#Листи_з_минулого

«Тобі щось тут прийшло», – сповіщає мама і шелестить свіжим номером улюбленої газети. Серце починає прискорено битися, а я поспішаю забрати прямокутник, що біліє у її руках. Пальці тремтять, так і хочеться розірвати конверт, але боюся пошкодити аркуш паперу всередині. Збираю волю в кулак, беру ножиці і стаю напроти лампи – просвітлюю, щоб не зачепити бережно складеного для мене листа. Намагаюся приборкати емоції, затримую дихання і роблю кілька надрізів. Поспіхом витягаю аркуш у клітинку, списаний щирими словами від дорогої подруги. Згин, як завжди, чіпляється за конверт, відтягуючи ще кілька секунд, так ніби витрачених на відкривання йому було мало. Все одно не викину його, адже треба буде в чомусь потім зберігати мого листа, бережно вклавши його до інших у шухляді.

І ось нарешті найцікавіша частина – зміст. Швидко проглядаю усе написане, щоб не проґавити термінового. Не знаходжу нічого надважливого, що ж, тепер можна розслабитися і насолодитися кожним рядком, деталлю чи описом, щоб зрозуміти, як змінилося життя подруги від часу її попереднього листа. Відчуваю неймовірне натхнення та бажання якомога скоріше надіслати відповідь, адже ми обоє знаємо, скільки інколи доводиться чекати доставки поштою.

От пишу зараз про це й навіть не можу точно згадати, коли то було. Минуло чотири роки чи, може, більше. Та я добре пам’ятаю, які бурхливі емоції хлинули щотижня, як нам приносили пресу. Я ніколи не знала, коли прийде наступний лист, тому з трепетом чекала і щоразу сподівалася, що отримаю його саме сьогодні.

Знаєте, а в цей час уже були мобільні телефони, згодом й Інтернет поширився. Але ми не переставали писати, ось так, по-справжньому, у світі, де все дедалі більше ставало уявним: ми слухали музику, та не перекладали касети, дивилися фото на екрані, але не могли підписати на звороті, що це вересень 2013-го. Саме тому такими важливими були листи – клаптики паперу, закутані в біле простирадло конверта, з частинкою чиєїсь душі. Такі послання мали свою енергетику, вони могли бути спонтанними чи продуманими до дрібниць, але щирими. Тепер же, в електронну епоху, ми дедалі більше задовольняємося відповіддю «все нормально» на запитання «як справи», й найгірше те, що для нас це стало звичним.

У якийсь момент я не отримала відповіді на свого листа. Я довго чекала, потім спробувала написати ще раз. Й досі не знаю, що трапилося і чи взагалі він дійшов до адресата, попри те, що вона є у мене в друзях у соціальній мережі й можна було б легко довідатися причину. Але спілкування у віртуальній реальності, вочевидь, не для нас. Просто це те ж саме, що почати пити розчину каву після заварної. Можливо, колись хтось із нас використає цей новий місток зв’язку, щоб відновити старий, а я, очевидно, стану щасливішою. Знову чекатиму листа, переживатиму сплеск адреналіну під час його відкриття і перечитуватиму щоразу, коли буду почуватися самотньою.

Що ж, якщо це немодно або ж ненормально, то нехай, я хочу бути ненормальною. Пізнати світ можна тільки торкнувшись його справжнього, а не крізь призму екрана. В мережі це всього лиш «повідомлення», які не можуть зватися гордим словом «лист». Але згодом, мабуть, я використаю їх у добрих намірах, звернувшись до всіх, хто має бажання, із пропозицією написати мені #листа_з_минулого.

Наталія ІВАНКІВ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!