Мова – жива?

Я не велика шанувальниця усіляких там номенклатурних свят, але кожен такий “день” – то привід задуматися ще раз над чимось, про щось згадати, пошукати ґудза…

На українському святковому календарі 9 листопада – День української писемності та мови. Цього разу усі шукали ґудза мові. От диктант написали навіть. Колективний. Ні, не критикую. Це дуже гарна ідея – диктант єднання. Чом би й ні?

Я не філолог, але люблю мову. Так, наче вона – людина. З усіма її елементами і складовими.

Люблю діалекти, бо вони занурюють мене кудись у коріння. Люблю говорити і писати, як говорять мої баба. Не тільки вживати оті заковиристі слівця, значення яких годі зрозуміти людині не із нашого регіону, але й відтворювати звучання окремих звуків. Як на мене, фонетика значно більше характеризує мову, аніж лексика. Бо слів можна нахапатися, а рідними вони не стануть.

Люблю суржик, яким розмовляють східняки. Бо і то теж таке пра-прарідне, як і наші з вами галицизми. І, попри всю регіональність таких мовних конструкцій, вони якісь завжди теплі і щирі. Так бо говорять наші бабці…

Люблю іншомовності та запозичення, адже куди сьогодні без них? З’являються цілком нові речі, яким потрібні нові імена. І немає нічого поганого в тім, аби запозичувати їх, імена, від тих, хто їх вигадав. Так само, як і немає нічого поганого в тому, аби творити свої власні неологізми та шукати мовних відповідників у солов’їній. Дехто так і робить. Часом до нісенітниць доходить. Скажімо, не можу зрозуміти, який зміст скрізь і поруч тулити слово “світлина”, коли нічого не робити зі словом “фотограф”. Тоді вже “світлиняр” чи що? Але поряд з тим, даруйте, чізкейк мені не смакує, тільки сирник. Втім, то лише питання смаку.

Люблю русизми. Отакі відверті русизми – кружка, сковородка, носки тощо. Можете кидати в мене капцями, але люблю. Бо вони як частина суржику чи діалекту міцно всілися в нашій мові. І навіть мої баба-галичанка їх використовують у свої смачній колоритній мові. Не знаю, чи то із Сибіру вони їх привезли, чи від вояків у війну нахапалися, але вони є.

Натомість не сприймаю і навіть дратуюся від мовних покручів та калькування з російської. Особливо в сучасних інтернет-виданнях, які послуговуються перекладачем від Ґуґла і не надто переймаються редагуванням текстів. Просто очі сверблять, коли читаю “більш відомий” замість “найвідоміший”, “на протязі години”, замість “протягом” тощо. Постійно нагадую, що приймають ліки і гостей, а участь – беруть. Ці, здавалось би, елементарні речі засмічують мову. Вони їй не притаманні. Але знову до фонетики. Легко пробачу радіоведучому фразу на зразок “самий шанований письменник”, але мені вуха в’януть від суцільного “ефкання”. “Фперше”, “фсе”, “фперед”, “Фкраїна”, “пішоф”… Оте ефкання нашій мові не властиве. Воно питомо російське – “любофь-маркофь і фсьо такоє”. Бо, повторюся, фонетика важливіша, ніж лексика. Принаймні для мене. Іноземця ми впізнаємо за акцентом. Навіть якщо він досконало володіє літературною мовою і має великий словниковий запас.

Люблю досконалу літературну мову там, де це доречно і конче необхідно. Такою мовою мають (зобов’язані, як на мене!) спілкуватися посадові особи. Такою має бути мова державних інституцій, мова новин, діловодства, бізнесу, освіти. Досконала літературна мова і вимова (!) має бути на сцені класичного театру і в академічному концертному конферансі, у ведучих науково-популярних та тематичних програм, ток-шоу, статтях тощо.

Люблю, коли мова пересипана молодіжним сленгом і професійним жаргоном. Це робить її справжньою, живою, нешаблонною. І саме такою має бути мова сучасного українського кіно і театру, світу розваг і дозвілля. Ні, ну де ж бо ви зустрічали, скажімо, грабіжника чи шибайголову-студента, які розмовляли б рафіновано-літературно? Коли бачиш таких персонажів на екрані чи на сцені, то так і рветься сказати оте хрестоматійне “Не вірю!” Може, саме з цих причин у нас досі немає якісного популярно-масового продукту. Бо немає у ньому отієї простої, побутової доступної мови з її характерними домішками і особливостями. Адже її постійно заганяють у суворі рамки “правильності”, а пересічний обиватель, споживач того продукту, не вірить. І йде туди, де з ним розмовляють простіше, “без нафталіну”. І зазвичай це продукт, виготовлений мовою сусідньої країни. А в ньому хоч-не-хоч завжди – ні, не так – ЗАВЖДИ присутня проросійська пропаганда.

Немає у нас, за кількома винятками, хорошої, якісної попси. Хочемо ми чи ні, але самим лише високим мистецтвом і фестивальним продуктом ми не задовільнимо бажань широкого загалу. Не буде, як не крути, пересічна публіка таке дивитися, слухати і читати. Їй потрібні легкі кіна та серіали, простенькі детективи та любовні романи, ритмічні пісеньки на два куплети і вісімнадцять однакових приспівів. Тому навіть у патріотичній Галичині російські репери збирають повні зали, а в кафе, крамничках і таксі звучать всілякі ефеми з російською попсою. І люди, які створять якісний популярно-масовий український, навіть не так – україномовний продукт, зроблять для культури та мови більше, ніж багато з тих, хто плекає та лупає (за Рильським і Франком). І, поза всяким сумнівом, “вати” суттєво поменшає.