Крим 2016

Крим уже понад два роки не контролюється українською владою. У березні 2014 р. під наглядом «зелених чоловічків» провели «референдум». Багато речей тут в лапках: «кордон», «влада». Зате в розмовах з’являються евфемізми. Співрозмовник думає «анексія», «окупація», «агресія», але каже тільки «2014 рік», на випадок, якщо розмову підслуховують. Ця дата вміщує в собі ці всі значення… 2014 рік.

Є дві можливості дістатися в Крим з України. Легальна – коли впродовж 2-3 днів треба залагоджувати бюрократичні формальності в Україні. Українське законодавство забороняє перебування іноземців на території окупованого Криму. Треба довести, що подорож зумовлена найвищою необхідністю. З пункту бачення українського законодавства, в’їзд на півострів легальний, але… Це відкриває дорогу до великих неприємностей на другій, контрольованій росіянами стороні. В’їзд громадянина іншої, ніж Україна, держави відразу наражає його на підозри на окупованій стороні. Відбувається кількагодинна неприємна розмова з одним, пізніше з кількома офіцерами ФСБ. Після неї залишається солідний слід в архівах служб. Питання стосуються мети подорожі, контактів, знайомих, навіть особистого життя в Польщі. Той, хто в’їжджає в Крим, не має певності, чи з того моменту не тягне за собою «хвоста».

Друга дорога, через територію Росії, – це втрата близько 48 годин в дорозі в один бік без гарантії, що ти не став об’єктом зацікавлення російських служб. На додачу наражаєшся на небезпеку екстрадиції з України і заборону в’їзду на її територію до п’яти років. Обидва варіанти – фатальні.

Вже не блакитно-жовтий

Перші враження з Криму не надто шокуючі. Туристичний рух на півострові не затих. Розбудована мережа автобусних сполучень безперестанно доставляє людей по півострову, але чим далі від переправи в Керчі, тим менше туристів. У Теодозії туристів видно на кожному кроці, але в розташованій далі, на північному заході, Євпаторії їх уже небагато. До анексії приїжджі з континентальної України становили до 70% гостей. Чи поромна переправа до Росії і повітряний рух можуть згладити цю різницю? Навряд чи. Російська Федерація оголосила початок будови моста, але нешвидко він поєднає Матушку Рассію з півостровом.

Поволі з вулиць зникає українська символіка. Немає асоціацій з українськими барвами. Минулого року поштові скриньки були жовтого кольору з блакитним знаком пошти, тепер вони помальовані на голубий. Можна ще знайти блакитно-жовті написи «Нотаріус», «Охорона». Великих поверхонь з українськими барвах ніхто не хотів замальовувати, тож на них наклеїли прапор Російської Федерації. Але власники закладу з українською назвою «Віденські ковбаски» залишили оригінальний правопис і барви.

Жахіттям України впродовж понад дві декади були фатальні дороги. На трасах Криму видно бригади, які їх ремонтують. З вулиць зникають українські реєстраційні номери. Рік тому їх було більш-менш стільки ж, як і російських. Хто не був кмітливий і не заявив про «втрату» українських номерів, коли виробляв російські, відрізав собі в’їзд на континентальну Україну. Таксист з Бахчисараю зі смутком визнав, що вже не має рейсів від Херсона або далі, на континент. Він чекав понад рік. Розраховував, що щось зміниться, врешті погодився на легальні номери.

Не всі зізнаються, що їм гірше. Однак роблять це більш охоче, ніж рік тому. Дівчина, з якою я познайомився в пабі, виїжджає до Петербурга. За України вона мала добру роботу в Сімферополі. Після анексії її фірма залишила Крим. Багато фірм покинуло півострів, залишаючи безробітних працівників. Заробітки – важка тема. Люди чекали від Росії покращення фінансової ситуації. Причини ейфорії після анексії Криму Російською Федерацією можна звести до двох пунктів. Російська пропаганда наполегливо переконувала кримчан, що, по-перше, в Росії їм житиметься краще, по-друге, вони уникнуть «вирізування з боку бандерівців». Другий аргумент ще їх переконує. Приклад Донбасу підтверджує тезу про «добрий вибір». Покращення умов життя є вже чимось, щонайменше, сумнівним.

14009959_1035423276570947_571541529_nХаладільнік побєждаєт тєлєвізор

Старше покоління просто хотіло повернення до Радянського Союзу. Розмова з Дімою з Сімферополя трохи прояснює їхні мотиви. Кримчани рідко мандрували. Знали Росію з телебачення і жили спогадами СССР з 70-х – поч. 80-х. Прагнули повернення до Союзу, якого вже немає. Не знали, що Росія є країною більш капіталістичною, ніж Україна. Роками нарікали на українське пиво,  українську горілку. Казали, що в Росії краща. Тепер українська горілка і пиво є люксусовим товаром.

Перехідний період приніс очікуване покращення. Діма описує зміни зарплат і пенсій. Пенсіонер в українські часи отримував біля двох тисяч гривень, це близько п’яти з половиною тисяч рублів, після анексії отримував 12 тисяч. У 2015 р. ставки вирівнялися з російськими. Пенсія впала з 12 тисяч до 9 тисяч. Середньостатистична зарплата в перехідний період становила близько 14 тисяч рублів. Час сплив! Тепер ціни вищі на 10%, ніж у Москві, порівняно з російською провінцією – на 30%. Діма закінчує розповідь реченням: «Халадільнік побєждаєт тєлєвізор». Я прошу повторити. Діма сміється і дивується, що раніше я цього не чув: «Холодильник перемагає телевізор» – люди більше вірять в те, що бачать у своєму холодильнику, ніж у те, що кажуть по телебаченню.

Інша людина, працівник вищого навчального закладу, переконує мене, що тепер заробляє краще, перехідний період ще не закінчився, але все йде в правильному напрямі.

14011911_1035423459904262_1204069694_n

Як у кримінальньому фільмі

Я вже знаю, що холодильник перемагає телевізор, але також знаю, що з телебачення я не довідаюся, в якій ситуації найбільш постраждалі через анексію групи мешканців. По телебаченню також не говорять про те, яка доля зниклих безвісти кримських татар.

Домовляюся з Ельнарою, татаркою, з якою я познайомився перед анексією. Зв’язуємося через Інтернет, домовляємося зустрітися при вході до великого торгового дому. Я прийшов пунктуально, але досить довго чекаю; врешті вона з’являється з-за рогу, жестом дає знати, щоб я підійшов. Ми вітаємося, вона відразу показує мені напрям, в якому маємо йти. «Ідемо до парку, бо там можна вільно розмовляти», – пояснює свою поведінку. Через якихось 10 хвилин дістаємося до відстороненого місця в парку. Вона пояснює мені, чому я так довго чекав: «Я перевіряла, чи ти маєш «хвіст», – каже, посміхаючись. Чекаю на відповідь… – Не маєш».

Розмовляємо якихось 40 хвилин. Вона диктує мені прізвища і номери телефонів осіб, з якими я маю зустрітися. Насамкінець я мушу обіцяти, що щоденно буду повідомляти через Інтернет, що вийшов з готелю, а ввечері, що я вже в своїй кімнаті. Переписку час від часу повинен стирати. З татарами можу щиро розмовляти тільки якщо їх хтось порадить. Загалом маю не довіряти майже нікому, вважати, з ким і про що розмовляю. Сказала: «Пам’ятай, я відповідальна за тебе!» Ми тепло попрощалися. Більше не зустрілися, хоч весь час були на зв’язку. Часом увечері я забував повідомити, що в мене все гаразд. Може, вона була на мене зла? Не знаю.

14030842_1035423436570931_809818052_nСудак. Тут татари виграють у суді

У Судаку зустрічаюся з Ленорою Дулбер, політологом, яка активно діє в місцевому татарському середовищі. Ленора діяла в русі спротиву проти анексії з самого початку. Брала участь в акції «Жінки проти війни», яку ініціювали, коли в Криму з’явилися «зелені чоловічки». Найбільша акція відбулася 8 березня, коли місцеві жінки протестували проти російських намірів захоплення півострова. На трасу Керч-Сімферополь тоді вийшло понад 1,5 тисячі жінок з прапорами татарськими і українськими, з написами «Крим – це Україна». У ту мить над’їхало близько 40 російських КАМАЗів і танків. Одна із жінок не витримала і вибігла на дорогу, щоб зупинити колону, інші долучилися до неї, але військові мовчки відсунули їх і поїхали далі. Ленора згадує настрої після вбивства Решата Аметова у березні 2014 року. Аметов, татарин з Сімферополя, вийшов з дому на протест, потім його тіло знайшли під Білогірськом. Він був першою татарською жертвою «невідомих виконавців».

«Після того, що трапилося, ми точно знали, що на нас чекає. У нас є генетичний страх. Добре знаємо, що з Росією не можемо мати добросусідських стосунків. Така наша історія… Почалася з першою анексією, коли прийшла Катерина ІІ, і досі не закінчилася», – каже активістка.

Судак вирізняється на тлі інших місць Криму тим, що тут двічі татари виграли судові процеси. У річницю депортації татар, 18 травня, молоді чоловіки з Судака вирішили здійснити «пробєг» – рейд автівками по місті з кримсько-татарськими прапорами. Після кількох кіл їх затримала дорожня поліція. У рапорті вказали параграф про екстремізм. Вибір був абсурдний, але небезпечний для четвірки звинувачених у екстремізмі. Татари вирішили не погоджуватися на жоден штраф і викликали своїх адвокатів. Справа потрапила до суду і тривала дуже довго. На кожне засідання приходило 200-300 татар, щоб морально підтримати звинувачених. Суддя робив перерви, щоб зламати тих, хто очікував перед будівлею. Інколи це тривало до 9 годин. Завжди принаймні сотня залишалася до кінця. Врешті справу виграли. Пробіг заблокували і судили також в інших містах. У Сімферополі татари заплатили 10 тисяч рублів штрафу. Татарку, яка працювала на швидкій і приїхала до пацієнтки, її сусідка обізвала «татарською мордою». Цю справу також виграли. Судак – це єдине місце, де досі татарам вдалося виграти в суді.

Однак не все відбувається так добре. Ленора Дублер скаржиться на зростання ксенофобії в Судаку. Сусіди, які мешкали поруч 20 років, тепер ненавидять одне одного. Молоду татарку забрав на зупинці знайомий росіянин. Вони зналися, він працював на будівництві будинку її родини. Її знайшли мертвою. Перед тим, як убити, він знущався з неї…

13989486_1035423413237600_1772157657_n

Бахчисарай. Постійно безвісти зникають татари

З часу анексії Криму безвісти пропало вже понад 15 татар. Останній раз з Бахчисараю викрали 30-літнього Ервіна Ібрагімова. 24 травня він не доїхав додому. Випадкова магазинна камера записала його викрадення. У куті кадру видно, як він намагається втекти і зловмисники його схоплюють. Оглядаючи невиразний фільм, відчуєш, як мурашки бігають по спині! Ібрагімов є членом Виконавчої ради Меджлісу. Місцеві татари щоденно зустрічаються під його будинком, щоб підтримати родину. Все ще мають надію, але із викрадених татарів не знайшли жодного живим. Часом знаходять тіла…

У Бахчисараї я відвідую Ільмі Умерова. Він починає зустріч із фотографії Ібрагімова. Сумно посміхається і каже: «Це наш мальчішка». Розповідає, що поліція тільки вдає, що щось робить. Батьків питають про ворогів, борги, чи вів якусь справу. Ведуть гру, знають, що причина зникнення інша. Це другий такий випадок у Бахчисараї. Раніше викрали іншого татарина, Арсена Алієва. Він не був татарським активістом, але був на Майдані, і це означає проукраїнську позицію. Він не знав, що беручи участь у протестах у Києві, підписав собі вирок у своїм Криму, на батьківщині предків.

Сам Умеров, колишній заступник голови найвищої ради Криму, під час анексії – колишній керівник районної адміністрації. Після інтерв’ю, яке він дав 19 березня татарському телебаченню «АТР», його звинуватили у закликах до порушення кордонів РФ. Його справу мають вести адвокати Надії Савченко, що є підбадьорливою новиною серед маси поганих.

З важким серцем я покидаю Бахчисарай і Крим. Не знаю, чи сюди ще приїду, а якщо вдасться приїхати, то яку ситуацію застану. Під час «референдуму» татарський таксист сказав мені: «Моліться за нас». Цей заклик залишається актуальним…

Войчєх ЯНКОВСКІ

ФОТО: Войчєх ЯНКОВСКІ

Джерело: «Kurier Wnet», №25, lipiec 2016, S.1-2

З польської переклала Наталя ТКАЧИК