Кажуть, що коли британська організація по боротьбі із бідністю «Comic Relief UK» звернулася до однієї з найпопулярніших письменниць Джан Роулінг з проханням написати невеличкі твори для благодійного продажу, авторка написала «Фантастичні звірі та місця їх проживання» і «Квідіч від давнини до сучасності». Ці книги принесли фонду 15,7 млн. фунтів. Я не рахую чужі британські гроші, просто такий вигляд, мабуть, має патріотизм. А ще подейкують, що умовою цієї ж письменниці для дозволу зйомок фільму про Гаррі Поттера було те, що зйомки повинні відбуватися в Британії за участю британських акторів. Мабуть, це також патріотизм. Справжній. Всі знають, що у тій же Британії не лише лівобічний рух, а й специфічні розетки. Перше, що ти мусиш зробити, – це купити адаптер для своїх пристроїв. Незручно? Це твої проблеми. Не їдь.

У польських крамницях мені неодноразово дякували, що я купую їхній одяг, тобто польський. Мабуть, і це патріотизм. Я не знаю, скільки книгарень у Кракові на один квадратний метр. Але чимало. А ще є такі штуки, як книгомати. То як автомат з кавою – лиш з книжками. Я мовчу про те, що книжкові розкладки є у звичайних супермаркетах. Як на мене, це теж патріотизм.

Неодноразово чули і бачили різницю у ставленні до людей з особливими потребами у нас і за кордоном. Я не про любов до них. Я про комфорт. І це теж патріотизм – коли є той, хто дбає, щоб такому українцю (найперше українцю, а вже потім туристу!) було зручно пересуватися – хай не державою, але хоча би містом і міським транспортом.

Ну, і, звісно, яка ж дурня, що наші дороги не облаштовані для дитячих візочків, а у громадських місцях не знайти місць для пеленання? Для пеленання українських немовлят. Нащо? Твоя дитина – твої проблеми. Звісно, ну що спільного між столиком для пеленання та патріотизмом?

Коли я їду на закордонні конференції, то ніколи не беру вишиванку (якщо це певним чином не передбачено програмою заходів), бо не вважаю її ідентифікатором українця. Це наша душа, але ж ми не виставляємо душу напоказ за будь-яких умов та обставин. А ідентифікатори – то трохи інше: знання мови, історії, культури, знання прізвищ відомих на весь світ українців. А за вишитою сорочкою найлегше сховатися. Вберу – і буду патріотом, ще й докорятиму тому, хто не одягнув. Тобто вишита сорочка – це патріотично, а українська наука – ні?

Знаєте, мене завжди зворушували і зворушують депутати та чиновники, які прибирають територію довкола озера або ще де-небудь. Це здається таким патріотичним: вони ж дбають про українську екологію та українське довкілля. Але… Чи не більш патріотичним було би здійснювати контроль за тим, у чиї безпосередні обов’язки входить прибирання територій?.. Та й штрафних санкцій ніхто не скасовував. Але ж простіше полюбити Україну пафосно і помпезно раз на рік, аніж тихо щодня працювати для неї. І хто би що не казав, але чисто там, де прибирають, а не лише де не смітять. Та, мабуть, такі мої міркування здадуться непатріотичними.

Нас із дитинства вчать, що патріотизм – це одягти вишиту сорочку і проспівати гімн України, ну, ще може, процитувати Шевченка. Для початкової школи цього достатньо. Але ж ми ростемо, а уявлення про патріотизм так і не змінюються. Як і не змінюється наш страх глянути правді у вічі: так, ми травмоване постколоніальне суспільство. З цим треба змиритися і… жити далі. Пам’ятаючи про минуле і не ховаючись від нього за вишивку чи народні пісні.

Студентські конференції та олімпіади були не лише моїм гарним спогадом, а й дещо травматичним минулим. Знаєте, чому? Умови проживання, харчування – то було щось. Холод, відсутність гарячої води і слоїк з кип’ятильником, де ми запарювали чай, аби хоч якось зігрітися. Скажете: от як так можна? То ж наука, а я її опускаю до рівня кип’ятильника. Але невже тих двадцятеро дітей з усієї України не заслуговували бодай на електричний чайник? Так, звісно, можна сказати: самі собі винні, най би не їхали, як такі ніжні та чутливі. Та й взагалі, грошей нема у держави.

Ми не любимо чомусь говорити про право українця на елементарний комфорт. Непатріотично це. От страждати, бідкатися, плакати – це так патріотично, а вимагати комфорту – це жлобство. А чому? Чому непатріотично говорити про відсутність гарячої води, про хамство у міському транспорті, про безвідповідальність установ та організацій? Чому? Бо непатріотично – і все тут.

Нас із дитинства привчають почуватися жебраками і чути: «Мусиш розуміти, що то Україна. Нема грошей!» Нема на науку, мистецтво, дороги, школи. Та байдуже, на що. Нема. Бідні ми і нещасні. Тож про виховання якої гідної і гордої нації може йтися? Та й не до виховання нам – у нас чергове патріотичне віче, на яке вдягнемо вишиванки, махатимемо прапорами і змагатимемося у тому, чий вінок більший.

Коли помер Черчилль, на велелюдному похороні було лиш (чи аж?) два вінки від родини і Об’єднаного Королівства. А в нас торгівці мертвими квітами дуже патріотично чекають на пам’ятні дати. А там уже не на лобі – на вінках написано, що Україна роздерта на лівих, правих, середніх, півсередніх, зелених, червоних і взагалі сіро-буро-малинових. І прибрати ніколи і нікому – ні в голові, ні через тиждень біля постаментів, завалених вінками. Вінки є – віників нема…

А Україна? Справжня Україна? Вона почекає. Чекала ж стільки століть. Століття більше, століття менше…