішов. А з ним ще кілька хлопців, які завжди були непомітні і перед боєм відверто казали, що бояться, але все одно йшли без тіні сумніву. «Ось так я навчився розбиратися в людях з першого погляду», – сумно всміхається Коваль.

Тарас запевняє, що на фронті не вживав алкоголю, навіть після важких боїв і людських втрат. Він і до війни негативно ставився до випивки. Що рятувало в зоні АТО від стресу? Молитва. Завжди при собі носив вервицю. «Це неначе внутрішній стержень, – каже боєць. – З молитвою людина стає безстрашною. У мене було таке відчуття, ніби Бог просто забрав у мене страх на час боїв».

А ще він багато читав, коли з’являлася вільна хвилина. Кум надсилав цікаву історичну літературу. Прочитав роман «Холодний Яр» Юрія Горпіс-Горського. Багато хлопців з його роти навіть не знали, що то таке – трагедія Холодного Яру. Про голодомор дещо чули. Нема чому дивуватися, як пояснює прикарпатець, радянська влада залишила на Дніпропетровщині та Донеччині дуже глибокий відбиток у свідомості місцевих. Коли Тарас розповідав їм правду, ті були шоковані.

Тато москалів стріляє

На війні Коваль дуже сумував за роботою, хоча перші два місяці, навпаки, тішився, що нарешті не буде термінів виконання замовлень, роботи непочатий край… Але скоро відчув ностальгію, хотілося вже щось товкти.

Коли повернувся додому, так і не встиг відчути посттравматичний стресовий розлад, який так поширений серед бійців. Часу не було, одразу пірнув в улюблену роботу. Ще в останні тижні в зоні АТО клієнти до нього телефонували і робили замовлення: «Коли ти вже повернешся? Треба ворота робити…»

Хоча Тарас не заперечує, що війна змінила його. Боєць став більш жорстким, прямолінійним, але в той же час значно м’якшим до рідних, особливо до дітей. Тим паче в Коваля їх аж двоє – хлопчик і дівчинка. Малого Матвійчика в селі всі дуже люблять. Хлопчина дуже товариський і кумедний. Одного разу, коли Тарас ще воював, Матвійчика запитали: «А де твій тато?» – «На війні!» – випалив малий. «А що він там робить?» – «Москалів стріляє!»

Воїн розповідає, що більшість його побратимів йшли з фронту додому вмотивовані, казали, що нарешті усвідомили істинні цінності в житті, у них з’явилося купа планів і цілей.

На удачу

Тарас пропадає у своїй кузні з ранку майже до ночі, тесть часто жартує, що йому треба, аби в добі було 36 годин. «Ковальство – це водночас і мій заробіток, і релакс для душі, і післявоєнна реабілітація, – каже атовець. – Втомлююся дуже, але все одно щасливий».

Також Тарас почав відвідувати курси з англійської мови. Вже дійшов до четвертого рівня. Каже, в житті всяке трапляється – може, десь і пригодиться.

Недавно поруч зі своєю майстернею боєць випадково натрапив на стару підкову. Повісив біля шафки з інструментами – кажуть, то на удачу.

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!