Куди ми зникаємо, ровесниці?

Мені – 34. Тобто я впевнено і переконливо обома ногами у клубі тих, кому за… За що? За скільки?

Моє покоління – таке дивно-чудове і незрозуміле. Ми майже не застали Радянського Союзу. Тільки якісь уривки прекрасних спогадів. Прекрасних не тому, що «какую страну пра*ралі», «ковбаса по 20 копійок» і все таке, а тому, що ми тоді були дітьми. А дитячі спогади апріорі прекрасні, навіть якщо потьмарені якимись негараздами.

Здавалось би, саме на нас, тих, кому 30+, мали б сьогодні триматися економіка, культура, наука, інновації. Саме ми мали б рухати наше суспільство вперед, адже такий недолік, як юність, у нас уже автоматично самоліквідувався, досвіду вже немало, до старості ще далеко, здоров’я дозволяє, діти підростають і т.д. і т.п. Значною мірою, так воно і є.

Та ми все ще живемо у світі, сповненому стереотипів. У чоловіків, заради гендерної справедливості варто сказати, їх теж існує предостатньо. Але мені йдеться сьогодні про моїх ровесниць – подруг, колег, просто знайомих і незнайомих жінок. На кожному кроці можна почути: «До 30-ти жінка повинна…» і далі за списком, відповідно до особистісних цінностей і пріоритетів: вийти заміж, народити дітей, стати директором фірми, вставити імпланти в груди, сісти на шпагат, завести коханця…

Жінок у віці 30+ такі фрази мали б уже не зачіпати. Жінки 30+ мали б бути самодостатніми і всі оті «повинна» реалізовувати виключно за велінням власного серця чи тверезого розрахунку. Наскільки це нам вдається? По-різному.

А пам’ятаєте, якими ми були років двадцять, п’ятнадцять, десять тому? Тоді, коли все було інакше? Ми – покоління без Інтернету – в 13-14 ще щиро вірили, що прокладки існують для того, аби поливати їх синенькою водичкою, а пеніс – виключно аби ним пісяти стоячи. Десь на третьому-четвертому курсі у нас почали з’являтися мобільні телефони, електронна пошта і закордонні паспорти. Світ ставав ширшим.

Ми були романтичними і емоційними, наївними і щирими. Ми закохувалися, як востаннє, довіряли безмежно, віддавали останнє і – мріяли, мріяли, мріяли…

Ми були легкими і повітряними. Могли танцювати до світанку з ногами в мозолях від нових «човників» на шпильці, запаморочливої висоти. Запросто могли пройти Карпати без засобів гігієни, вигод та зручностей. Нам не було твердо у спальнику на голій дощаній підлозі хостелу. Ми не гидували дешевими обідами у далеко не стерильній університетській столовці. Ми підробляли, де лиш могли, і ходили пішки, щоб зекономити грошей на помаду. Ми могли не спати по три доби і їсти один раз на день, і при цьому у нас горіли очі і рожевіли щічки. Ми не гладшали від обіду о 23.45 і не мали печії від смаженої картоплі.

Ми захоплювалися! Самозречено, віддано, до одержимості. Ми могли тренуватися годинами, понаднормово, понад силу, понад здоровий глузд.  Репетирувати роль у аматорській виставі до пізньої ночі або приходити на світанку. Вчити-вчити-вчитися – вдень, вночі, в тролейбусі, на кожному кроці, на лавці в парку, зачинившись на гуртожитській кухні, в останню ніч перед іспитом і безперервно та натхненно. Читати… Читати… Читати… Тягати в торбі якийсь товстелезний томик, читати, припершись до одвірка на великій перерві, читати в черзі за квитком на останній поїзд у п’ятницю, читати, дожовуючи магазинний круасан, читати у напівтемряві переповненого вагона, до забуття, до заглиблення, до запаморочення. Читати, доки не починали плутати, де реальність, а де вигаданий світ книги.

Ми творили. Творили світ навколо себе. Творили себе. Творили і витворяли, витворювали, витворювались. Все, до чого ми лиш торкалися, змінювалось, перетворювалося: тінь на світло, тиша на музику, мороз на тепло, відстороненість на приязнь, зневіра на надію, байдужість на співчуття, апатія на натхнення, біль на насолоду, життя на життя!

Ми самі були всім одночасно і всім зокрема. Ми перетворювались і перевтілювались, втікали і наздоганяли, ховалися і кликали, шукали і знаходили.

Ми були дівчатками. Дівчатками у білих підколінках і з нейлоновими бантиками, у карикатурних черевиках і кольорових кожухах зі штучного хутра. Дівчатками із ластовинням на щоках і носі та сонячними зайчиками в серці, із кучерявими довжелезними косами і пацанячими стрижками, з підфарбованими маминою помадою губами і з зеленкою на колінах, у фатинових пишних спідничках та затертих джинсах, обвішані пластмасовими прикрасами і живими квітами.

Ми були дівчатками від кінчиків пальців до маківки і від очей до глибини душі. Наша дівчатковість квітла в посмішках і розливалася сльозами, дзвеніла у наших теревенях і нудилася в нашій самотності, кликала до пригод і міцно притискала до землі водночас.

Ми були безстрашні і вільні. Це потім нам розказували, що дівчаткам такими бути не годиться. А годиться – геть іншими. І ми, як старанні учениці, справжні дівчатка, добре засвоїли їх уроки. І зникли. Розчинилися. Померли…

Куди ми поділися, дівчата?..

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!