Місто, яке (не) люблять

Ірина ФЕДОЛЯК

Перше моє враження від Одеси було різко негативним. Зізнаюся чесно, до цього приїжджала сюди двічі. Колись у дитинстві, у 90-х, коли візит на морське узбережжя був дефіцитом (як і все решта), було байдуже, що діялося довкола – головне море. Друга наша зустріч відбулася два роки тому. Щоправда, роздивитися Одесу з різних сторін тоді не встигла. Для себе зрозуміла, що тут існує культ Ківалова, портрети якого за рівнем егоцентризму та дешевого пафосу не відрізняються від Пшонки, найбільша, якщо не рахувати столицю, кількість ЗМІ – кожен місцевий олігарх вважає за необхідне мати своє джерело усного чи писемного мовлення, і російська мова, яка цинічно витіснила українську з побуту одеситів.

Цього разу моє побачення з Одесою почалося з трамвая, старенького, розміреного, якому нікуди спішити – усе за розкладом, вихід і оплата через передні двері. Таким видом транспорту пересуваються здебільшого літні люди, відстані в місті великі, тож ті, хто цінує час, йдуть на маршрутку. Тим паче, автобуси зупиняються біля кожного стовпа. До речі, в місті систематично виникають дискусії щодо необхідності визначених зупинок маршрутного транспорту, але всі розмови зводяться до того, що є трамваї і тролейбуси, тож обмеження зайві.

Першою моєю емоцією було розчарування, адже чим далі від центру міста, тим гірша картинка за вікном. Гори сміття, купи піску, пляшки, старі, обдерті бетонні зупинки, трава у зріст дорослої людини, дерева, які голосно шкребуть бік старому трамвайчику, розбиті дороги, недоглянуті тротуари, фасади будинків, які ніколи не відчували на собі й найменшого догляду, з потрісканими стінами або й зовсім зруйновані… Список можна продовжувати й далі. Це все різко контрастує з гламурним, розпіареним центром та дорогими пляжами, аж не віриться, що одне місто може бути настільки дволиким. Для широкого загалу це дійсно “жемчужина у моря”,  для жителів – спосіб існування і заробітку, а все інше значення не має. Принаймні для бабусь у леопардово-квітчастому вбранні із 7-го кілометра, таких, що фігурують на проросійських мітингах. І для тих, що живуть за високими, іноді обнесеними електричним струмом парканами, у розкішних будинках, тим паче: на своєму подвір’ї і рай створити можна.

У голові майнула думка, що Одеса – місто, яке не люблять. Я не про туристів, вони приїжджають сюди звідусіль, особливо після анексії Криму. Відразу на очі потрапив плакат: “Мы любим свой город”. А в чому, власне, та любов? У тому, що віддали узбережжя у приватну власність, так що скоро для простого смертного і доступу до моря не буде? Лише платні пляжі, які перебувають у довгостроковій оренді у приватних руках, де гучно лунає музика, в тому числі й російська попса, пропонують пластиковий лежак та просіюють пісок. До речі, безплатну автостоянку та пляж пропонує пан Ківалов як бонус до бронювання готелю на березі моря, збудованого ним начебто для потреб викладачів власного вишу. Поряд з готелем є приватна резиденція політика, яку місцеві називають замком графа Дракули. Поблизу неї за кошти почесного громадянина міста Ківалова облаштована набережна із лавочками та зеленими насадженнями. До неї додається і фотозвіт реконструкції з нагадуванням про благодійний внесок мецената.

Одеса інтенсивно розростається. Новобудови тут височенні, по 24 поверхи, схожі на величезні мурашники. Забудовуються багатоповерхівками і прибережні зони, хоча наскільки довговічним є житло, збудоване на піску? Усі недопрацювання списують на мера, кажуть, проросійський, не вболіває за місто. Настрої серед населення тут дуже невизначені, чимала частина місцевих підтримує мера, опозиційний блок і інших наступників партії регіонів.

Назви вулиць в Одесі написані українською, частина вивісок також. Водночас спілкуються російською. Можливо, це спосіб співіснування, адже тут уживаються 158 національностей? Але двомовність породжує двозначність. У словах, сприйнятті, ставленні, розумінні… Коли говориш українською, тебе або не чують, або не хочуть чути, відповідають лише зрідка. У транспорті почула розмову двох літніх жінок, одна з них переконана, що вся Україна говорить російською, нас “орусили”. Інша апелювала, що це неправда, російська тільки на сході та півдні. Сама ж, пояснювала, колись говорила українською, суржиком, з неї сміялися, тож почала говорити такою, яка не привертає зайвої уваги.

Ірина ФЕДОЛЯК