Олександр ІРВАНЕЦЬ: «Зараз на нашій українській землі розгортається остаточна битва Добра зі Злом»

  • Сашка Ірванця освіченому читачеві представляти не потрібно. Він один з творців літоб’єднання «Бурлеск-Балаган-Буфонада» («Бу-Ба-Бу»). Це легендарне угруповання, яке вони створили разом з Юрієм Андруховичем і Віктором Небораком у квітні 1985 року, стало викликом тодішній ситуації дикої фальшивості в українській літературі. Олександр Ірванець – письменник, поет, перекладач. Окремі його вірші перекладалися англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, білоруською, російською мовами. Нині він пише п’єсу про події на Майдані і готовий хоч зараз їхати у східні області, щоби вирощувати в душах тамтешніх мешканців «квіти українства».  

     

    Сашко, давно хотів запитати саме в тебе, як би ти сформулював своє розуміння поняття іронії в житті і мистецтві?

    Поляки називають це “примруженням ока” чи якось так. Навіть при досягненні найвищих професійних успіхів не варто уявляти себе богом чи тим, хто вхопив бога за бороду. Пригадаймо, скільки барахляних, нікчемних книжок виходило в радянські часи 30-50-70-тисячними накладами. Автори отримували тогочасні справді величезні гонорари, жирували, будували дачі, кооперативні квартири, купували “Волги” (бо іномарок не було!) і вважали себе господарями життя. Тогочасні їхні книжки (за рідкісними винятками) не перевидаються, вони нікому не потрібні. Тож треба не забувати про минущість такої слави й популярності. Доки ти про це пам’ятаєш, доти можеш існувати нормально. Хоча самоповага потрібна теж. Дуже тонкий баланс, його важко втримати: і знати собі ціну, і не перевищити її…

    – А де знайти іронію стосовно життя в цей час, коли в країні – війна? Чи це можливо?

    Можливо, але дуже важко. Занадто багато справді святих, невисміюваних речей. Життя кожної людини безцінне, як би це пафосно не звучало. Це тільки в наших ворогів є приказка:  “Бабы новых нарожают”. А ми, українці, повинні берегти себе і один одного. Проте сарказм та іронія необхідні й неминучі при розмовах про бездарних паркетних генералів, які не  вміють воювати, а тільки красти. І з населенням східних областей варто говорити іронічно,  тільки без злоби. Вони заплуталися, їм треба довго й нудно пояснювати реальний стан справ. І завжди краще робити це з гумором. Хоча там трапляються такі типи, що їх жоден гумор не чіпляє. Але варто орієнтуватися не на них. Всякі великі зрушення в суспільному житті супроводжуються анекдотами. Тобто іронія закладена в основі людського спілкування і сприйняття реальності.

    – Населення східних областей… Що взагалі робити з цим?

    Це архіскладне запитання. Проте я не бачу іншого шляху, окрім ґрунтовної, повільної української пропаганди. Вони справді заплуталися. Вони довірливі, у них низький освітній рівень. Десь у глибині своїх істот вони – таки українці чи принаймні мають якийсь сентимент, якусь симпатію до поняття “Україна”. Треба, спираючись на оті зародки симпатії, вирощувати в їхніх душах квіти українства, знову ж таки, пардон за високопарний стиль. Я вірю, що це можливо. Особисто я готовий хоч зараз поїхати в Слов’янськ, Краматорськ, Луганськ, виступати, читати вірші, розмовляти з людьми. Після того, як розгребуть завали, розмінують дороги, роздадуть їм сосиски і макарони, насамперед, потрібна потужна гуманітарна хвиля там, на Сході. Вони вже з охотою здають недавніх “сепарів”, які ще тиждень тому бігали по місту з автоматами. Тож самі вони вже, може, і не стануть повноцінно свідомими українцями, але з їхніми дітьми і молоддю працювати необхідно – і результат буде!

    Колись я, працюючи в піонертаборі, мав загін «рускоязичних» офіцерських діточок. Було більшість дівчат. І якось в журналі «Україна», ще тодішньому, я знайшов публікацію про дівчину українського походження, яка стала чи не «Міс Америка». Її, здається, звали Кей Рафко чи якось так. Я дав своїм піонеркам почитати статтю про цю дівчину, і вони – не всі, але більшість – після того розмовляли зі мною українською. Десь так потрібно діяти, мені здається.

    – Як зберегти голову і серце від цих усіх посттравматичних синдромів, від очікування поганих новин, від тривог, які висять в повітрі постійно? Наскільки тобі це вдається?

    Як вберегтися? Я не маю одного сталого рецепту. Мене рятує спілкування з друзями-однодумцями, обговорення всіх цих ситуацій. Рятує робота: писання, перекладання, редагування. Але в цілому ми усі, весь український народ, ще довго видихуватимемо цей посттравматичний синдром. Ну, і в разі нашої неодмінної перемоги влада теж має зробити кілька якомога радикальніших кроків. Мають бути суди, процеси – над уже згаданими вище паркетними генералами-зрадниками, над іншими мерзотниками-корупціонерами. Люди в глибині своїх душ все ж вірять у справедливість, чекають її перемоги. І ці очікування мають бути винагороджені. Також допомагає читання книг, слухання музики, перегляд фільмів. Тобто рятуватися можна і потрібно різними способами.

    – Всі впевнені в перемозі. Я розумію, що в цій впевненості є частка власної гідності і гордості, частка самозбереження і надії. Ну, а як інакше тоді жити, якщо не надіятись? Але, якщо тверезо, наскільки реальна перемога і чому?

    Як усі ми, я мрію про якнайшвидшу перемогу. Зі сходу приходять різні вісті. Дуже хотілося б, аби все завершилося до настання холодного сезону. А з іншого боку, ми всі – патріоти-українці – недопрацювали хоча б тому, що терпіли (і терпимо) усю цю шушваль, армійську і цивільну. Ми зробили Майдан, прогнали тирана, але ж багато тих, котрі при ньому процвітали, процвітають і тепер. Це справа отого дійсно «громадянського суспільства». І якщо у Рівному, Луцьку, Львові, Тернополі люди вже можуть без комплексів вийти під обласну чи міську раду і бодай вчинити галас, якщо в місті (області) щось іде не так, то в Луганську-Донецьку – ні. Також громадянська активність мала би бути сильнішою в Миколаєві, Херсоні, Одесі… Коли суспільство справді стане активнішим (хоча куди вже далі активнішим?!), тоді питання перемоги просто відпаде. Перемога буде розлита в повітрі. Як ото в аматорському кліпі в інтернеті, де старший чоловік у харківському метро починає казати проросійські речі, а вагон його затюкує. Весь вагон! І він виходить зі словами: «Растет поколение фашистов». Ось коли нас буде, умовно кажучи, «вагон», тоді ми й переможемо.

    – Багато хто говорить про відчуття містичності всіх подій, починаючи з Майдану, про схожість з біблейськими подіями і тому подібне. Як би ти це прокоментував?

    Я теж іще взимку в різних інтерв’ю чи то німцям, чи полякам казав, що справді, зараз на нашій українській землі розгортається остаточна битва Добра зі Злом. На жаль, це випало саме нам. Але це – й зайвий доказ значущості України у світі! Якщо серйозно, то ми і справді є архіважливою країною в Європі. Інакше не було б усієї цієї колотнечі. Поглянь навколо: усі змирилися зі своїм становищем. Білорусь надійно під російським ковпаком, прибалтійські народи, вони невеликі, вони чкурнули під парасольку НАТО. Зараз так само невелика Молдова потихеньку переповзає у Європу. А Україна завелика! Наші порухи помічають усі!

    Ну, а зимові бої на Майдані – це справді епічні події. Про це ще писатимуть книжки, зніматимуть фільми, співатимуть у піснях. От тільки людських життів шкода, починаючи від Сергія Нігояна. Ми справді втрачаємо найкращих, прекрасних, натхненних людей. Ідеалістів, світлих і величних. Муситимемо, якщо доживемо, спорудити якийсь меморіал на їхню честь. А я особисто пишу п’єсу про Майдан. Сподіваюся, до кінця року закінчу. Тобто сьогодні всі ми, всі українці без винятку, вже радикально, кардинально інакші, ніж були рік тому.

    – І насамкінець. Путін хто – диктатор, демон?..

    Для мене в останніх півроку він – втілення світової пітьми. А найгірше те, що він зумів огорнути цією пітьмою понад стомільйонний народ. Нещодавно померла свята жінка –  Валерія Новодворська. Це дійсно величезна втрата. Але я пригадую, що якось десь за кордоном я згадав її ім’я при «русских». Вони в один голос закричали: «Да она же сумасшедшая! Она всегда такие глупости говорит! И вы верите в эти её сказки о кровавой гэбне?» А я сказав: так, вірю. Найстрашніший гріх Путіна в тому, що він за ці 14 років переконав росіян, ніби все в їхній історії було правильно, ніби вони несли добро і світло іншим народам. А це, на жаль, не так!

                           

    Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

     

     

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!