Мобі Дік не здається: Як воїна АТО полюбила вся школа

31-літній прикарпатський розвідник батальйону «Крук» Андрій Гнип’юк, повернувшись із війни, зміг здійснити те, що мало кому під силу – заслужити любов дітей. Причому аж трьох сотень одразу – цілого ліцею.

У знаменитому американському романі «Мобі Дік» перемога однойменного білого кита символізує велич та страх людини перед природою, що має незбагненні для людства сили, котрі не можна скорити. Саме тому Андрій і обрав собі такий позивний – Мобі Дік: «Я дуже спокійний. Поважаю принцип «живи і дай жити іншим». Але поставлене завдання виконаю без зайвого сумніву – швидко і холоднокровно».

«Я давно вже чекаю…»

До війни Андрій вчителював у Зарічанському ліцеї ім. В. Яворського, що в Делятинському районі. Викладав ДПЮ, хоча за спеціальністю він вчитель інформатики. Каже, що ця робота – його покликання, дуже любить дітей і має до них підхід.

А ще Андрій завжди керувався патріотичними поглядами. Так душею відчував, серце дуже боліло за країну. Під час Революції гідності доводилося навіть тікати з роботи, аби підтримати людей на Майдані.

Коли минула перша хвиля мобілізації, військкомат чомусь так і не призвав Андрія. Чоловік з’явився сам: «Візьміть мене воювати!» – «Чекайте, вам прийде повістка». Чекав аж до третьої хвилі. «Можливо, ідейних свідомо не хотіли брати, – припускає прикарпатець. – Вони можуть на фронті багато проблем створювати».

Тоді Андрій взяв справу у свої руки, записався у добровольчі війська – батальйон «Крук». Через три тижні хлопці якраз мали їхати на схід. «До вас можна?» – «Ти впевнений?» – «Звичайно! Я давно вже чекаю…»

Треба подолати бар’єр

Андрій потрапив туди, куди хотів – у взвод розвідки. Він підходив за всіма параметрами: математичний склад розуму, висока врівноваженість, впевненість у собі, самоконтроль, психологічна стійкість, уміння стріляти…

Три тижні тривало бойове злагодження. Найперше бійців налаштовували психологічно – всяке може трапитися, тому треба бути готовими. Наприклад, якщо не буде ні їжі, ні води. Хлопці вчилися їсти комах, плазунів… Воду добувати з трави.

«Перед тим, як їсти равлика, треба акуратно зрізати його «хатку» і промити від слизу, – пригадує боєць. – Сороканіжки треба шукати під камінням. Черв’як містить багато білка. Мишу необхідно підсмажити. Жаб’ячі ніжки на вогні, до речі, досить смачні. Щось схоже на курятину. Так само й гадюка. Вам гидко, так? Насправді все не так страшно. Головне – перейти психологічний бар’єр. Їсти ж хочеться. А воду треба шукати там, де зосереджена вологість, наприклад, у стеблах очерету. Зсередини можна вичавити сік».

Під час навчання вояків готували і до того, що вони можуть втрапити в полон. Готували, аби не здатися. Тому вони при собі завжди носили по гранаті. «І на фронті в мене був такий момент, – каже Мобі Дік. – Сепаратисти вже були за кілька кроків. Я зірвав чеку гранати і чекав. Поки її не відпустиш з рук, вона не вибухне. Тоді ворог пройшов повз, так і не помітивши мене, тож я вставив кільце назад».

На війні головне – не панікувати. І Андрію це чудово вдавалося: «Ще на навчаннях нам давали ситуативні завдання: припустимо, є будинок, в якому перебувають сепаратисти, а також кілька дітей. Ваші дії? Нас питали – якщо необхідно кинути в той будинок гранату і зачинити двері, ви це зробите? Зможете знешкодити терористів, але при цьому постраждають кілька дітей? Треба бути готовим кинути і захлопнути двері. Так, це жахливо, але це війна».

Андрієві на фронті пощастило зустрічати лише добрих людей. Місцеве населення підтримувало. Приносили харчі. Але хлопці те ніколи не їли. Обачність не завадить – це ж передова. Бували різні ситуації. Наприклад, якось дідусь приніс воякам слоїк із медом, а всередині була закладена вибухівка. Через кілька хвилин на пості вже було купа жертв.

Стрес Андрій тамував молитвою. З собою завжди носив вервицю, перед боєм читав Псалом 90-ий. І не раз відчував якусь невидиму потужну силу, яка рятувала, коли здавалося, що вже кінець. Прилітала міна, осколки навсібіч, а в Андрія ні подряпини. Відчував, ніби він у куполі схований.

«Я просто чиню по-людськи»

Прикарпатець ще б воював і воював, але, вочевидь, життя мало на нього інші плани. Раптова хвороба, пов’язана з венами, змусила Андрія повернутися додому. Півтора місяці він пролежав у лікарні.

Спершу дуже сильно тягнуло назад, на війну. Там такий потужний братерський дух, у цивільному житті такого не зустрінеш: «У нас такий різношерстий колектив був, але всі ідейні. Пам’ятаю одного бізнесмена, який заробляв по 70 тисяч гривень на день. Хіба треба була йому та війна? А виявилося, що таки треба. Все покинув і пішов».

Потім боєць узявся за те, що любив найдужче. Ще до війни Андрієві пропонували очолити ліцей, де він вчителював. Найперше, тому що він має таку цінну рису, як відповідальність. Але тоді пріоритети були інші – захищати кордони.

Тепер Андрій знову був на цивілці і готовий до змін. «Я зробив такий вибір, керуючись переконанням, що в школі є значно більше можливостей виховати свідомих людей, – пояснює Мобі Дік. – Ми постійно проводимо різні цікаві заходи з патріотичного виховання, зустрічі з атовцями… Словом, дітям дуже цікаво».

Він легко пройшов конкурсний відбір на посаду, всі підтримали бійця: і колеги, і батьківський колектив. А діти й поготів. Вони обожнюють свого директора і неймовірно пишаються тим, що він ще й досвідчений воїн АТО. «Я просто завжди чиню по-людськи, – каже Андрій. – Це головне, як на мене. Поважати мають не через страх, а за доброту і людяність».

Однак у молодого директора не обійшлося і без складнощів. Він надто прямолінійний, каже можновладцям все просто в очі. Такі люди не дуже зручні. Після року роботи на новій посаді районний відділ освіти відмовив Андрієві у продовженні контракту. Без причини. Батьки і діти вийшли з плакатами на пікет: «Ми його нікуди не відпустимо!».

Відстояли. Контракт продовжили на місяць, а потім перевели на посаду вчителя інформатики і виконувача обов’язків директора. За останнє вже вісім місяців не отримує зарплатні. Та незабаром знову розпочнеться конкурс на посаду директора. Андрій не збирається здаватися, буде йти до кінця: «Нізащо не дам задню. Я живу цією школою».

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!