«Ми стояли в очікуванні снайперської кулі», – Андрій Москалець стискає кулаки. Капітан, начальник електротехнічної служби 114 Івано-Франківської авіаційної бригади, вийшов з окупованого Криму. Його військовий підрозділ у Севастополі два тижні протистояв «зеленим чоловічкам» – російським спецназівцям. Про локальну війну, зраду командування, офіцерську честь та готовність воювати за Україну «кримчак» розповів “ГК”.

 

«Хитра» спецоперація

Захоплення російськими військами Криму готувалося не один рік – з відома вищого командування. Так вважає Андрій Москалець, донедавна капітан радіотехнічної бригади у Севастополі. Можна було би сказати «колишньої» бригади, оскільки дві третини її складу перейшли під триколор. Але українські військовики, які не зламали присягу і не здалися окупантам, зуміли вивезти з окупації найцінніше, що було у 40-ої Кримської радіотехнічної бригади, – її бойовий прапор. «Коли у військовому конфлікті чи під час бойових дій військова частина, батальйон чи бригада втрачає свій бойовий прапор, вона припиняє існування – її розформовують. Ми вийшли і вивезли прапор – зберегли 40-у Кримську бригаду для України. І нехай нас усього кілька десятків, але – я знаю – це буде маркером військової гідності для наступного покоління. І ті, хто будуть далі служити в нашій 40-ій Кримській, знатимуть про це», – каже капітан.

Облога бригади у Севастополі почалася з 27 на 28 лютого. То була ніч інтервенції, розповів Андрій. Російські спецназівці висадилися з повітря і з моря. «Було порушення повітряного простору. Його зафіксував радіотехнічний батальйон у Керчі. Але з боку Росії засліпив наші локатори батальйон радіотехнічної боротьби – глушили радіохвилі. Під таким прикриттям пролетіли 12 російських вертольотів – військово-транспортні МІ-8 і бойові МІ-24», – розповів капітан.

Завдання РТБ, радіотехнічної бригади – збирати інформацію про безпеку у повітряному просторі. «Ведення повітряної розвідки і надання даних для зенітно-ракетних військ, – конкретизує Андрій Москалець. – Ті приймають рішення, чи збивати ціль, і роблять це. У нас немає зброї, хоч знаходимося на передовій. Відслідковуємо цілі, визначаємо їхні координати, висоту, напрям польоту і т. ін. Ми, як прикордонники, – у повітрі».

Іронія долі в тому, що коли російські гелікоптери порушили кордон, система оповіщення української ППО не розпізнала їх як ворожі. «В України із Росією однакова мережа протиповітряної оборони і, відповідно, система оповіщення. Вона так налаштована, що автоматично видає по кожному борту – чи свій, чи чужий. Щоби довго не пояснювати: коли російські вертольоти залітали в Крим, то система не розпізнавала їх як чужі. Завжди видавала – «свій». Видала і цього разу», – розповідає військовик.

Було й порушення морського кордону України. Відбувалося воно так само «хитро». Російський спецназ висадився у Севастополі зі своїх суден. Так вони начебто і не порушили нічого. Кораблі вийшли з російської бази – з Новоросійська. І прийшли на російську ж базу в Севастополі. Виходить, що кордон по морю між Україною і Росією формально є. А реально його начебто і немає, бо російські кораблі мають вільний режим пересування між своїми базами. Чим і скористалися.

«Як військовий офіцер, можу зробити висновок, що анексія Криму – це спецоперація, що готувалася останніх три-п’ять років, – каже пан капітан. – І була реалізована як локальна війна спецназу. Завдяки пропаганді та зраді у вищих ешелонах командування Збройних сил Криму, росіяни підготували ґрунт для успіху. Я був свідком, як із нашої частини вивозили зброю. Зі складів вилучали бойові гранати, патрони. Хто і для чого це робив? Хто віддавав накази нас роззброювати? Це питання і до вищого керівництва держави, і до Служби безпеки України». 

АК як соска

Російські спецназівці мали завдання, і вони самі про це казали, мінімум за чотири години, максимум за чотири дні захопити всі військові об’єкти та військові частини Криму, продовжує Андрій. Мали блокувати частини, взяти під свій контроль летовища, зв’язок, склади зі зброєю. Типу, ми будемо вас охороняти. Офіційна легенда: вони – самооборона Криму. Але з перших годин навали всі розуміли, що то була російська армія, а ніяка не самооборона. Хоч і втуляли, мовляв, форму можна купити і на базарі. А ВССи – гвинтівки снайперські спеціальні 9-мм, так звані «вінторєзи»? Безшумний автомат «Вал», переносний зенітний ракетний комплекс «Ігла», СВДшки, тобто снайперські гвинтівки Драгунова 7,62 мм з обрубаними стволами, – на яких базарах це продається? «Військовослужбовець української армії знає, що то – озброєння спецпідрозділів російських військ. До того ж військовиків російської армії видає ще й специфічний «говор». Зрештою, вони й не особливо приховували своє походження», – акцентує Андрій Москалець.

Росіяни виставили РТБ вимогу – здати їм склад зі зброєю. Андрій розповідає, що разом із двома рядовими контрактниками – вони троє мали право застосовувати зброю в умовах надзвичайних ситуацій – стояв на варті складу п’ять діб поспіль. Найтяжчі доби. У перші години облоги, оскільки не було жодних розпоряджень керівництва, молодші офіцери прийняли рішення роздати особовому складу зброю. «Це були кулемети, ми їх снарядили, – пригадує Андрій. – На другий день нам привезли автомати з набоями». Як стояли на чатах, так і спали з рідним залізом – під пахвою заряджений пістолет, на плечі заряджений автомат. Дуло, щоби було зручно стріляти навскидку, – між ногами. «Ідеш спати з «Калашником», як із соскою», – сміється капітан.

Тепер він може дозволити собі сміятись. А тоді, коли кожні чотири години до них приходили «посли» і оголошували ультиматум: «Здавайтеся!», йшлося про те, щоби вистояти. «Постійно був шалений тиск, – каже чоловік. – То зверталися до всіх, то переходили на особистий рівень. То лякали штурмом, то авторитетами мірялися. І весь час: «Ти стоіш на русской зємлє! Здесь всьо русскоє. Крим русскій. Твоя Україна у ж…пі. Ти програв. Єто русская зємля. Здавай склад!»

Найважче, зізнається Андрій Москалець, було усвідомлювати, що напруження зростає, а ситуація повністю віддана на розсуд солдатів і молодших офіцерів. Команд згори не було ніяких. Генерали й полковники – усунулися. Військо злили.

Ріжем кури, б’єм кролі!

«Кожен розумів, що військовий, що маєш бути готовий віддати життя, бо в цьому полягає твоя робота. Що так має бути і це нормально. Що оточення, зрештою, – ще не смерть. І що зрада, з якою стикнулися, насправді гірша від смерті. Тому будеш стріляти», – каже офіцер.

«Для нас охорона складу зі зброєю була бойовим завданням. Два контрактники і я – ми були єдині, хто мав право застосовувати зброю. І ми насправді були готові стріляти, якщо би росіяни зайшли на територію. Було би криваве місиво. З їхнього боку, як ми потім уже зрозуміли, команди стріляти не було. Хоча на руках були безшумні снайперські гвинтівки. Їх узагалі не видно і не чути, навіть уночі. Лише – ррраз, і ти на дорозі до Бога. І товариші твої не можуть визначити, звідки стріляли. І так само – ррраз, і ти вже не один на тій дорозі. От що було страшним. Ми стояли в постійному очікуванні снайперської кулі», – Андрій мимоволі стискає кулаки.

«Я казав москалям: ви зібралися воювати з українцями? Вам кінець. По-перше, ми знаємо дві мови – рідну і вашу російську. А ви української не розумієте. По-друге, ми на своїй території. І коли підемо в партизанку, то під вашими ногами земля буде горіти. Ви в лісах України, хлопці, всі поляжете. Бо партизанську війну ніколи за всю свою історію українці не програвали. Ви можете пройти країну від одного кордону до іншого, але завоювати Україну не зможете ніколи!» – хвилюється капітан. І пропонує подякувати Путіну за те, що українці об’єдналися.

Те, що зараз відбувається на Донбасі, – це вже війна, вважає військовик. «Я вже в такій бойовій ситуації був і можу сказати: треба воювати. Не треба боятися. Є приклади з нашої історії, як-от Конотопська битва 1659 року, коли козаки розгромили втричі більше військо московітів. Кожен з українців несе у собі той незламний дух предків. Такої сили у росіян немає», – наголошує Андрій.

Подібно до моряків з корвету «Тернопіль», Андрій Москалець на пропозицію змінити українські погони на російські відрубав: «Москалець москаликам не здається!» І щоби закріпити, додав: «Ріжем кури, б’єм кролі – обіср..сь москалі…» Російські військовики були ошелешені.

Яка вона, офіцерська честь?

З 20 тисяч військовиків, які служили в Криму, вийшли з окупації тисяч п’ять-сім. Решта здалися Росії. Приблизно тиждень знадобився росіянам, щоби завербувати більшу частину кримської армії. «Командир зі всіма замами просто здали частину. Це наші люди, родом з Вінниці, Дніпропетровська, Кам’янця-Подільського. Всі лягли під москалів, крім начштабу полковника Валерія Чебакова. Перевертням пообіцяли квартири, гроші, посади, просування по службі. Але ж це – зрада. Який ти тоді офіцер?» – обурюється капітан Москалець.

Для нього, як і для багатьох інших, ситуація в Криму була визначальною в питанні офіцерської честі. «Можна нарікати, що парламент український не такий, влада не та, президент гнилий. Але ж не їм присягає український офіцер. Він служить народу України. Перші години облоги, коли важилося життям, стали для мене і моїх товаришів підставою сказати собі: я не зламаю присягу, не заплямую зрадою честь українського офіцера».

«Зрадник – він усюди і для всіх зрадник. Офіцера, який порушив присягу і перейшов на бік ворога, не поважають в жодній армії світу. Вже є перші приклади, коли кримських військових переводять в російську глибинку вільнонайманими. Думаю, що для решти також буде квиток в один кінець – наприклад, на мис Доброй Надєжди чи на Курильські остови, – пророкує Андрій Москалець. – Росіяни добре розуміють: хто зрадив раз, той зрадить і вдруге».

Українські військовики виїжджали з Криму, хто як міг. Андрій, наприклад, зголосився до начальника штабу Збройних сил. Той дав ок. «Переконаний, що влада мала би організувати централізований вивід українських військових з окупованого Криму. Виходити самому – це у військовій службі нонсенс, бо може розцінюватися як дезертирство. З іншого боку, про тебе наче й забули, то не сидіти ж там серед москалів…» Коли капітану запропонували продовжити службу – у Донецьку або Франківську на вибір, він рвонув на Прикарпаття. «До рідних бандерівців, – посміхається. – В Коломиї на аеродромі у 2002-2005-му служив».

Капітан Андрій Москалець служить у Франківську разом зі своїми товаришами – солдатами-контрактниками, з якими перебув облогу в Севастополі. Вони так само вийшли з Криму. «Хлопці пройшли випробування війною. Були учасниками бойових дій, ми це так називаємо. Вистояли, не зрадили. І саме з цими хлопцями можна тепер будувати країну, створювати нову українську армію – перевірену, дієздатну, надійну».

Наталія КУШНІРЕНКО