Квіти для вчителя

І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі!
Ліна Костенко

Це уривок з вірша Ліни Костенко «Між іншим». Між іншим ми згадаємо про перше вересня і про те, що треба трохи потеревенити-пообурюватися-посперечатися щодо доцільності витрат на квіти для вчителів. Це я про те, що ще трохи – і соцмережі та спільноту огорне істерія на тему «Дарувати чи не дарувати квіти вчителеві». І це все так гарно подаватиметься: не купуй квітів, перерахуй гроші на благодійність. Нічого не маю проти благодійності. Але я проти принципу і характеру подачі цих меседжів. З них виходить, що такий собі голодний на квіти вчитель сидить і чекає, коли до нього почнуть зносити букети. Хочу розчарувати – не чекає. Глобально – вчителеві байдуже, чи принесе йому ваше чадо кілька троянд, чи ні.

Але отой весь психоз довкола цього – це бридко і гидко. Причому питання вирішується дуже просто: хочеш – даруєш, не хочеш – не даруєш. І не треба розповідати страхітлики про те, як вчитель буде чморити вашу дитину через нестачу квіткового щастя. Повірте мені як людині, яка не один рік в освіті: це не має ніякого значення. Від того дітей менше любити ніхто не буде. Відкрию ще одну страшну таємницю: одиниці і двійки теж не за це ставлять.

Інша річ – ціни на першовересневі букети. Але то вже на совісті продавців. Зрештою, мій син знайшов чудову альтернативу – цукерки. Каже, що то класно, бо вчителька обов’язково з ними ділиться (це я одразу випереджаю істерію тих, хто вважає, що голодні вчителі сидять і чекають на ваші цукерки). Для нього квіти або цукерки улюбленій вчительці – це вияв вдячності і поваги. Зрештою, як і для більшості дітей, які далекі від дорослих розборок на тему «Дарувати чи не дарувати».

Одна знайома хвалилася, як вона першого вересня демонстративно підійшла до класної керівнички і сказала, що ті гроші, які повинні були піти їй на букет, вона перерахувала на АТО. От що мала на це відповісти вчителька? Яка їй, вчительці, справа до чиєїсь благодійності? Ну, перерахувала ти гроші, тішся своєму внутрішньому благородству, але ж не вивищуйся за рахунок приниження іншого, бо тоді це вже не благородство, а щось інше.

Ще одна, мама майбутнього першокласника, скаржилася на великий благодійний внесок, без якого її чадо просто не візьмуть до першого класу, і вже подумки вираховувала, скільки ж то треба буде відвалити за першовересневий букет, бо ж… Коли я натякнула, що шкіл є чимало, то вона подивилася на мене як на ненормальну: у цій же школі, мовляв, дають знання. Так, немов у інших дають щось інше. Пробувала пояснити, що там, де вимагають, нема чого шукати (і йдеться тут не про знання, а про морально-етичні речі), – марно. І буде та мама, скільки вчитиметься її дитина у тій школі, тягати величезні дорогі віники-подарунки на кожне свято і стогнатиме, як кажуть у народі, в очі і поза очі… Але всім пояснювати, що то ж треба, бо школа така і знання ж там…

Вимагають? Скаржтеся, змінюйте школи та вчителів, але не ставайте у пози, що от, мовляв, ми такі хороші і благородні, наважимося на протест і прийдемо на перше вересня без квітів. І постити у соцмережах квитанції про пожертви теж не варто. Повірте, це смішно. І низько. Ще раз скажу, що жоден вчитель ще не вмер від того, що ваша дитина не подарувала йому квітів. Повірте, жоден.

Мій син цьогоріч іде в 11-й клас. Щороку після завершення початкової школи на перше вересня і на останній дзвоник він дарує або квіти, або цукерки першій вчительці (наголошую: колишній першій вчительці) – просто з любові. То невже варто забирати в дитини право на вираження почуттів? І невже варто аж настільки примітизовувати боротьбу з корупцією, щоб навіть бачити її у звичайнісінькому вияві вдячності?

Дуже боюся, що коли нинішні школярі виростуть, то ми у такий спосіб відучимо їх дарувати квіти і мамам, і коханим.

Тож повернемося, між іншим, до Ліни Костенко:

І якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!