Незвичайний фестиваль

Коли я подорожую українськими чи європейськими містами, у мене часто зринає надокучлива думка, яка не дає мені спокою, а саме: як нашому Івано-Франківську-Станіславу виділитися з-поміж них та привернути до себе увагу чимось таким, чого немає в інших? Я не маю на увазі звичні екскурсії містом чи поїздки в гори. Це, безумовно, треба робити, але в сучасних умовах цього вже недостатньо. У швидко прогресуючому світі необхідно бодай частково відходити від усталених традицій та демонструвати вибагливому туристу такі екстраординарні атракції, які неможливо побачити в іншому місці.

Щоб втілити цей задум у життя, думав я собі, місто в особі влади та, в першу чергу, в особі найбільш активних його жителів повинно знайти якусь таку нестандартну та оригінальну в цьому сенсі родзинку, яка буде притаманною виключно йому. На жаль, Івано-Франківську важко сперечатися з іншими європейськими містами як в питанні історичного надбання, так і щодо фінансового ресурсу, але не це головне. Вихід з будь-якої ситуації завжди є, якщо його пошукати.

Одразу відзначу, що я не хочу нікого критикувати – ні владу, ні активну громаду, які намагаються щось робити і дійсно роблять багато позитивних речей у цьому напрямку. Останнім часом у Франику відбувається чимало культурних і мистецьких подій, які не можуть не тішити і які дійсно суттєво вирізняють його на фоні інших обласних центрів України. Не буду їх перераховувати, назву тільки Свято ковалів, щорічні травневі театральні фестивалі та, звісно, «Порто Франко». Можливо, комусь видається, що подібних акцій для нашого міста недостатньо, комусь, навпаки, що їх забагато, – сперечатись не буду, але те, що креативу місту не бракує, заперечити важко.

А щоб у цьому переконатись, щоб краще зрозуміти обсяг і рівень культурного життя Івано-Франківська, достатньо побувати в деяких інших українських містах, подивитися на тамтешній культурний простір і зрозуміти, що чого-чого, а мистецького штилю у нас явно немає. Однак зупинятись та заспокоюватись на досягнутому нам також не варто. Культури і культурних заходів забагато не буває, тож простору для росту та розвитку є достатньо.

До чого я веду? А ось до чого.

 

Парад «трудящих»

Жителі середнього та старшого віку добре пам’ятають (а я говорю про 60-70-ті та початок 80-х років ХХ ст.), що два рази на рік в Івано-Франківську, як і у всіх інших містах колишнього Радянського Союзу, на 7 листопада та на 1 травня, проводились паради «трудящих», коли тисячі людей вишикуваними колонами проходили повз прикрашену червоним кумачем, встановлену на центральній площі міста трибуну. (Колись давно в моєму ранньому дитинстві трибуна стояла на вулиці Грюнвальдській перед сучасним приміщенням суду, пізніше – перемістилась на площу перед готелем «Україна» (тепер «Надія»). Осіння демонстрація була такою собі «даниною» так званій Великій жовтневій соціалістичній революції 1917 року в наполовину дикій Російській імперії, а весняна – присвячувалася Дню солідарності трудящих, якому американські робітники дали життя в 1886 році.

На трибуні з кам’яними комуністичними обличчями, сповнені власної значущості, натхненні працями «великих» Маркса-Енгельса-Леніна, стояли місцеві партійні секретарі та вожді, гордо споглядаючи з висоти свого стану на крокуючий внизу різношерстий натовп. Трудящий люд марширував вулицями міста чітко організованими колонами. Першими зазвичай йшли силовики, потім – студенти вищих навчальних закладів, за ними – учні ПТУ і технікумів, потім – учні середніх шкіл, а на завершення – працівники підприємств, заводів та фабрик міста. Не впевнений у правильності згаданого мною порядку проходження колон, але, за великим рахунком, це не має жодного значення, оскільки повз трибуну крокувало практично все дієздатне населення міста.

Кожна колона всім своїм виглядом повинна була продемонструвати тогочасному політичному режиму щасливе сьогодення та невимовну радість всіх радянських людей – творців світлого майбутнього і будівників комунізму – як добре жити в такій прекрасній країні, як Союз Радянських Соціалістичних Республік, або СРСР. (Комунізм зі світлим майбутнім чомусь ніяк не хотіли наставати і так ніколи й не настали).

Для наочної демонстрації цього величезна кількість робітників, робітниць, інтелігенції, студентів і учнівської молоді зобов’язана була нести неймовірну кількість портретів колишніх і сучасних державних діячів, а саме: Леніна, Маркса, Енгельса, Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Андропова, Черненка, Горбачова (залежно від того, який партійний лідер був на той час біля керма і який курс був прийнятий ним вкупі з КПРС). Портрети членів політбюро КПРС, кандидатів у його члени, секретарів республіканських парторганізацій, інших відомих і маловідомих державних діячів зазвичай люди несли на довгих дерев’яних палицях. Інша частина демонстрантів несла агітаційні плакати із зображенням представників робітничого класу, трудового селянства та близької їм інтелігенції. Серед них чільне місце займали робітники-гегемони, які пролетарськими молотами в могутніх руках з розмаху щосили гепали по головах класових ворогів в образі дядька Сема та інших подібних йому вражих буржуїв; пишногруді селянки, в ніжних обіймах яких були свіжоскошені пшеничні снопи, качани кукурудзи чи добре вгодовані поросята; наукова та творча інтелігенція з матеріалами чергового з’їзду КПРС в руках та космічним супутником над головою, інше наочне мальовидло.

Разом з цим агітаційним місивом єдиним потоком повз трибуну рухалися тисячі інших витворів комуністичного візуального мистецтва у вигляді надписів на стрічках, банерах, прапорах та квітах на кшталт «Миру – мир», «Наша мета – комунізм», «Ленін жив, Ленін живе, Ленін буде жити», «Слава КПРС», «Ідеї Леніна крокують по планеті», «Хай живе непорушний блок комуністів і безпартійних», яскраві карикатури на загниваючий капіталізм з відповідними прокльонами на адресу всього світового імперіалізму й сіонізму, інша викликана хворобливою уявою господарів кремлівських нетрів маячня. Весь цей мотлох громадяни несли на руках, везли машинами, мотоциклами, роверами, колясками, підводами, словом, приводили в рух всіма наявними на той час засобами пересування.

Цей «двіж» робився не просто так… Він робився виключно з однією великою і світлою метою – продемонструвати трибунним небожителям, що всі вони – люди внизу – є вірними ленінцями, які під керівництвом мудрої комуністичної партії впевнено крокують до світлої мети – комунізму.

Ця рухома, просякнута стійким запахом алкоголю маса, яка встигала ще на підході до трибуни відкрито або таємно прийняти «на груди» енну кількість алкоголю у придорожніх двориках та підворіттях, час від часу видавала на адресу партії та її лідерів комуністично-патріотичні вигуки, завершальним акордом яких зазвичай був повний екстазу дружній крик «Ур-р-ра!».

«Слава партії!» – лунав дзвінкий голос спеціально підготовленого глашатая десь на початку кожної колони.

«Ура»! – бадьоро волав чоловічими і жіночими злегка захмелілими голосами натовп.

«Слава КПРС!», «Завєтам партії і правітельства вєрни!» – гучно волав мегафон.

«Ура»! – ще веселіше запалювався удаваним патріотизмом навколишній тусняк.

Для переважної більшості учасників параду (маю на увазі жителів Станіслава та Західної України загалом) святкування річниці пітерського перевороту чи сумнівного Першотравня практично не несло в собі якоїсь серйозної політичної складової. І хоча бадьора музика, військові марші, співи революційних пісень, радість на обличчях крокуючих виглядали переконливо, всі «притомні» учасники демонстрації розуміли, що весь цей ура-патріотизм є нічим іншим, як банальним блефом, фальшем і обманом. Нерідко подібними публічними криками на прославляння партії та уряду народ просто «прикалувався», використовуючи сучасний молодіжний сленг, як над собою, так і над державою, добре усвідомлюючи повноту навколишнього абсурду. Однак маневру в народу було мало, оскільки в тогочасній тоталітарній державі будь-яке вільнодумство та відхід від партійного курсу могли мати не зовсім приємні наслідки. Щоправда, ніхто не заважав при цьому тримати в кишені дулю.

Незважаючи на маразматичну суть радянських демонстрацій, жителям країни ці свята подобались, оскільки вони гарантували їм поспіль кілька вихідних… Сьогодні кожен, хто пам’ятає ті часи, сприймає їх по-своєму. Комусь вони подобались, хтось до сих пір за ними ностальгує, хтось відверто продовжує їх ненавидіти. Але з висоти прожитих літ моя думка щодо них така: це був притаманний всьому радянському режиму період під назвою дурдом в найгіршому його розумінні. І слава Богу, що він скінчився і більше до нас не повернеться ніколи. Принаймні цього нікому б не хотілось.

Так, сьогодні ми відверто насміхаємось над військовими та цивільними парадами, які споглядаємо по телевізору в Північній Кореї… Так, у ХХІ ст. вони виглядають огидно і  дико… Так, ми розуміємо, що так не повинно бути в цивілізованому світі. Але не будьмо такими розумними сьогодні… Не будемо кепкувати над цим нещасним народом. Пам’ятайте і не забувайте, що зовсім недавно, якихось 25-30 років тому, ми мали свого Кім Чен Ина і мало чим відрізнялися від корейців, які під дулом автомата змушені крокувати вулицями своєї столиці.

Але повернімося до наших демонстрацій. Після проходження трибуни десь на віддалі з півкілометра від неї люди дружно здавали відповідальному агітаційно-пропагандистський атрибут і йшли собі геть. Додому, до кав’ярень, їдалень та підворіть, продовжувати «доганятись» на честь якоїсь там річниці «революції» чи Першотравня.

Можна по-різному ставитися до тих масових гулянь, але виключити їх з нашої спільної історії та історії міста неможливо і, як на мене, не потрібно. Що було, то було, не треба цього соромитись. Згадуючи події тих недалеких часів, розумієш, наскільки вони були смішними, примітивними та комічними по своїй суті. Саме тому ідею збору людей для розваги у масштабах міста та у формі параду я й пропоную використати в сучасних умовах.

Яким чином, спитаєте ви? Дуже просто: необхідно започаткувати проведення щорічної аналогічної демонстрації в нашому рідному Івано-Франківську, однак з поправкою на нинішні реалії.

 

Фрік-парад

Як на мене, це мав би бути всеміський фестиваль гумору, парад-маскарад, парад-бурлеск, фрік-парад, демонстрація «трудящих» – називайте це дійство так, як вам до вподоби. Головне, щоб під час його проведення всім було весело, прикольно і неповторно. Причому участь у ньому зможуть (навіть не зможуть, а повинні) взяти і всі охочі мешканці нашого міста, і його гості. Це має бути однією із головних передумов проведення такої акції.

А виглядати подібний масовий захід мав би приблизно так само, як це було багато років тому. В центральній частині міста (наприклад, перед готелем «Надія») необхідно встановити трибуну, на якій стоятимуть вибрані громадою відомі мешканці міста (почуття гумору обов’язкове). Хто там стоятиме – не суть важливо, однак одним з головних (якщо не головним) героїв, який прийматиме парад, мав би бути в костюмованому вигляді Андрій Потоцький як батько та засновник міста Станіслава. Кому, як не йому, має бути надана честь споглядати з високої трибуни те, що у веселій та комедійній формі розкажуть учасники ходи про події, які мали місце у заснованому ним місті? А ще поруч із ним на трибуні мав би бути Франц Йосиф як правитель Австро-Угорської імперії, до якої входив наш Станіслав, колишні власники міста, його покровителі, бургомістри, мери, правителі та інші відомі особи, тією чи іншою мірою причетні до Івано-Франківська-Станіслава.

Стріляє гармата (можливо, на мурах Бастіону) – і свято починається! Сформовані на Вічевому майдані колони одна за одною починають рухатися вулицею Незалежності в бік центральної трибуни. В ідеалі чим більше колон буде організовано, тим краще. Жодних обмежень не повинно бути ні щодо кількості учасників, ні щодо створених образів. Хто в чому і хто на що гаразд!

Отож, вперед! Услід за оркестром (чи оркестрами) відкривати демонстрацію повинна колона, яка в комічному вигляді втілювала б образи політиків, депутатів та міністрів. Хіба не буде тут на чому відірватись?! Вони ж бо – політики – не бояться ні Бога, ні чорта, щиро вірять у свою безкарність та плюють на нас, смертних. Тож чи не варто нам відповісти їм тією ж монетою, але в дещо іншій, саркастичній формі? Адже єдине, чого бояться можновладці, – сміху над ними. А приводів поглузувати над ними є, хоч греблю гати! І над всіма президентами варто «постібатись», потролити їх, золотий батон згадати, і золотий унітаз, і яйце Януковича, і руки, які нічого не крали… Над лідерами парламентських фракцій і партій… Над міністрами, губернаторами… Тем достатньо. А про сусіда нашого войовничого взагалі окремий розділ має бути, тобто колона. Ху*ло, скрєпи, вата, сєпари, іхтамнєти… І все це під музику, співи і танці.

За ними може рухатися костюмована колона містян, які демонструватимуть історичний одяг, який носили мешканці міста впродовж 350-ти років. Уявляєте, що можна буде показати?! Скільки різного одягу ношено місцевим людом за часів Польщі, Австрії, Радянського Союзу, України! Є де розгулятися фантазії, є над чим подумати… В хід повинно піти все, починаючи з XVII ст. і донині, включно з періодом радянської «гопоти», ілюстрованої фуфайками, кірзаками та шинелями. Все на купу, все гамузом, весело, барвисто і цікаво!

Не можна забувати про велику кількість історичних персонажів, які перебували або були тісно пов’язані зі Станіславом-Івано-Франківськом. Багато різного люду заносило до нашого міста: королів, царів, воєначальників, графів, графинь, шляхтичів, панів, купців, пройдисвітів, польську, австрійську, єврейську, німецьку, вірменську, українську знать та ще цілу купу іншого поважного та неповажного люду. Адже Станіслав завжди був багатонаціональним містом.

Парад оркестрів та співочих колективів…

Кулінарний фестиваль…

Військовий парад: скільки солдатів і яких тільки армій не побувало у нашому місті! Годі злічити всіх вояків: польські, австрійські, турецькі, татарські, російські, угорські, німецькі, радянські, українські…

І так далі, і тому подібне. Людська фантазія не має меж.

Історія нашого рідного Станіслава-Івано-Франківська – довга, самобутня і цікава, тож не варто встановлювати будь-які рамки (звісно, у межах розумного).

Словом, це має бути такий собі всеміський «дурдом «Веселка», який дозволить його мешканцям та гостям посміятися як на собою теперішніми, так і над нашим славним минулим. Це має бути «мікс» народів, національностей, періодів, епох, століть та культур… Поєднання непоєднаного… Старого і нового… Серйозного і не дуже… (Мабуть, треба буде на один день, як виняток, скасувати в Івано-Франківську дію закону про декомунізацію та заборону користуватися символами комуністичної пори. Не варто обходити стороною такий «поважний» період нашого життя).

Я чомусь переконаний, що у нас є достатньо багато небайдужих та «підірваних» в доброму значенні цього слова людей, яких би зацікавив подібний проект. Зрозуміло, що неможливо в такому короткому форматі описати все те, що можна буде втілити в життя. Для початку важливо зробити перший крок, навіть якщо його зробити буде важко і навіть якщо він вийде не таким, як би хотілось. На все потрібен час. Але починати треба. У непростий період становлення держави сміятись над собою і над своїми недоліками просто необхідно. Це зробить нас сильнішими, адже тільки сильні люди і сильні народи можуть собі це дозволити.

Що стосується фінансових витрат, то про них поки що рано говорити. Вони не повинні бути високими, тому що основні витрати повинні лягти на людей, які добровільно захочуть брати участь у фестивалі. Звичайно, що без інвестицій повністю не обійтися, але з часом і це питання буде вирішено. Однак найперше, чим треба зайнятися, – створити оргкомітет, тобто зібрати команду небайдужих людей, яка почне безпосередньо займатись організаційними питаннями. А для цього треба мати час.

А чи не добре було б прив’язати це дійство до Дня міста, який ми відзначаємо у травні, до театрального фестивалю, до «Порто Франко»?.. Як думаєте?.. А раптом вийде?..

Ігор МИХАЙЛЮК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!