Софія АНДРУХОВИЧ: «Ніде не почуваю себе настільки природно і комфортно, як у Франківську»

  • Софія Андрухович скромна й тиха. Нема лишніх розмов, але є якісна література. До Форуму видавців у письменниці виходить роман про Станиславів «Фелікс Австрія». А перед тим були книжки «Літо Мілени», «Старі люди», «Жінки їхніх чоловіків», «Сьомга». Наша розмова найбільше про літературу. А вже скоро зможемо не лише говорити, а й читати.

     

    – Софіє, з часу виходу твого роману «Сьомга» минуло сім років. Це була пауза чи весь цей час ішла робота над новим твором?

     

    Над романом «Фелікс Австрія» я працювала рівно рік, хоча ідея з’явилась раніше. Зараз мені дуже цікаво озиратись на той період, аналізувати його, відстежувати усі частинки цілості. Те, як утворилась ця цілість, може видаватись містикою, але насправді це – логічний процес, який великою мірою відбувався десь у підсвідомості. Не знаю, чи буває так, що письменник планує свій твір від першого і до останнього речення і в процесі роботи не відхиляється від наміченого плану. У мене було зовсім інакше: сюрпризи, несподіванки і неочікувані повороти, походження яких я змогла пояснити щойно після того, як минув певний час.

    Після виходу «Сьомги» я перекладала книжки і просто вправлялась у письмі: писала химерні оповідання, більшість з яких десь загубилась, кілька разів вони переростали у повісті, але жодну я не закінчила. Насправді всі ці сім років я намагалась зрозуміти, чи таки справді хочу бути письменницею. І нарешті дійшла висновку, що так.

     

    – Відомо, що назву «Фелікс Австрія» тобі підказав батько. Чи в процесі роботи над книжкою часто запитуєш думки, поради в рідних і друзів? Як вони впливають на процес писання?

     

    З назвою було так. Щоб працювати над романом, я подалася на творчу стипендію Gaude Polonia до Кракова. Саме це місто я обрала, вважаючи, що у ньому знайду необхідну мені атмосферу: Краків був основним містом Галичини у складі Австро-Угорської імперії. Я уявляла собі, що зможу поселитись десь у старій частині міста, виберу якесь маленьке помешкання на піддашші, в якому відчуватиму запах попереднього століття, а з вікна спостерігатиму за життям у стилізованій під сецесію кав’ярні. Мені здавалось, що такі речі відразу мають мене надихнути і під їхнім впливом я точно зрозумію, що і як слід писати. Але сталось все, на щастя, зовсім інакше. Разом із іншими стипендіатами мене поселили на віддаленій околиці, забудованій понурими багатоповерхівками, у бетонному гуртожитку часів соціалізму. Там було депресивно, сіро та безрадісно, до самого Кракова доводилось їхати майже годину. Гуртожиток називався «Фелікс». Не уявляючи, яким чином мені братись до роботи в такому не пристосованому навіть до звичайного побуту місці, я займалась тим, що розповідала своїм друзям та близьким людям смішні історії про те, як мене поселили у кімнаті, де не гріли батареї (був початок лютого), був поламаний унітаз, інтернет пробивався тільки в одній точці (на підлозі між двома розкладачками), а на кухню доводилось ходити у протилежний кінець сусіднього корпусу, де, як правило, уже хазяйнували пожежники, які з різних регіонів Польщі з’їхались на змагання. На одну з таких історій мій батько зреагував: «Гуртожиток називається «Фелікс». А ти ж збираєшся писати про Австро-Угорщину. Все правильно. «Фелікс Австрія». Виявилось, що це частина цитати, якою характеризували імперію. Я подивувалась із такого збігу і забула про нього. Аж через півроку, коли перебування у Кракові добігало кінця, в моїх чернетках виник новий герой – таємничий хлопчик, якому треба було придумати ім’я. Чоловіче ім’я Фелікс якнайкраще відповідало і самому персонажеві, і його життєвій історії, і тим символам, які я прагнула в нього вкласти. Все поєдналось так логічно: «Фелікс Австрія» – це ім’я одного з головних героїв, а також фраза, що, як на мене, чудово характеризує особливості світогляду та психології галичан.

    Працюючи над романом, я найбільше покладалася на підтримку мого чоловіка Андрія Бондаря та подруги Мар’яни Прохасько. Вони знали найбільше про сюжет та головних героїв, їм час від часу я показувала написані фрагменти. Якби не віра в мене цих двох людей, я покинула б писання.

    Всі інші отримали роман уже після того, як я його закінчила: серед них – Тетяна Малярчук, Олександр Бойченко, Богдана Матіяш і Юрій Андрухович. Богдана дуже допомогла мені з моментами, які стосуються одягу та побуту греко-католицьких священиків. Таня і Сашко також підказали корисні речі. Батько написав, що книжка йому сподобалась.

    Я дуже вдячна Ярославові Довгану, який взявся за редагування роману. Я вносила його виправлення до файлу, і це було водночас корисною вправою, уроком. Ярослав Довган для мене авторитет, я дуже поважаю його і захоплююсь його знаннями, вміннями, талантами, тому його враження від «Фелікса Австрії» дуже мене надихнули.

     

    – Ти виросла у Франківську, але писала книжку про Станиславів поза ним. Це якась ностальгія за рідним містом чи просто назріло?

     

    Так, мені дуже не вистачає Франківська. Ніде я не почуваю себе настільки природно і комфортно, як тут – при тому, що ніколи не скаржусь на місця, я всюди знаходжу свої принади.  

    Тому справді: я обрала Франківськ місцем дії, щоб набутись у ньому хоча б у такий спосіб. Але оскільки писання дозволяє робити, що завгодно, я вирішила створити власне місто, стилізувавши його під Станиславів початку ХХ століття.

     

    – На чому більше акцентуєш у «Феліксі» – на сюжеті чи декораціях старого міста? Наскільки це декорації, а наскільки – живий світ?

     

    Сюжет тісно сплетений із декораціями: особливості внутрішнього світу героїв, їхньої психології відповідають місцю та часу. Коли у мене в голові виникла ця історія, я дуже скоро зрозуміла, що найлогічніше вона буде сприйматись саме в австро-угорських декораціях 1900. Хоча сюжет і був породжений моїм власним досвідом, саме в описаній мною формі втілитись сьогодні він би не міг.

    Про те, чи вийшов змальований мною світ живим, – судити читачам. Звичайно, я прагнула його оживити і сама в нього вірила, відчувала запахи, відлуння кроків на Липовій, скрипіння роверових коліс, коли моя героїня везла тістечка до каплиці Дому кари на Тринітарській площі. Вдивлялась у старі фотографії, докладаючи усіх зусиль, щоб почути, як у той момент шелестіли дерева і що вигукував візник на фіакрі.

     

    – Тему Станиславова цим твором ти для себе вичерпала чи можуть бути наступні романи?

     

    Не можу цього передбачити. Зараз мені хочеться писати на інші теми. Однозначно, я ніколи не робитиму продовження чи повтору. Я взяла максимум від доступних мені на той момент прийомів та засобів, більше мені не цікаво ними послуговуватись. Тому зараз я хочу відшукати іншу мову. Теми, які мене цікавлять, виринають самі. Не можу дочекатись, коли зможу спокійно взятись за роботу.

     

    – Коли плануєш презентувати книжку в Івано-Франківську?

     

    Сподіваюсь, на початку жовтня.

     

     

    Розмовляв Василь КАРП’ЮК

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!