Любов це… (Love is…)

Вже звиклим сонним ходом прямую до комірки, щоб поглянути, чи є для мене щось смачненьке серед інших буденних продуктів. Розкриваю набридливо шурхітливий пакет, вкотре ловлячи себе на думці, як же добре було б перейти на екосумки, як у фільмах. Одне за одним викладаю куплене, аж раптом помічаю, як посеред іншого видніється маленький кольоровий фантик. Забуваю про те, що треба розібрати продукти, і, як в дитинстві, блукаю рукою в пакеті, щоб дістати його. Виймаю, й одразу на обличчі з`являється усмішка. Ну звісно ж, як я одразу не здогадалася, що це вона – моя улюблена жуйка «Love is…», малесенька приємна дрібниця, яка здатна розфарбувати буденний настрій.

Цікаво, що випаде цього разу. Тільки треба бути обережною, щоб не пошкодити картинку для колекції. Розкриваю, і моя усмішка змінюється гучним сміхом. Оце так, виявляється, жуйка турецька, й, відповідно, надпис теж турецькою. Як тільки їй вдалося потрапити на полиці нашого магазину? Що ж, потім запитаю, де купив, а поки що йду долучу її до своєї української колекції, раптом, гляди ж, і іноземку розуму навчать. Ото вже розсмішив, романтик. Що ж, раз ця картинка зашифрована, то перегляну ті, що в мене уже є. Отже, любов це – «…бути частиною спільного майбутнього», «…назавжди: байдуже, дощ чи сонце», «…щодня дякувати долі за те, що ви познайомились».

Ех, гарно. Проте це все ніби й правильно, але водночас і зовсім не те. Все, про що пишуть на картинках, – радше способи вияву любові, а не те, чим вона є, до того ж не обов’язкові для всіх, адже кожен демонструє свої почуття по-різному.

Щемить? Може, болить? Просто стискає?

Важко відповісти на ці запитання навіть самому собі, не те що іншим пояснити. Щось середнє між цим або ж, навпаки, суміш усіх цих відчуттів, що тривожним океаном то відпливають, то знову прибиваються до нашої гавані. Чи то бурхливий вітерець колише гребені хвиль, чи справжнє буря – все одно заграє всередині. Десь там, у грудях, в центрі всього.

І взагалі, у цій справі краще триматися подалі від штампів. Ні, зовсім не тих, що в паспорті, а тих, що глибоким корінням вп’ялися в суспільство. Адже кохання мінливе, як погода навесні. Комусь воно проявляється доторком ніжних крил метеликів у животі, тоді як для вас може здатися грізним удавом, який обвився навколо грудної клітки й стрімко наближається до шиї, не даючи змоги ні дихати, ні рухатися чи просто щось сказати.

Саме тому не варто боятися своїх емоцій. Кохання може виникати по-різному, й інакше, «ніж у всіх», зовсім не означає гірше. Зрештою, ми достеменно ніколи не знатимемо, коли воно виникло. Розум – останнє, чим керується цей дар, який є воістину фундаментом добра. І навіть більше: серце тут теж не головне. Любов живе набагато глибше, в місці, яке можна тільки приблизно розрахувати завдяки бурі емоцій, що накриває під час її прояву.

Цією скринькою Пандори для кохання є душа. До речі, доволі дивна штука, не помічали? Ніби й не матеріальна, не доторкнешся – а жива. Вона – як вітер, якого ми не бачимо, проте відчуваємо. Помилково може здатися, що вона закрита на безліч замків, доступ до яких підібрати так само важко, як до коду легендарного да Вінчі. Проте насправді вона повсякчас відкрита. Крізь неї сяйво любові пробивається назовні, знаходячи себе у найрізноманітніших проявах.

Тому, якщо б я й порівнювала любов із конкретними відчуттями, то це не були б милі крилаті створіння і воно точно не мало би стосунку до органів травлення, бо відчуваю, що кохання живе десь там, у районі ребер, в осередку наших грудей.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!