Днями

ВАТА

Знайомий розповів. Гуляв на вихідних з донькою, зустріли її подружку, яка теж гуляла з татом. Дітям по 5 років. На вигляд гарні і спокійні дівчата, але коли збираються разом – бомба, страшно подумати, що буде, коли підростуть. Проходимо повз столик, де продають солодку вату. Треба сказати, що погода вітряна, ніхто її не купує. Помітивши блиск в очах наших дівчат, продавець почав активно пропонувати свій товар і таки переміг. Через кілька хвилин можна було бачити таку картину: обличчя і руки дівчат заліплені білою солодкою ватою, вітер її тріпає і розмотує з палички. Вата прилипає до волосся; облизані пальці стають ще більш липкими, і за п’ять хвилин долоньки дівчат стали схожі на пухнасті котячі лапи. Подружки радісно і безтурботно наминають вату, а батьки турбуються, як вони їх відмиють: води немає, додому далеченько. Батько подружки не витримує і починає дорікати дівчатам, мовляв, подивіться, на кого ви схожі! Навіщо вам ця вата?! Вітер сильний, подивіться, ніхто, крім вас, цю вату не їсть! На що його донька, на секунду відірвавшись від ласощів і подивившись на малечу, яку вигулюють поруч, видає цілком гідну відповідь: “Зате всі хочуть!”

Якось

ТУАЛЕТ

Одного разу я прийшов відвідати мого знайомого в лікарні і побачив таку картину. Прибиральниця підходить з повним відром до туалету. Певно, десь мила підлогу. Туалет закритий. Вона ставить відро і стоїть, чекає. Хоче вилити воду. Мимо проходить лікар і на ходу кидає прибиральниці: «Що, зайнято?» – «Так, зайнято». Минає десь хвилин десять. З туалету ніхто не виходить. Ми з приятелем стоїмо і дивимося, коли ж туалет відкриється. Той лікар повертається назад: «Що, ще зайнято?» – «Напевно, помер хтось там. Зараз за Васею йти доведеться», – каже прибиральниця, смикаючи за ручку туалету. Проходить ще хвилини три – і звідти, з туалету, вискакує практикантка з обличчям червоним, як після великої напруги. Ну, туалет все ж таки… Прибиральниця бере відро, і тільки зібралася туди зайти – а звідти хлопець виходить… Словом, вилила прибиральниця там відро. Набрала води. Виходить, а назустріч їй знову цей лікар: «Що ж ви дівчину так завстидали?»  – «Та вона там не сама була… З кавалєром!» – «Ну от, а ви кажете, хтось помер… Живуть там! І ще й як живуть!»

Колись

ЖАРТ

Після поїздки до США Мстислава Ростроповича викликали в Особливий відділ Міністерства культури і запитали: «Мстиславе Леопольдовичу, як ви посміли залишити приймаючій стороні програму ваших майбутніх гастролей, не погодивши її з нами?» – «Та, знаєте, якось… А що, не можна?» – «Ви ще питаєте! Негайно напишіть нову програму. Тут же! Зараз же!» Ростропович спочатку розгубився, потім розізлився і написав: «Моцарт, концерт для віолончелі з оркестром (а Моцарт ніколи нічого для віолончелі не писав – авт.). Белліні, соната для віолончелі, флейти і клавесина (та ж історія). Ріталлані, концерт для віолончелі соло (такого композитора взагалі не існує). Мінкульт схвалив вибір маестро, красиво роздрукував список і відправив у США. За словами Ростроповича, приймаюча сторона мало не звільнила двох співробітників за те, що ті не змогли відшукати вищевказаний твір Моцарта навіть у Зальцбурзькому архіві, а генеральний менеджер мало не збожеволів, намагаючись пригадати мелодію сонати Белліні. Ні в кого не виникло сумнівів в існуванні цих музичних творів, оскільки заявка була підписана Ростроповичем і завірена міністром культури Фурцевою. Кажуть, після розкриття цього жарту в Штатах добре посміялися.