Лінійні рефлексії

Я пішла до школи в далекому 1990-му. Пам’ятаю той день, як сьогодні, хоча минуло понад чверть століття. Не знаю, як так сталося, але на першу у своєму житті шкільну лінійку я йшла зовсім не в формі, а у вишиванці, зеленій у квіти шаляновій спідничці, чорній велюровій запасці, розшитій пацьорками, зі здоровенними білими бантами, більшими за бідну мою голівоньку, і в коралях. І все воно було старе-старе і дивно пахло бабусиною скринею. Мама десь на селі визичила усю ту красу, бо в мене тоді вишиванки не було й близько.

Пам’ятаю, як напередодні, 31 серпня, ми з мамою і татом ходили на річку, бо спека була неймовірна і тато закерував останній літній дошкільний день провести саме так. А 1 вересня вранці чомусь раптово стало дуже холодно, і ніхто цього не очікував, тож мама майже істерично шукала, що б таке нап’ялити на мене поверх тієї вишиванки, аби я там геть не задубіла, на тій лінійці.

Всі були тихі, принишклі, невиспані і змерзлі. Пам’ятаю вираз обличчя одного однокласника з букетиком дивних засмиканих квітів, які похнюплено опустили голови і зітхали разом із ним. І віршик, який я урочисто розказувала в мікрофон:

Ми гордо кажемо усім:

Уже нам виповнилось сім.

Ми раді, як ніколи,

Бо йдемо вже до школи.

 

І мені було дуже смішно, бо семи я ще не мала і в школу мене взяли по блату, вписавши іншу дату народження в заяві.

Потім нас повели одразу у шкільну їдальню. Їсти кашу. То була солодка молочна рисова каша – мабуть, чи не єдина їжа, яку я з’їла у шкільній їдальні за 10 років.

Після каші ми пішли у класи. Нам роздали новесенькі пахучі Букварі. Що робилося на тому першому уроці – не пам’ятаю. Але ті Букварі виявились історичними. Нам їх подарували. Це було останнє видання Букваря, з маленьким кучерявим Лєніним на першій сторінці. Так-так, з тим, що “…з зернинки хліб, з промінчика зоря…”

На завершення нас вишикували на шкільних сходах до знимки з тими Букварями. І повиходили ми на тій чорно-білій знимці кумедними, похнюпленими і змордованими, бо саме виткнулося сонце й немилосердно шкварило нам в очі.

Батьки увесь цей час, поки ми їли кашу і букварились, совалися попід школу. Всередину їх не кликали, тож вони так і нипали, чекаючи, коли нарешті скінчиться наш перший шкільний ранок, щоб забрати нас додому.

Потім було ще багато лінійок. І я їх не пам’ятаю. Взагалі. Хоча, починаючи десь із класу 8-го, майже незмінно їх вела. Тільки хлопчика мені щоразу “виділяли” іншого і ні разу так і не “виділили” того, якого я хотіла. Сум-журба… Варіант не йти на лінійку навіть не розглядався. Такого просто не могло бути.

Останньодзвоникову лінійку в 11-му класі я теж вела. І, скориставшись своєю роллю ведучої, зуміла відкараскатись від осоружної форми радянського зразка (2000-й рік був надворі!). А в деяких школах цю ідіотську традицію підтримують і досі…

Квіти ми на лінійку і т.д. не носили. Наша класна була проти цього, і ми скидалися на кілька букетів від усього класу їй, директорці, завучам.

Пригадую, на якесь 8 Березня один однокласник приніс згорток з тюльпанами. Чи то була його особиста ініціатива, чи його мама наполягла – не знаю. Але наша керівничка демонстративно перед усім класом заявила йому, що вона квітів не приймає. В доволі грубій формі заявила. Він, то біліючи, то червоніючи, топтався перед нею з тим букетом і нарешті наївно спитав: “Що мені з ними тепер робити?” Відповідь була дуже, гм, дотепною. “Можеш викинути у смітник!” – буркнула вчителька… В протилежному кінці класу у нас стояв ящик з ДВП, де зберігалися мітли, відра і, власне, відро для сміття. Однокласник під нашими пильними поглядами пройшов через увесь клас, відкрив ящик і з почуттям власної гідності жбурнув туди букет ні в чому не винних тюльпанів… До кінця уроків ми старанно прикидали їх пожмаканими чернетками, огризками яблук, цукерковими обгортками… Мені чомусь увесь той день хотілося плакати. Цікаво, чи дарує він після цього ще комусь квіти?

Зараз у мене третьокласник. І його перше в житті 1 вересня я теж, мабуть, не забуду ніколи.

Я вже тоді чекала на Диво, і ранок, вперше за всю ту вагітність, чи то від хвилювання, чи від перевтоми накрив мене хвилею жорстокого токсикозу. Але хто мене питав – треба було одягатися всім сімейством у злагоджені звечора вишиванки, вигадувати, чим зайняти молодшого сина, якому увесь той «двіж» був нецікавий, урочисто вести за руку старшого…

Нас – дітей і батьків – вишикували на сходах. Єдине, про що я думала, стоячи там, – як би не знепритомніти. Варіант не стояти не розглядався, бо мій першокласник постійно вертів головою у пошуках мене і тата.

Малий теж, як і я свого часу, мав розказати віршик. Потім зовсім несподівано і незаплановано його і ще дівчинку з його ж класу підхопили на плечі старшокласники, вручили в руки дзвоники і понесли шкільним подвір’ям двома великими зустрічними колами. Як же я шалено йому заздрила – синові! То була мрія усього мого шкільного життя – отак покалатати в той дзвінок!

Букетів ми не несли. Мама з нашого батьківського комітету вигадала організовано для хлопчиків купити гілочку блакитних, а для дівчаток – жовтих хризантем і після лінійки подарувати їх вчительці. Я не прихильниця такого показного «мі-мі-мі», але це було справді красиво! Вийшов велетенський патріотичний букет. Дуже доречний, бо діялося це в сумнозвісному 2014-му, коли щойно скінчилося тривожне і криваве літо і ніхто не знав, що попереду ще крові та й крові…

На щастя, лінійка була короткою. Нас, на правах першачків, урочисто першими пропустили в школу. Каші не дали… Ви здивуєтеся, але мене всю лінійку, крім токсикозу, доймало єдине питання – чи будуть їм давати кашу?

У крихітний клас зайшло тридцять з гаком дітей на чолі з учителькою. Дивним чином вздовж стін втиснувся повний комплект батьків з найрізноманітнішою знімальною технікою і майже повний – бабусь та дідусів. Було спекотно, і бракувало повітря. І я знову стояла там з єдиною думкою – не знепритомніти! А малий постійно чіплявся за мене поглядом. Ну, як ти вийдеш?…

Перший урок – дякую вам, дорога Маріє Павлівно – тривав хвилин 10-15. І нас відпустили з миром. Ну, куди ж іще – їсти піцу, звичайно. Що ще може робити сучасний першокласник 1-го вересня?

Книжки роздали разом з Букварем, і я була дуже здивована, що він не новий. І не пахучий…

А в кінці першого класу моїм найбільшим розчаруванням було, що дітям не залишили на згадку Буквар…

Якесь таке… Емоційно-особисте. Навіяло. Мабуть, таки осінь…