Цієї зими ми майже не помітили, як прийшов Новий рік, а за ним – усі Різдвяні свята. Усе злилося в якусь єдину коротку мить. Здавалося, прийде весна – і зустріч Великодня буде іншою, такою, як завжди: із традиційним миттям вікон, замітанням подвір’їв, купівлею наїдків і всією тією безліччю дрібних, але приємних клопотів, що супроводжують це свято. Найголовнішим буде – чи посповідався, чи зумів зосередитись на усвідомленні тлінності всього буденного. Але зараз уже вкотре все навпаки, тема для обговорення єдина: «Що ж то буде зі Сходом України? Піде москаль чи не піде?»

Купую молоко на базарчику. Чоловік приговорює: «Кажуть мені хлопці: підеш воювати. А який з мене вояк? Мені 61 рік, але це б нічого. Я зроблений та ще й глухий. Мене москаль відразу вб’є». Він дійсно виглядає старшим за свої роки: згорблений, посивілий, лице пооране зморшками. Щоби якось розрядити ситуацію, жартую: «Не журіться, будете в окопах підносити нашим хлопцям набої». Чоловік підхоплює, гірко зітхаючи: «Дай Боже, щоб не довелося. Але як буде треба, то буду носити, де дінуся».

В отаких розмовах і минають наші дні. Вони точаться між інтелектуалами, викладачами, студентами, селянами – всіма, бо всі розуміють: у нашій країні незалежно від подальшого розгортання подій, щось змінилося раз і назавжди. Ми стільки перейшли за ці короткі місяці, що, здавалось би, вистачить довіку. Але це ще далеко не кінець, навіть якщо жодної війни не буде.

Трава каже про весну, незважаючи на холод, прямує до сонця. І ще птахи. Цей пронизливий спів, здавалось би, завжди однаковий, але коли тобі п’ятий десяток, то навіть він звучить по-особливому. Те, на що заледве чи звертав увагу, набуває майже сакрального значення.

Напередодні Великодня згадується все, що найбільше зачепило серце. Різдвяні свята, хоч і зимові, але теплі, як казка. Великдень не такий. Тут усе якось життєво по-справжньому. Щороку саме в цей день їжджу з родиною святити паску в рідне село. Воно майже повністю стоїть довкола церкви. Я бачу людські обличчя, знайомі і ті, які почав поволі забувати. Постарілий хор з отцем виносить плащаницю, йде з хоругвами довкола церкви. Вони співають: «Смертію смерть поправ…» Щоразу одне й те ж і завжди, ніби вперше.

Церква поблизу ріки, у травні тут у лозах співають ночами солов’ї. Багато років тому я будив сестру десь близько півночі послухати цей спів. Сестри давно немає, і я відтоді також їх ніколи не слухав. Кажуть, співають досі. Відчуваю: залишається зовсім трохи, щоб я прийшов їх послухати.

Кажуть, у ці дні згадується найважливіше. Я вже й не знаю, бо не відаю, коли ж то важливе, що відбулось у житті, не згадується. Воно хіба що на трохи забувається в щоденній круговерті.

Але в чому нема жодного сумніву, це у снах. Вони напередодні Великодня яскраві і короткі, як ці весняні ночі. У них прокручується химерна плівка пережитого життя, в якому знаєш, як багато не зробив, не зумів, не відчув, не сказав. Ще дещо можна надолужити, принаймні найважливіше. Ще є трохи часу. Короткі спалахи весняних снів нагадують нам про незроблене.

Жаль за нездійсненим, за мріями є в кожного. Розрадою стає розуміння, що життя наше виправдане, коли воно наповнене любов’ю – такою, яку дав нам Спаситель. Нам же залишається лише кілька днів щирої молитви й усвідомлення, що найголовніше – відкрити своє серце – насправді зробити ніколи не пізно.

Іван КОСТЮК