Місто крізь призму історії і сьогодення

«Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього», – говорить народна мудрість. І це справді так, бо як дерево тримається на землі своїм корінням, так людина тримається на землі своїм минулим. Цю засаду сповна сповідує у своєму житті і творчості відомий прикарпатський краєзнавець і письменник-публіцист Василь Романюк. Це підтверджує і нова його книга, яка побачила світ в івано-франківському видавництві «Симфонія форте» і якою він завершує свою трилогію «Місто між двома Бистрицями». У ній читач знайде цікаві відомості про історію формування й утвердження в Галичині, зокрема і на Прикарпатті, в тодішньому Станиславові, української суспільної думки, визначальної для багатьох поколінь українців ідеї звільнення з-під ярма чужинських окупаційних режимів і проголошення своєї національної держави. Створенню ж таких українських громадських інституцій, як «Просвіта», «Сокіл», «Січ», «Пласт», передувала духовна, культурно-освітня, видавнича і творча діяльність членів «Руської трійці» – Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького, а також їхніх товаришів, однодумців, послідовників, що були тією чи іншою мірою причетні до цього патріотичного угруповання. Йому автор присвячує перший розділ своєї книжки.

Нині пам’ять діячів «Руської трійці» шанують як у Галичині, так і в усій Україні – називають їхніми іменами вулиці міст і сіл, встановлюють їм меморіальні дошки й пам’ятники, відкривають музеї… У 1990 році рада Івано-Франківської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури заснувала премію, названу іменем Івана Вагилевича – нашого земляка, уродженця Рожнятівщини, яку щороку присуджує тим пам’яткоохоронцям та краєзнавцям, чий особистий внесок у справу вивчення, збереження й популяризації історико-культурної спадщини Прикарпаття особливо вагомий. Зазначимо, що серед 67 дотеперішніх лауреатів цієї премії 42 – з м. Івано-Франківська, відзначили нею у 2006 році й Василя Романюка. До речі, нова його книга вийшла за фінансового сприяння так само лауреата обласної премії ім. І. Вагилевича – мецената Олега Лисака.

«Історія населеного пункту – як людська біографія, але із суттєвою різницею: у своє минуле людина може повернутися лише подумки, а місто, хоча живе переважно сьогоденням, якоюсь своєю частиною залишається в минулому». Як не погодитися з цим твердженням В. Романюка, зі зверненим до кожного з нас, де би ми не жили, його закликом глибоко усвідомити й відстежувати безперервну тяглість історії рідного міста чи села, свою закоріненість в неї, зумовленість суспільного поступу причинно-наслідковими зв’язками між, здавалося б, віддаленими в часі подіями? Такий творчий підхід автора – не просто краєзнавця, а й літератора – до написання книги допомагає увиразнити, оживити виклад змісту тих подій, вийти за рамки тривіального їх фіксування, засвідчує доцільність умілого використання у краєзнавчому виданні і публіцистичних прийомів письма.

Минувшина колишнього Станиславова, а нині Івано-Франківська – це історія розвитку в місті суспільної думки, духовності, культури, коли шляхом різних нашарувань творився той неповторний феномен, який ми нині називаємо галицьким менталітетом. Історію адміністративного центру Прикарпаття автор книги розкриває, досліджуючи архівні документи й ознайомлюючи нас з окремими із них і, звичайно, викладаючи на її сторінках біографії відомих людей старої Галичини, котрі жили в місті між двома Бистрицями. При цьому він послуговується відомостями про цих людей і цілі українські родини Станиславова, почерпнутими з метрикальних книг, зі спогадів старожилів нашого обласного центру. Від них при зустрічах В. Романюк чув оповіді про значущі події та епізоди з історії міста, свідками яких були вони самі, та перекази, що передавалися з покоління в покоління. У виданні вміщено також багато світлин, у т. ч. родинних, як з давніх, так і з наших часів.

Скажімо, автор книги записав спогади літньої жінки Мирослави Литвинович-Радловської, колишньої вихованки Українського Педагогічного Товариства (УПТ) «Рідна школа», активної пластунки (псевдонім Ромашка). Мама пані Мирослави Стефанія Литвинович зі Стефановичів зберігала як дорогу реліквію поштівку з видом Буркута й автографами Лесі Українки, Івана Франка та інших визначних діячів (на звороті поштівки – підписи 21 особи), котрі на той час відпочивали тут у приватному санаторії. Іван Франко познайомився з бабусею Мирослави Ольгою Стефанович і присвятив їй свій вірш «Ользі С.», що увійшов до циклу «Буркутські станси»… У 1898 р. портрет Ольги Стефанович намалював художник І. Труш.

Варто зазначити, що родина Стефановичів-Литвиновичів активно підтримувала жіночий рух у Галичині, діяльно працювала в «Союзі українок». 1934-го на Першому українському жіночому конгресі в Станиславові вони демонстрували український народний одяг, конопляну і лляну пряжу, килими та вишивки власної роботи. Представниці цієї родини вдягли жіночі сорочки, вишиті квітковим візерунком. Поверх сорочок мали запаски двох видів – з одного або двох шматків тканини.

А житель Івано-Франківська Ігор Кисілевський прийняв як естафету від своїх рідних і ретельно зберігає чотириметровий паперовий сувій – свій родовід починаючи від прапрапрадіда о. Григорія Кисілевського (1724-1796), у якому налічується всього понад півсотні священичих родин. Упродовж віків родина Кисілевських переплела свої долі з не менш славними і шляхетними галицькими родинами Цегельських, Шухевичів, Глібовицьких, Стернюків, Руденських, Бурачинських, Сембратовичів, Величківських, Крушельницьких, Левицьких, Левинських та інших, які прислужилися розвою духовності, культури і національної свідомості галицьких та буковинських українців. Кисілевські дали для Галичини і світу не одне покоління священиків, учених, лікарів, громадських і культурних діячів. Серед тих галичан-героїв, які стояли біля витоків Української держави, вболівали за її становлення, проливали кров у боях за неї, був і батько Ігоря – полковий лікар УСС-УГА, хорунжий Богдан Кисілевський. Про нього теж розповідає краєзнавець і письменник Василь Романюк у третій книзі своєї трилогії «Місто між двома Бистрицями».

У нашому місті в різні історичні періоди жило чимало славних родин, які й досі добре відомі старшому поколінню і не знані молодій генерації краю, бо за комуністичної влади їхня діяльність замовчувалась. Представники цих родин відстоювали національну ідею, брали участь у боях з ворогом за галицькі міста Львів, Тернопіль, Станиславів, стали визначними військовими й політичними діячами, подвижниками на ниві культури, духовності, церковного життя. Пов’язавши свою долю зі Станиславовом (Івано-Франківськом), з нашим благословенним краєм, вони прославили Прикарпаття й Україну. Віддамо ж належне як їм, так і тим, хто зберіг і доніс до нинішніх днів пам’ять про цих людей.

На сторінках книги знаходимо вельми пізнавальні факти з історії Станиславова того часу, коли місто з іще тільки 35-тисячним населенням було столицею ЗУНР. Тут побувала низка делегацій – з Наддніпрянської України, Угорщини, Франції. 1919-го в готелі, що нині знаний іванофранківцям та гостям міста як «Дністер» (колись він іменувався «Австрією», потім на кілька місяців змінив назву на «Одеса», після того став «Варшавою»), зупинялися такі відомі українці, як культурно-громадський діяч Євген Чикаленко, перший голова Директорії УНР, письменник Володимир Винниченко, перший президент УНР, історик, згодом академік Михайло Грушевський, головний отаман військ УНР Симон Петлюра. Цікаво, що разом з ним до нашого міста приїхав і його племінник та особистий ад’ютант, хорунжий похідної канцелярії Степан Скрипник (пізніше Патріарх Мстислав). Опинившись на заході України, він поселився в Станиславові. Саме тут Степан Скрипник зустрів Іванну Вітковицьку, яка стала його дружиною і вірною опорою в житті і якій, на жаль, судилася трагічна доля. 6 травня 1940 року її знайшли з простріленою головою. Це було політичне вбивство, бо почерк радянських найманих катів виявився знайомим для родини Скрипника. Прикарпатська красуня походила з давнього інтелігентного галицького роду. Її батько Іван Вітковицький служив у війську УНР. Збереглася його справа з архівними документами про нагородження Воєнним Хрестом. Сім’я Вітковицьких проживала в будинку на вул. Липовій (нині Т. Шевченка).

Читаючи в книзі про наших героїв, не раз ловив себе на думці, що мету свого життя, його ключовий і визначальний сенс вони завжди вбачали в одному – в боротьбі за Україну. Якби не ці хлопці й дівчата, не було б подвигу УПА, не було б шістдесятників, не було б незалежної України!

Зі сторінок завершальної книги трилогії «Місто між двома Бистрицями» і всього цього тритомника, щедро ілюстрованого ксерокопіями документів та світлинами, зримо постають минувшина і сьогодення Івано-Франківська. Ця вагома праця Василя Романюка, без сумніву, послужить цінною підмогою у навчанні, роботі, пізнанні рідного краю для студентів ВНЗ, старшокласників загальноосвітніх шкіл та гімназій, викладачів, учителів, усіх, хто цікавиться історією нашого міста, Прикарпаття, Галичини.

 

Іван ГАВРИЛОВИЧ, член НСПУ і НСЖУ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!