«У кожного своя доля і свій шлях широкий», – нерідко повторюємо слідом за класиком. І в цьому дійсно існує якась невідворотність. 
Ніколи не вважав себе фаталістом, але усвідомлюю: якщо людина не стежить за знаками, які їй посилає життя, то одного разу може прокинутись із цілком несподіваною долею. І цей варіант її може геть не втішити.
Долі мають люди, долі мають країни. Весняний цвіт однаково покриває протоптані стежки і свіжонасипані могили. Справа лише в тому, що саме ми вибрали колись давно, у минулому.
Святкуючи Великодні дні, ми, галичани, важко усвідомлюємо, що на іншому краю нашої держави йде війна. І хоч її все більше називають постмодерною, її зміст від цього не стає іншим. При цьому не зникає нав’язливе відчуття, що кожен за свою долю повинен заплатити сам. І якщо Західна Україна свій рахунок віддавала ще кілька місяців тому кривавою ціною, то черга апатично-аморфного Сходу, як виглядає, настала зараз. Божий промисел нікого не обмине. Козак долі конем не об’їде.
А для великої частини тих, хто мешкає на наших східних кордонах, зараз, видається, тривають справжні дні та години апокаліпсису. Як на підбір, численні пересічні луганчани та донеччани кажуть про те, що їм би лише спокій, їм би тільки працювати далі і аби не чіпав ніхто. Жоден не говорить про те, що в їхній край прийшов ворог, окупант. Усе торочать одностайно: «Доле, спокою подай». Так і хочеться додати: «Тому цей спокій і стає таким, як на цвинтарі». Адже скільки не волай до неба, нічого не роблячи, нічого й не змінюється. Хіба щокілька днів з’являються нові небіжчики. Так формується своєрідне небесне військо українського Сходу, яке так прагнуло у своїй долі, щоб їх лише ніхто не займав.
Одна з найскладніших проблем людського буття, від якої відмовляються наші східні земляки, – це проблема вибору. Вона аксіоматична для вільної людини, яка сама несе відповідальність за те, що з нею буде далі. За кілька десятиліть нашої незалежності тисячі людей, як виявляється, так і не сприйняли і тим паче не усвідомили, що постання Української держави автоматично дало їм у руки інструмент для творення власної долі.
Довкола точаться безконечні дискусії. Хтось цих людей шкодує, хтось хоче їм допомогти, просвітити. Інші зневажають, не люблять, намагаються про них не думати. Є й такі, що радісно сприймають можливість позбутися усіх їх гамузом. Хай той москаль нарешті вдавиться. Нам клопоту менше. Але від того проблема не зникне.
Ми хоч і маємо в межах однієї держави дуже неподібні особисті долі, відмінні характери, різні мови, діалекти й уявлення про те, як жити разом, але це не заперечує головного – разом жити доведеться. А це вже спільна доля. Попри увесь драматизм ситуації, не думаю, що варто впадати у відчай. Усе те, що зараз відбувається, на мій погляд, підтверджує одне: доля українського народу вперше за багато століть вирвалася з кігтів звироднілого так званого старшого брата, і цей процес безповоротний. Український корабель, яким би зраненим він не був, уже зачеплено міцним тросом до європейського атлантичного лайнера. Питання лише в тому, чи готові ми взяти на буксир ту частину своєї землі і людей, які зараз, крім прикрощів, нам нічого не приносять і навіть видаються зайвими.
Візьму на себе сміливість стверджувати, що якщо ми покинемо їх, то зміниться не лише їхня доля: ми закладемо підвалини до не найкращих змін у нашому майбутньому. Бо здали своїх. І це треба усвідомити зараз, незважаючи на всю напругу військового протистояння. Бо хіба ж ми прагнемо безконечно повертатися до одвічної розмови про те, у чому ж причина наших нещасть і постійної неприхильності Божого Провидіння до української долі?
Іван КОСТЮК