Лети, Прапоре!

Пекло трьох воєн вистояв, а «на гражданці» не вижив – убили. Трагедія трапилася в першу річницю народження сина – дикий символізм. Він був інвалідом після Іловайська, пластина в руці, а дружина лише рік, як народила. Морпіх, у якого за плечима три війни: в Придністров’ї, Африці та Україні – в складі батальйону «Донбас», а після демобілізації був господарем того дому в карпатських горах, де бійці можуть лікувати душу й тіло, – реабілітаційного центру «Творча Криївка». Смерть 44-літнього Валентина Гонтаря сколихнула півкраїни. Похоронили воїна в с. Криворівня, що на Верховинщині, в центрі кладовища, біля хреста комбатантам ОУН УПА. Почесне місце героїв.

«В його житті все було дивно, – написав у соцмережі хтось зі знайомих Валентина після страшної звістки. – Здавалося, ангели приділяли йому особливу увагу, періодично надаючи життю неймовірних віражів та змін».

День народження без татка

У п’ятницю, 4 серпня, о 16-й годині правоохоронці отримали повідомлення про тіло чоловіка, виявлене у Святошинському районі Києва, в лісі неподалік від озера Нивка у дачному селищі Катеринівка. У нього були численні травми обличчя, рук та грудей, характерні для мінно-вибухового удару. Виявили елементи розірваної гранати, документи та особисті речі загиблого. Біля тіла – вирва. Експерти припускали, що чоловік накрив собою гранату, а після вибуху його відкинуло.
Напередодні Валентин Гонтар поїхав до Києва у справах, за кілька днів зв’язок із ним зник. Мав повернутися 5 серпня додому, в Криворівню, на день народження сина. Однак дружина з маленьким Назарчиком мусили святкувати без нього. На жаль, саме в цей день чоловіка знайшли в лісі випадкові прохожі. Підірваного гранатою.

«Версія міліції – самогубство. Це звичайна перша версія. Але ніхто не вірить, що в день народження сина Валік міг підірвати себе у Києві гранатою», – зазначила волонтерка Наталя Барська.

«З грошима було сутужно. В горах заробити можна мало де. На «Творчу Криївку» кошти збирали звідусіль. Але в нього були плани, ідеї, бажання та прагнення», – написала у соцмережі військовий психолог, громадська активістка і волонтерка Олена Нагорна.

Побратими і рідні вважають, що було скоєне  вбивство. Версія про самогубство, яку активно нав’язувала поліція, розвалилася завдяки діям активістів, котрі на місці взялися контролювати ситуацію. Справа перекваліфікована на статтю 115, частина 1 – навмисне вбивство. Слідство триває, і активісти обіцяють, що не втрачатимуть пильності, а у разі саботування правоохоронних органів до контролю за веденням слідства залучатимуть  бойових побратимів і друзів Валентина.

 

Смерть не забуває

Валентин Гонтар, позивний «Прапор», знаний учасник бойових дій із батальйону «Донбас» (група колишніх морпіхів і спецпризначенців «Купол»). За плечима – війна в Африці та Придністров’ї.

Він – чоловік волонтерки Віталіни Маслової, разом розвивали на Прикарпатті центр психологічної реабілітації ветеранів АТО «Творча Криївка».
З бойовими побратимами Прапор пройшов Артемівськ, Лисичанськ, Попасну, Курахове, Іловайськ.

На початку 2000-х рр. батьки Гонтаря з Криму переїхали на Полтавщину. А Валентина армійські друзі запросили в Москву на роботу. Там він тривалий час жив і працював на Рубльовці, в торговому домі делікатесів. Коли почався Майдан, одразу приїхав на Полтавщину, аби забрати батьків до Росії, мовляв, із націоналістами-відчайдухами небезпечно залишатися в одній країні – кацапська пропаганда не пасла задніх. Але перші ж дні відкрили Валентинові очі на правду.

«Я професійний військовий, – говорив він, – і коли мої друзі, з якими я раніше служив у морській піхоті, сказали про створення групи ветеранів-морпіхів «Купол» при батальйоні «Донбас», я швидко прийняв рішення».

Позивний «Прапор» отримав, бо воювати в АТО прийшов уже зі званням прапорщика. Так і причепилося – Прапор».

Під час першого штурму Іловайська, 10 серпня 2014 року, Валентин Гонтар отримав контузію, йому роздробило кістку руки. Чоловік переніс чотири операції. Рука назавжди лишилася недієвою.

«Це була перша спроба штурму Іловайська, – згадував Валентин в інтерв’ю «Фактам». – Ми нарвалися на спецназ Російської Федерації, потрапили в засідку. Почався обстріл. Тоді загинули наш замкомбата з позивним «Монгол», координатор від штабу АТО з позивним «Немо», мій друг «Комуніст». А я й ще двоє хлопців були поранені. У тому бою побратим з позивним «Вітер» врятував мені життя».

Смерть таки вполювала Прапора – рівно через три роки.

Солдафон і мисткиня

Відновлювався Гонтар у Криворівні на Верховинщині, у реабілітаційному центрі «Творча Криївка», яку започаткувала авторка методики творчої реабілітації Віталіна Маслова. Воїн тоді й гадки не мав, що ця невгамовна жінка – його майбутня дружина. До речі, за дивним збігом вони познайомились якраз за тиждень до Дня закоханих.

Валентин Гонтар потім зізнавався, що жвава панянка йому одразу припала до душі, хоча й подумав тоді: «Гарна, але надто енергійна». Через кілька днів боєць відчув: ця жінка особлива, геть ні на кого не схожа. А до кінця заїзду Валентин знав, що хоче бути з Віталіною до кінця свого життя. Вже через кілька місяців пара одружилася. «Нащо чекати і тягнути? – дивувався Гонтар. – Все й так було очевидно – ми створені одне для одного».

Хоча під час перших днів знайомства Валентин навіть трохи засмутив Віталіну: дуже закритий, малював неохоче, спілкувався лише з бійцями… Але вже тоді Маслова помітила в ньому надзвичайну чутливість до мистецтва: «Він умів бачити і відчувати прекрасне. В сучасному світі це рідкість: люди дивляться, але не бачать, слухають, але не чують».

Переломний момент у стосунках відбувся, коли Гонтар уперше обійняв її. Волонтерка тоді почула страшну звістку про загибель друзів на фронті й навіть попри свій сильний характер не змогла стримати сліз. Валентин просто підійшов та мовчки пригорнув. Вони довго стояли, обійнявшись. Потім почали говорити. Це була їхня перша душевна розмова. «Я тоді зрозуміла, що це цілковито моя людина, – пригадує волонтерка. – Будете мене зараз запитувати, як я це зрозуміла? Не знаю. Відчула, та й усе. Дуже здивувалася: як я раніше могла не помічати цього неймовірного чоловіка?».

«Якби Віталіна тоді не дозволила себе обійняти, я, напевно, так і не наважився б зробити перший крок, – зізнавався Валентин. –  Зовні був спокійний, але в душі творилося щось неймовірне. Я розумів, що повинен бути поруч із цією жінкою».

Вінчалися у церкві Різдва Пресвятої Богородиці, що в Криворівні, – у тій самій, де Валентина потім ховали…

Він любив готувати для неї їжу і спостерігати, як вона малює. А вона любила, та й досі любить його за справжність і мужність.

Він стриманий і малослівний, про романтику взагалі не хотів говорити, лише сміявся: «Я простий солдафон. Нехай краще Віталіна про любов каже».

Гонтар доповнив Віталіну у розпочатій справі і став координатором «Творчої Криївки». Зізнавався, що спершу трохи ревнував дружину, адже навколо неї постійно крутилося купа бійців, які приїжджали на реабілітацію. Але згодом усе минуло: «Я майже відразу переконався, що не помилився в обраниці».

Головним скарбом закоханих став синочок Назарчик. Валентин казав, що малюк впертий, як тато, і розумний, як мама.

з дружиною і сином

Лице царя

«Ми одразу стали друзями, – каже волонтерка Аліса Котик. – Пам’ятаю, як після знайомства з Прапором я казала своєму чоловікові: спілкування з такими людьми, як Валік, – це терапія, на душі легше стає».

Командир підрозділу «Купол» батальйону «Донбас» Віктор Дегтярьов «Сенсей» пригадує залізну витримку і мужність Гонтаря. «Головне, що він не вживав алкоголь і завжди виконував накази», – говорить командир. Віктор Дегтярьов пригадує випадок на війні, про який мало хто знає і який тоді довів відданість Прапора. Після поранення у серпні 2014-го командир разом із Валентином потрапили до місцевої лікарні в Старобешеве, яка постійно переходила з рук у руки – від сепаратистів до українських воїнів. Тож не дивно, що хірург закладу виявився зрадником і відверто ненавидів українських бійців. Так прямо їм і заявив: «Я вас не буду зашивати, натомість відправлю у Донецьк до бойовиків». Прапор і командир залишилися тільки двоє у лікарні, без побратимів. Тому рішення прийняли хутко і без тіні остраху. Віктор Дегтярьов дав команду на підрив – краще смерть, ніж полон. Це мусив зробити Валентин, оскільки лише в нього була бодай одна здорова рука, яка могла нормально рухатися. Гонтар без роздумів витягнув гранату і почав рвати кільце – ніяк не виходило, бо було дуже складно смикнути однією рукою, сили бракувало. Це випадково побачила гінеколог і злякано благала вояків зупинитися, сказала, що сама зашиє і обробить їхні рани. Поки лікар зашивала, приїхали побратими вояків і встигли вирвати їх з того пекла.

Бойовий побратим Анна Ільющенкова «Мурка» переконує, що Прапор був із тих, хто останню сорочку віддасть – аби лише хоч якось допомогти.

Настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці, отець Іван Рибарук каже, що ще з перших хвилин знайомства з Валентином зрозумів: це серйозний, внутрішньо зібраний чоловік, з яким можна мати справу. Він був небагатослівний, але чудово вмів слухати. Прапор не знав, що таке дратуватися чи злитися, але якось зізнався священику – й досі не може простити ворогам, що на війні ті нелюди розіпнули його товариша. Думали, що солдат уже «двохсотий», а хлопчина ще дихав. Коли чеченці це побачили, розіпнули бідолаху, підійняли та показували українським бійцям.

«Не можу забути Валентина, – замислено каже отець Іван Рибарук. – Благородство, шляхетність. Він був, наче той лицар. Лице царя…».

Настоятель розповідає, що Прапор не був дуже релігійним, але з великою повагою ставився до церкви і Богослужіння.

Криворівня стала для Валентина рідною землею. Місцева гуцульська громада одразу прийняла його за свого. Валентина всі любили.

Воїн АТО, засновник реабілітаційного центру «Бандерівський схрон» Ігор Чернецький тісно працював із Гонтарем у напрямку реабілітації. Каже, що Прапор мав багато планів, мріяв відкрити великий реабілітаційний центр у с. Бережниця, що на Верховинщині. Вже й будинок був. Однак дуже гостро бракувало грошей. Валентин постійно мізкував, де б дістати кошти для цього проекту. Дуже вірив у його ефективність. На жаль, так і не встиг продовжити справу. «Це була людина, яка дійсно хотіла щось робити», – каже Ігор Чернецький.

Краще – допомога

«Здається, що зараз заскриплять гальма на «газельці», з якої вийде Валентин, – казав на похороні один із його побратимів. – З якої вийдуть інші люди, яких Прапор завжди підвозив, якщо їхав машиною. Ніколи не минав повз. Завжди зупиниться, завжди підвезе. Взагалі, він помагав усім, кому міг. Старався зробити дуже багато, але не зміг».

Через кілька днів після вбивства Валентина була та неділя, коли вшановують пам’ять про українських першомучеників, князів Бориса і Гліба, убитих братом Святополком, які віддали своє життя за християнську віру і рідну землю.

Як наголошують друзі, Валентин Гонтар був сильною людиною і не хотів би оплакувань, краще – допомога. Моральна, молитовна чи фінансова для його осиротілої сім’ї.

Наталя МОСТОВА