Народжений везунчиком

Цей чолов’яга був справжнім феноменом – йому все вдавалося з першого разу і завжди таланило. Його життя було динамічним і сповненим авантюризму. Аж поки в Україні не почалася війна.

На той час мешканцеві Бурштина Миколі Білоголовському було вже далеко за 50 років, він мав би бути вдома – допомагати дітям і бавити внуків. Принаймні саме цього від нього чекала родина. Але Микола вирішив інакше. «Хтось усе одно мусить іти туди. Нехай краще я, ніж молоді хлопці, які ще не встигли пожити», – говорив він.

«Така дивна смерть… – опускає очі дружина Галина Білоголовська. – Микола ніколи не скаржився на серце, його артеріальний тиск був ідеальний. Я чомусь думаю, що там у нього трапився якийсь конфлікт із місцевими. Микола ніде нічого не боявся, всюди почувався, як удома. А на сході і поготів, бо вважав себе уродженцем того краю. Якось він розповідав, що місцеві до них дуже погано ставляться. Я не вірю у версію про серцевий напад. Не вірю, і все».

У серпні 2014 року Микола Білоголовський був мобілізований до лав Збройних сил України. Служив заступником командира батареї по роботі з особовим складом 90-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ ЗСУ. З листопада 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України.

16 грудня 2014 року старший лейтенант Білоголовський помер від серцевого нападу поблизу міста Костянтинівка Донецької області. Кілька тижнів не дожив до свого 57-річчя.

Похований на кладовищі у Бурштині. У загиблого залишилися дружина, двоє дорослих дітей, внучка, мама і брат.

Всі казали, що везунчик

Спершу його назвали Ігорем. Так захотіли батьки. Але у його вольового дідуся був свій план. Приблизно місяць хлопчика всі називали Ігорчиком. А тоді одного дня дід прийшов додому і гордо поклав на стіл свідоцтво про народження, заявивши, що тепер внук ніякий не Ігор, а Микола – на честь улюбленого свата.

Микола мав грецьку кров. Народився біля Маріуполя в селищі Мангуш, яке засноване кримськими греками-переселенцями в 1780 році. Але ще в дитинстві перебрався з батьками до Бурштина.

Дружина Галина добре пам’ятає, як одного разу вони поїхали з малою донькою і чоловіком на його малу батьківщину до діда в гості. Хотіли показати правнучку. Дідусь був статний, гарно виглядав і часто полюбляв жартувати: «Что она лепечет, эта бэндерка малая?» Дівчинка розмовляла українською і тим дуже тішила прадідуся.

Мама бійця Людмила Білоголовська згадує, що син був золотою дитиною: «Що би я на кухні не робила – чи пельмені, чи пироги, Микола з братом завжди самі приходили і допомагали мені. То вони від батька навчилися».

Після школи Микола дуже хотів вивчитися на моряка. Щоліта сім’я їздила до дідуся у Маріуполь, так хлопчина полюбив море. Поступати поїхав аж до Санкт-Петербурга. Але на омріяну спеціальність так і не вступив – не пройшов за конкурсом. Виявилося, що він не заплатив комсомольський внесок, а ще приймальну комісію насторожило грецьке походження матері, та й минуле дідуся, якого свого часу радянська влада оголосила ворогом народу, бо допомагав воїнам УПА.

Тож хлопець вступив у Інститут залізничного транспорту. Вечорами підробляв міським прибиральником і з часом навіть отримав службову квартиру – всі казали, що везунчик.

Через рік хлопця забрали до армії, служив у якійсь російській глушині. Там, кажуть, була жорстока дідівщина. Але Микола і з тим впорався. Якось бурштинець відмовився зробити те, що від нього вимагали. Його побили, зламали щелепу. Місяць пролежав у лазареті. На манну кашу вже дивитися не міг, адже давали тільки її. В останній день не витерпів і самотужки розкрутив усі дротики, якими була скріплена щелепа – на тому лікування скінчилося. «Хлопці, дайте м’яса!» – перше, що сказав Микола, коли повернувся в стрій. Більше його ніхто й пальцем не чіпав – бо нікого не здав, коли начальство шукало винних у його побитті.

Згодом Миколу почали агітувати залишитися в армії, робити там кар’єру. Тим паче на той час він уже дослужився до сержанта. Та й умів подобатися людям, знав, як до кожного знайти підхід, навіть до суворих військових. «А чом би й ні?» – подумав спритний хлопець і подав документи до військового училища. Однак якраз у цей час одружився з дівчиною з Молдови, і плани знову швидко змінилися.

Молода сім’я приїхала до Бурштина, але прожили вони разом лише кілька років – не склалося. Микола пішов працювати токарем на Бурштинську ТЕС і одночасно вступив до ІФНТУНГ на енергетичний факультет.

Це було феноменально

Він з самого малку був самостійним, завжди міг дати собі раду. Та найяскравіше проявлявся його авантюризм – охоче і не боячись брався за будь-яку нову справу. З цікавості.

Таланту Миколі теж було не позичати. Він і малював, і вірші писав, і навіть умів гарно танцювати. На кожній забаві перший і останній танець мав бути лише з дружиною. «Йому дійсно все вдавалося, причому без зусиль, – усміхається Галина. – Легко приходило, але й легко зникало. Микола хоч і умів багато всього, однак так і не знайшов якусь свою основну пристрасть, те захоплення, в яке б по-справжньому заглибився. Така натура…»

Микола просто знав – зможе все, за що б не взявся. Умів гідно викрутитися навіть із найскладнішої ситуації.

Дружина розповідає, що це була чудесна людина, ось тільки час від часу трохи зловживав алкоголем. «Кажу вам так, як є, цього факту нікуди вже не подіти, – продовжує Галина. – Іноді було справді забагато, і якось я його спробувала налякати цирозом. Микола одразу хутко побіг до лікарні перевіритися. Вернувся і каже: нема в мене, Галю, ніякого цирозу, і тиск у мене чудовий… Так, у нього було трохи самовпевненості, але дуже по-доброму».

З Галиною він познайомилися на Бурштинській ТЕС. Обоє там працювали. Микола якраз розлучився з першою дружиною. Чоловік швидко просувався по кар’єрних сходинках – мав дуже гнучкий розум.

«Пам’ятаю, як йому треба було їздити на сесії, – згадує дружина. – «Миколо, ти написав уже курсову? Через тиждень сесія!» – «Ай… Та ще встигну написати…» І таки встигав. Причому за кілька днів. Це було просто феноменально».

Викладачі теж любили цього бурштинця. Бо з ним було цікаво сперечатися. Микола знав не лише теорію, але й не один рік здобував практичні знання. Все, про що розповідали на лекціях, чоловік знав із практики, наприклад, як застосовуються закони термодинаміки і теплотехніки.

Наприкінці 1990-х на підприємстві почали затримувати зарплату, а в сім’ї вже було двоє дітей, мешкали в кімнатці в гуртожитку. Ледве виживали. Старша донька ось-ось мала вступати до вишу. Допомоги нізвідки було чекати, та й Микола ніколи би не попросив її, був надто самостійним і незалежним. Мама Галини лежала паралізована сама в хаті, тож треба було переїхати в село, аби підтримувати хвору.

Словом, глава сім’ї зібрався та й поїхав на заробітки в Іспанію. Спершу всі гроші надсилав додому, навіть хотів, аби дружина з дітьми перебралися до нього. Але Галина не могла лишити хвору маму саму. З часом Микола надсилав усе менше грошей, бо постійно міняв роботу.

У 2007-му повернувся додому. Втомлений і виснажений. Перебивався підробітками. А тоді настав час оформляти пенсію.

Микола все частіше залишався вдома бавити маленьку внучку Валентинку.

Взагалі, обоє дітей – і син, і донька – дуже схожі саме на тата. Донька Людмила Вольман згадує, що могла говорити з батьком про все на світі, ділилася такими таємницями, які навіть мамі не казала. Кілька разів на місяць вони влаштовували вдома музичні вечори. У хаті був магнітофон і багато касет. Найбільше любили рок, особливо гурт «Парк Горького».

«Я їду туди»

Коли почався Майдан, він просто сказав удома: «Я їду туди». «Я не зупиняла його, – говорить дружина. – Сама б теж поїхала, але в хаті комусь треба було лишитися заробляти гроші, аби хоч мали що їсти».

З Києва Микола привіз жінці презент, який знайшов у Межигір’ї. «Галю, ось тобі подарунок від Януковича», – сказав і протягнув пошарпану радянську товстезну книгу із рецептами. «Де ж ти її відкопав?» – «У кутку в одному з приміщень резиденції. Тепер ти готуватимеш те, що робили на кухні для Януковича». Обоє почали реготати.

Влітку 2014-го тишком-нишком Микола почав їздити до Франківська, там пройшов комісію. Зібрався на війну. Першій розповів доньці. Люда почала плакати: «Для чого?» – «Донечко, я вже пожив. Я вже тебе виховав, видав заміж, внучку побавив…»

«Миколо, ти розумієш, скільки тобі років? Куди ти зібрався у такому віці?» – не вгавала дружина. «Хтось усе одно мусить іти туди. Нехай краще я, ніж молоді хлопці, які ще не встигли пожити».

«Я йому не перечила, – розповідає Галина. – Я теж розуміла, що настав такий час. Як треба буде, то всі туди підемо».

Із зони АТО він телефонував дружині щодня увечері. Розмови були украй короткі: «Як діти? Як ти?..» Про себе – ні слова. «Тату, ну нащо ти заливаєш, що все добре? – одного разу не стрималася донька. – Там же війна…» – «А що тобі розказати? – після довгої паузи відповів батько. – Розказати, що коли я сплю, то мої шкарпетки замерзають просто на ногах?..»

Того фатального дня Микола розповів по телефону, що з хлопцями у Костянтинівці вантажать провізію. І додав: «Якщо завтра не подзвоню, то не хвилюйся. Просто ми зараз дуже близько до ворога». Це була остання їхня розмова. Микола й справді вже більше ніколи не подзвонив.

Уранці Галину викликав до себе в кабінет головний інженер. Вона насторожилася, бо такого ще ніколи не було. Коли побачила військових, в серці сильно защеміло. Думала, що Микола поранений. «Ваш чоловік помер. Вчора. Серцевий напад», – почула вона.

Ховали Миколу на день святого Миколая. За кілька тижнів чоловік мав би святкувати свій день народження. Внучка Валентинка так довго готувалася до цього дня, адже вона обожнювала дідуся, стільки малюнків для нього намалювала, аби подарувати. Дівчинка знає, що дідусь помер на війні, і дуже гордиться цим, але іноді так наївно і по-дитячому питає: «Бабусю, а якби дідусь туди не пішов, він би був живий?»

Після похорону Людмила ще десь пів року не могла плакати. Жахлива емоційна травма наче заморозила все всередині. «Це була людина, котра навчила мене любити», – ледве вимовляє дівчина.

Микола ще довго снився і дружині, і доньці. Завжди усміхнений, але постійно мовчав.

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!