My Trip

Поволі з обрію зникає фестиваль «Porto Franko 2017».

В житті все встигнути неможливо, майже так як відвідати всі локації фестивалю, все побачити й почути, відчути, зустріти знайомих і незнайомців, подивуватися всьому, всім подякувати.

Встрибнути в передостанню шхуну й пристати до правильного берега. Що можна сказати?

Митці відловили свій кайф, знавці показали силу й спроможність організувати. Знаю, що були гості з різних міст України – і це головне. Розгерметизація нам пасує.

Люблю очима, тому насамперед вибрав Порт Палац.

Червона стрічка навскіс по всьому фасаду палацу виглядала як подарункова стрічка, добрий подарунок для міста. Вже на звороті з’ясувалося, що то «Water line» Олександра Базюка. Такий подарунок точно не завадив би нікому – знання сили, можливостей, межі, краю, водотоннажності надутих щік.

Перший крок у двері. Назустріч пішохідний потік з дуже різноманітними виразами облич – від оторопу, розчарування, притворства аж до щирого безтурботного усміху, легкості й захвату. Були й люди з твердим переконанням, що їх надурили. Перше, що можна було увидіти – одразу збиває з ніг, знущається над внутрішнім «Ego» і голосно сміється.

«Місце для селфі» із пісуаром, звичайним назовні й позолоченим всередині. Все що є людським у вас – вміщається в цей малий винахід цивілізації, все що у вас є вартного й золотого – це аналізи, які можна полишити тут. Від цього пісуар буде ще більш золотим. На фоні мінімально людського вартувало би робити селфі, як момент увіковічення. Але диво – селфі ніхто тут не робить. Правда буває часто неприємна, нетолерантна, неполіткоректна. Для геніїв духу, а в них спокуса гордині ще більша – пісуар пришпандьорений до стіни на неймовірну людську висоту – прибитий над вікном. Усміхнувся – «Фонтан на трьох» Юрія Бакая починає тесати голову.

Вражає стан приміщення Палацу Потоцьких. Майже повністю убите. Кістки ніби ще цілі, м’язи ніби тримаються купи, але шкіра й пір’я геть пошарпані. В цьому всьому є якийсь свій дух. Ніщо не обдирає стіни красивіше за привидів палацу. Локація фантастична. Важко піддається розумінню, що цей острів був так довго поруч, так довго поруч безлюдним островом із загубленими артефактами, трубами, арматурами, дверми… Беремося вправо. Проходимо натовп чисельних молодих сельфувальників (цікаво, що ж їх привабило), повернемося сюди пізніше.

Хрест. За поворотом хрест.

Не знаю чи був хтось тут із кліриків. Важко собі уявити більш точне розуміння хреста. З дверної футрини у вертикалі, позолоченої, із замком і ручкою. Господь все придумав, щоб кожен міг нести свій. Он навіть ручку приробив. Зручна. Бери й неси! Поперечки не мають значення, головне що вертикаль царська! Ключ завжди з собою. Протиугінний засіб всередині. В час суцільної біганини, інтенсивну, пост правди – справжній хрест «to go». Став на стоянку – позамітай. Хрест не можна ставити де-небудь. Тут, в порту на короткий час можна побути на приколі, пройтися галереями, вигуляти свої мозолі від хреста, набратися сили на нову дистанцію. Тим більше, що хрест стоїть там, де ще не так давно стояла топка п’єцу. Хрест перемагає пекло. Усміхаюся. Буде весело, якщо художник того всього не придумував насправді. Усміхаюся. Знати придумував чи ні – нам не дано, ніхто не скаже правди. Ніхто нікому нічого не винен.

О! А ось і Голгофа. Як і годиться тільки до половини діаметра в терні, решта як домовлялися – золото. Драбина для тих хто рветься по драбині – поруч. Сумнівів немає: «Осанна!» та «Розіпни!» завжди поруч. Це одне й те ж. Балансується тільки іржавими цвяхами. Навіть підсвітили кімнату прожектором. По доброму знущаються. Підсвітимо тобі, сліпаку, щоб ти увидів – це ж так просто.

Хай завжди буде мама. «Хай» виявляється загорілим зі спини, це не тільки «нехай», це також і «най» і «хайль» і «слава перемозі» більш знане і прикручене радянськими шурупами до гіпофізу як «зікх хайль!». Таке собі ствердження життя, за яким завжди перемога. Завжди навіть кульбаба прориває асфальт на тротуарі. А про маму навіть й нема що казати.

Поки мозок встає з нокдауну рефері рахує до десять. Є можливість відновитися через миготіння світлодіодів, зайти в ритм і пульсацію «Дзвонів» Юрія Бакая. Починаєш розуміти, що всі решта відвідувачів – частина експозиції. Артоб’єкти – декорації, головне ж відбувається в іншому місці. В місці зустрічі мовчання і здивування. Здається, в словосполученні «сучасне мистецтво» людей потужно збиває з толку слово «мистецтво». Те, до чого ми звикли в розумінні мистецтва сортує дійсність за категоріями естетики «прекрасного» і «потворного», «високого» й «низького», «комічного» й «трагічного» засобами чуттєвого й раціонально усвідомленого, через цінності краси, шляхетності, ніжності. Сучасне мистецтво – тим воно і сучасне, що красивого, такого що радує око і розважає там не обов’язково багато, а деколи дуже трохи або й навіть умовно є. Сучасне мистецтво не розважає, а провокує подивитися на відомі речі через невідомі окуляри, привнести смисл в малоcуттєве, задекларувати жорстоке різноманіття проявів життя. Думання – основний продукт і процес. Головне – метод. Поки думається, очі вже полюють намагаючись запам’ятати алгоритм мигаючих світлодіодів.

Так, пізнаючий суб’єкт впливає на результати дослідження – особливо це помітно, коли хтось намагається роздивитися контури в склі, затуляючи своєю спиною отвір зі світлом. Навіть підпис інсталяції «Межі прозорого» Юрія Бакая не наштовхує на очевидний промінь світла. З часом, з’являються «профі», які починають вчити інших «як правильно дивитися у дірочку». Дехто дуже чесний признається: «Зроблю фотку, потім накурюся, може дійде».

Карта. Завжди любив географічні карти. Іноді здається, що сам Господь вечорами намагається карту наклеїти на круглий глобус. Брудна карта, як і земля. Овва, здається то совєцкій союз нєрушимий, тільки повернутий аверсом у вікно, дивиться сам на себе. Здається то якийсь цілий тематичний покаяльний блок. Якщо дивитися карту зблизька, то видно лише брудні масні плями – а три кроки назад – проступає фігура Розп’яття. Вертаємо до того що пропустили в першому крилі справа.

Насильство і особливо випадкове насильство в житті трапляється. А зневажене людське насильство, слайди, викинуті в сміття зустрічаються частіше, ніж про це прийнято думати. «Кровопускання» Hamed Jaberha про іранську революцію 1978 року на стіні яскраво демонструє, що наше АТО на сході України таке ж глухе й далеке, як окровавлені тіла іранців. Вони виявляється настільки чужі, що декому не стрьомно навіть собі таке селфі зробити, для художнього драматизму звісно. Наша кров і смерть така ж байдужа роверистам Амстердаму як і ці понівечені тіла на фото. В людей груба шкіра. Ми цікаві тільки самим собі і найближчим людям. Решті – досить байдуже. Так психіка береже свої патрубки від зайвого тиску. Подумаймо про це, коли будемо обурюватися, що десь хтось глибоко стурбований та обурений. Ці слова значать лише те, що селфі на нашому фоні, звичайно що будуть неординарні.

«Територія» Олега Костюка. Так, вона може бути різна. В просторі, в часі, в пам’яті, на плечах і спині, в голові, в затишку, в образі – там де є територія – там завжди війна. Хто кого – фарби стіну чи навпаки, голка шкіру чи навпаки. Війна – це пошук рівноваги. Рівновага живе не тільки на площині, рівновага там – де територія. Розумієш, що всі ці люди, які тут в Палаці – таки точно на війні. Мовчазна  крупнокаліберна артпідготовка. Арта – бог війни.

Човен, два весла і легка піна з пінопласту; над човном легко за шию повисла лялька, блискуча, в стилі дзеркальних дискотечних куль. Це «Одисея Іліяса або соціальне Porn Disco» Lia Gulua. Це подорож в імітації, імітація в подорожі, все під відбите світло блискучих утоплеників. Усміхнувся. Згадалося, що вже три дні добра половина FB-спільноти франківська називає фестиваль Porno Franko. Дуже точно для цієї інсталяції. Порно – імітація, сурогат, фальш, формалізм, несправжність – все, чим ми заповнюємо власне життя. Але порно, як і все решта, має свою ієрархію, ступені порівняння, глибину несправжності. Невідомо що є більш порнографічним – витвір художника чи наше життя, буття політики, параолімпійські ігри з обману. Що є більшою порнографією – телевізійні новини й (не)управлінські рішення чи слово з трьох літер на паркані? Те, що старенька бабуся щодня робить вибір, що купити – ліки чи півхліба – це хіба не порнографія? Човен, оця антропоморфна диско-куля є добрим прикладом того чим концептуально догматичне богослів’я відрізняється від морального богослів’я: догматичне каже «красти – гріх», а моральне: «вкрасти шмат хліба, щоб не померти – не гріх». Ми такі стерильно чисті та догматичні? Звідки стільки обурення від того, що митець вилупив глядача по плечах мокрими трусами? Боляче. Але правда. Напис автора про зміст інсталяції пояснює дещо інше, ніж подумалося – про біженців в західному світі, їх історію подорожей і жорстоку іронію – що все врешті зводиться до грошей і корупції. Але імітація – всюди імітація, все сходиться.

«Батьки відповідають за дітей» – запис при вході. Ні, це не назва інсталяції, це попередження для батьків, які можуть загубити дітей в пінопласті, імітації води. І також – так, це попередження для батьків, які можуть загубити дітей в пінопласті, імітації води, яка в свою чергу вже є символом плину життя. В цій кімнаті молодим та нерозважливим власникам незароблених айфонів найбільше сподобався пінопласт. Щасливі. Синхронізація iPhone з Google напевне дасть можливість зберегти ці знимки селфі. Згодиться через сорок років. Коли крайня потреба в імітації пропаде, але звичка може залишитися.

Не знаю чи я правильно розумію, що в гуцульській ракеті і в гуцульському трансформері немає ніякого гротеску. Якось так легко. Особливо через те, що в Делятині ще дещо лишилося. Як бойко не можу не потішитися за гуцулів, десь на Марсі їх чекає Нова Дземброня. Уявляю як при цьому вєлікій рускій народ від злості обгризає собі нігті на ногах.

Внутрішній регіт перебиває парочка, він – художник, вона як вона – митець намагається пояснити тверезій людині, що він намалював на своїх чорних картинах і чому там також є біле. Герменевтика. То на вечір, треба йти далі.

Веселий натяк «Не бійся темряви» стає зрозумілим. «Складання міфу» Всеволода Бажалука відбувається в темряві і по математичних законах. Складати міфи – дертися уверх по драбині, але залишатися на тому ж рівні. Отут би можна було випити міцного чаю якби хтось таке передбачив. Помічаю, що в таких просторах головне розігнатися – треба щоб щось наштовхнуло на думання, щоб випускаючи метан на дні намулу виступили старі спогади і ситуації, тоді заходиш в синхрон і все починає обертатися швидше. Не треба намагатися все зрозуміти. Неможливо побувати на всіх локація як і неможливо вловити всі смисли в одній локації. Всього не переробити.

Перехід в ліве крило ознаменований вперше побаченим в палаці написом на дверях «не можна». Неможливо передати насолоду від соціологічного методу, ніж стояти збоку і спостерігати, як люди проходять повз ті двері. Одні: не можна – то не можна, йдуть далі. Другі і таких менше: роздумують кілька хвилин, пробують защіпку на міцність і йдуть далі. А двоє розкрутили дріт та роздовбали защіпку, щоб подивитися, що там. І хоч організатори там заховали старі госпітальні туалети, перепрошую… гальюни, – в першопрохідців не зникає посмішка.

Ось вони! Ось ці люди щойно розвалили СРСР! Вони привезли в совок джинси, кросівки, жуйки, рок-н-рол, порнографічні карти, старенькі мерседеси, олівці з гумкою, цигарки Bond Street Lights, Біблію видання Риму 1990 року. Самі такі зосереджено слухали «Голос Америки», «БіБіСі», «Радіо Ватикану». Бо для таких людей слова «не можна» нічого не означають з того що «не можна». Слава Богу, такі є й сьогодні. Почав звертати увагу. Двері за кордон, двері «не можна» є на кожному поверсі. Сортуймося. Пізнаваймося. Інтегруймося. Людей в тільниках на борту небагато, але є.

Прямо по курсу по правому борту коротке нагадування де ми застрягли на мілині. Більше спаплюжити слово «вибір», ніж це було в ересесері неможливо. Цікаво, чи святкує ще хтось 26 березня? На вулицях Гаркуші, Лермонтова, Привокзальній, Марійки Підгірянки? Листи жерсті означені як «для прибирання приміщень». Саме так. В СРСР не треба було робити як ліпше чи ефективніше, треба було щоб «трудящієся» втомилися.

«Наївний героїзм» Миколи Джички як ребус намагається розкрити декілька осіб. Поки фіксуюся в пішохідних потоках, почув безсмертну міні-лекцію народного знатока про жанри: «Знаєш, яка різниця між інсталяцією та перформенсом? Якщо насрати на килимку під дверима, подзвонити в дзвінок і втекти – це інсталяція. Якщо ж спершу подзвонити в дзвінок, лишитися і срати коли будуть відкривати двері – це перформенс»… Думаю, треба цілу методичку зліпити й розповсюдити на всіх кафедрах мистецтвознавства, не головне знати – головне вміти пояснити. Потішили старого.

Важко відмовитися від протоптаних стежок. В незрозумілому шукається хоч щось звичне і знайоме. Так гривні дехто досі називає рублями, а дехто й взагалі тримає накрученим настінний годинник «по Варшаві». Колір «Розквітлого листя» Петра Ряски, після важкого думання, – насолода кольором. Але за хвилю розумієш всю оману – за кольорами приховані форми – їм треба відповідати на запитання.

«Листи до стіни» Ігоря Панчишина – послання про безумовну самотність, якою зрештою треба тішитися, як даром Божим. Бо справжній зв’язок можливий лише з Творцем. Все решта – близьке чи дальнє сусідство на планетах, гравітацію яких відчуваєте чи ні. Так той, хто зовсім один – завжди буде з Ним. Щоб побачити Його – треба дивитися на стіни. Молитва – то є писання до стіни. Щоб бути почутим – треба писати.

«Пороки просто неба» Антона Карюка та Лєни Сіятовської також можна би було записати до катехизму. Страх, який можна побачити в дрібних дзеркалах вже чекає в сусідній кімнаті. Дуже суперечливо – страх нікого не чіпає, лежить на підлозі, беззахисний, його можна потовкти на дрібне зерно, але ніхто навіть не спробував зазирнути в нього. Може тому, що десь щось підказує, що дзеркала відображують того, хто в них дивиться. Страх – могутній лише тоді коли зовні літерами й символами себе називає страхом. Насправді – просто купа грубо різаних дзеркал. Зовсім без страху не можна, страх треба мати як корабельний якір, охайно завивати в хустинку, але знати свій страх. Дзеркала мають здатність ліпитися в інші пороки для тих, хто вміє читати. Але прийде час і всі дзеркала знову перетворяться у пісок, вапно і срібло. Все те треба буде поприбирати. Мітла – біля хреста, на парковці. Мало хто знає, що перші слова, які новообраний Папа Римський завжди проголошує з балкону до Urbi et Orbi дуже прості – “Не бійтеся!”

Нарешті ми, масові цінителі прекрасного, знайшли щось подібне до того, до чого звикли – американська молитва. Графіка, дуже уважна і детальна, на близьке око і на цілісне сприйняття. Це як на Хресній дорозі на стації, коли Симеон з Киринеї допомагає нести хрест. Хрест ніби й лишився припаркований на пічному п’єдесталі, але оте ходіння чується все одно. А тут нам легше. Тут є більше очевидного високого, прекрасного, видно труд митця, його техніку. Але полегшення ілюзорне. Саламандра починає ходити слідом.

Підходимо до найбільш неоднозначних галерей. Ніби й починаєш розуміти, чому Міносвіти заборонило вчителям виправляти помилки червоним чорнилом. Чорне і червоне. Десь глибоко прокидається молодий вчитель, випускник педагогічного ВНЗ, який би сам дещо додав, а дещо перекреслив. Помилки очевидні і навмисні. Вбиває не релігія (бо це «зв’язок»), а формалізм в релігійних інституціях. «Мрій», «живи» не такі очевидні як «Fuck the fashion», але все ж. Художник в майстерні, а не в лабораторії.

Художникам можна більше – але з них більше спитають. Колись і апостола Павла провокували таким питанням, на що було сказано: «Все мені можна», та не все корисне. «Все мені можна», та я не дам нічому заволодіти надо мною». (1Кор. 6:12) Видно, що художник солідарний з апостолом Павлом. З другої сторони, не можна затулятися газетою й казати, що навколишнього світу не існує. Всі такі дуже глибокодуховні, ніхто не ходить в туалет.

Конфлікт очевидний. Наївно його заперечувати. На стінах Палацу тяжко бореться «софт» і «залізо», дух і тіло. «Залізо» має свої правила, залізо прагне крові, іншого тіла, бунтувати й завдавати болю, терпіти біль, ходити без трусів. «Софт» намагається втихомирити тіла, звести їх в одне рівняння або хоч би в одну систему рівнянь. Софт не дає собі ради, «because the Internet». Чорне – то не журба. Чорне – то інша любов.

Перший поверх скінчено. Треба обнулятися. Повертатися до початків. Дуже доречно угорі на сходах зустрічають «Адам і Єва» Руслана Тремби. Як добра холодна вода до кави по-турецьки.

Taka Kagitomi запевняє: тут був. Свій жаль чи захоплення треба описувати. Слава Богу не бракує чим писати. Лиш би було що у відчуттях від інсталяції.

Добротний зал для відвідувачів з фотокамерами – зал з присмаками Теночтітлану, людської жертви і війни квітів. Піраміда Потоцьких, сполучена зі світом підземними лабіринтами. Повний життєвий цикл. З постаменту – до води і далі – в комин. Цю кімнату зацінили би Pink Floyd із своїм хітом «Another Brick in the Wall».

We don’t need no education

We dont need no thought control

No dark sarcasm in the classroom

Teachers leave them kids alone

Hey! Teachers! Leave them kids alone!

Андрій Сагайдаковський серйозно жартує ствердно запитуючи. І справді чи є у нас іграшки, щось дійсно таке чим можна забавитися, зануритися у світ уяви, створити новий світ. Справжнє нове твориться «з нічого». Тільки от «нічого» треба дійсно мати, щоб воно було придатне до творення, чим можна буде потім ділитися. Щоб люди могли казати: так, іграшки у нас є, просимо брати й не встидатися. Бо у всьому незакінченість.

Ростислав Котерлін у своїй роботі «Осінь народів» справедливо зауважує, що те, чого немає, змінює те що є. Бо те «що є» – є тим, чим воно також і «не є» навиворіт. Мислити, а отже існувати можна тільки тоді, коли мислити себе відмінно від іншого, окремо. Так у всьому. Згадується опус Августина, де він стверджує, що зла немає – є недостатнє добро, і те що його немає і не вистачає змінює те, що вже є. Світ прагне до гомогенності, до однаковості, прямує до теплової смерті. Світ прагне, щоб густина придурків на квадратний кілометр була всюди однакова. Але тоді світ загине, і придурки в тому числі. Є різні варіанти того, як Господь береже цей світ від другого закону термодинаміки, але дуже важливо помічати те, чого немає.

Робота Ярослава Яновського «пута» сміливо переназвана в «Корабель мудрих». Хто прийшов з вітром, той чує атмосферу. На палубі з кожного інакшого сантиметра інакше бачення. Риби в порту мало, але риба є!

Згадується одна з коротких фейсбук-проповідей Моха з Фамілії Перкалаб, де він акцентує на тім, що Христові вдалося двома рибами й п’ятьма хлібами нагодувати п’ять тисяч осіб не тому, що справа була в чуді клонування риби й хліба. Для Господа таким займатися – то дрібний щебінь. Чудо було в людях – які змогли поділитися, не загребти. Риби все є мало, а всіх багато. Але жити треба так, аби ніхто не був голодний. Деколи взагалі видно лиш одну рибу, хоч насправді їх дві.

Досить відверта правда Ігоря Герекліта про украдену Європу, відверта з політичних мотивів – височіє прямо на п’єці. Нага, стигла, безсоромна й оманлива, зовсім не збентежена ані турецьким прапором, ані своїм викраденням. Взагалі, ще невідомо хто кого украв. Вхід в Європу відкрито означений, із усіма можливими насолодами і хворобами. Чесний маркетинг.

Посеред цієї кімнати, викинутим фактично на смітник, є паперовий стаканчик з написом «тут живе плюралізм». Він ніби і є, але треба ставати на точку зору, іноді навіть виходити на дуелі. Іноді навіть випадає стріляти першим, і досить часто просто в танцюючу балерину. Головне ж мати тверду землю під ногами, який ще плюралізм? Яка різниця, що пістолет з карамелі?

Рибу мабуть всі бачили. Це робота з математики. Робота про тотожності, про множини. Їсти рибу і пити пиво – це одне й те ж. Риба – є концентрованим виразом пива. Пиво є розгорнутим варіантом риби. Тотожні множини в паралельних світах врешті доводять, що риба мріє про пиво. Хоч і все життя має воду. Так і пиво має в собі воду, тому й мислить себе як риба. Не певен, що автор замислив саме так, вірніше, точно певен що не так. Але дуже захотілося пива.

Чим далі – тим стає важче.

Не розумію як цю роботу Володимира Мулика ще ніхто не купив. Зрозуміло чому люди люблять дивитися жахи. Спершу боятися, а потім розуміти, що все гаразд – ось ціна жахам. Жахи цінні своєю нереальністю, а сама реальність набуває повного змісту. Парадоксально, але в дійсній реальності жахи набагато жахливіші. Еліс Купер усміхається Парадокс, але поганий зір дає прекрасну можливість концентруватися на тому, що ти думаєш, а не на тому, що ти бачиш.

Петро Буяк влучно запримітив: «Міграція вівців-крабів» в Карпатах, на дні стародавнього моря. Концептуально нічого не міняється в міграції. Тільки особливості хітинового покриву. Штиль на морі.

Юрій Іздрик в «Розмовах з Богом» вжив на площині простір, аби показати, які ж все-таки різні бувають ті розмови. Коли ми дивимося знизу вверх, зверху вниз, коли не дивимося. Але розмови є, по них пізнаємо себе. Мало хто знає, а ще менше знають з книжок, що релігія, мистецтво і наука – то три інструменти пізнання. Нерозумно себе обмежувати в інструментах, але й важливо вміти працювати кожним. Бо розмови – це не просто мови, а мовить один, а потім – інший. Парадоксально, але рівно поверхом нижче знаходиться таке ж розуміння самотності, але сумне й меланхолійне. Тут більш ясно, що розмови, спілкування – все що в нас є в нашій самотності.

Протест проти авторитету, навіть не так проти нього як проти сили авторитету. Проти сили «фахівців» і різноманітних спеціалістів, топ-блогерів, політиків, кліриків, банкірів, телевізійників, мерчендайзерів, теплокомуненерго, тата, мами, директора школи. Протест, як він є. Упертий. Вічний. Живий. Як його інакше ще більш точно можна було висловити?

Його або висловлювати, мати таку життєву робочу звичку слухати себе і світ і коли щось не грає висловлювати непокору, або ж долучатися до тих, кому напис на дверях «не можна» є головною заповіддю в житті. А решта розшифровки «бо так нефайно», «бо що скажуть люди», «бо так мама казали» кожен собі зможе дописати. Бо кожен також і сам коваль свого нещастя.

Треба сказати, що дивитися в галереї треба не лише артоб’єкти, але і людей, емоції, стани. Все разом стає ще одним загальним твором, який штовхає в роздуми. Не має значення різниця між авторською задумкою того, хто робив і авторським сприйняттям того, хто дивився. Кажуть художники, що навіть селфі зарахується, і то добре.

Не все побачене зрозумів. Та й певності нема, що зрозумів. Є варіанти. Але якби я був священиком – то я мав би добру тему для проповіді на Літургії наступної неділі. Вхід вільний – ніхто нікого не тримає. Прийшов додому, у взутті все ще був пінопласт з одіссеї на човні. Все ж таки щось та й виніс з того фестивалю.

Всі побачені кавалки моцні. Деякі кавалки справді масні, декому не зайшло, дещо лишилося «білим квадратом Малюнкевича». Власне, кавалків нема. Монокристалічна побудова. Solid state.

P.S. За дужками. Ясне діло, що хтось переконав Олександра Шевченка (перепрошую за суб’єктивізм, але боксери/успішні менеджери самі таке не доганяють), що цю справу варто підтримати. Зацініть лише фразу: «Ми зробимо новий Івано-Франківськ! Він буде такий як був!» (із виступу друга Руслани і недруга Руслана).

Не без гнилого мотиву «ліпити бабу» на наступних виборах й перетиснути загал думаючих людей на свою сторону, але варто цього разу сказати «дякую». Чесні свободівці мусять із себе то витиснути, бо це правда, що зроблена велика робота для міста і для його людей. Хоч, може і не мусять. Ніхто нічого не мусить. Дякувати можна за можливість зустрічі з цікавими людьми, за сказане, почуте, побачене, за те що люди з Кропивницького вже знають де той Франківськ. Хоч і лізти в озеро й мокнути самому Йому було не конче.

Мер міста має прекрасну можливість переконатися, що ув’язнення КП “Центру сучасного мистецтва” в місті Станіславові було дуже грубим, насильницьким, недоречним і справді тупим.

А щодо іншого – решта ми, бойки, своє знаємо.

Дасть Бог жовтень – там і стрінемося. Далі до тепла море вкриє крига.

P.P.S. Як вийшов з Палацу, підійшли до металевої скульптури Олекси Фурдіяки, що на колінах б’є поклони камінню біля облради. Син захотів вилізти на голову «Голові».

І справді, діти розумніші, ніж би хтось думав –  лізуть на голову одразу.

Це робота капітанів дивитися в бінокль. Наше – пильнувати машинне відділення.