Група «Вій» – це вишукане поєднання дохристиянської української мелодики, елементів бароко й середньовіччя з сучасною психоделією. Але ще – це безкомпромісність, ненагране, нефальшиве українство. Погодьтеся, рідкісний сьогодні сплав – професійність, талант і патріотизм.

Про музику, як і про стан української культури, нинішні загрози і перспективи «Галицькому кореспонденту» розповідає лідер групи Дмитро Добрий-Вечір.

– На сайті групи висить маніфест інтелектуального спротиву проти призначення Табачника міністром освіти. Пора на барикади?

Вважаю його призначення нонсенсом, політичним непорозумінням. Такі люди не мають права і поруч перебувати біля освіти і взагалі культури. Пора, давно пора, але зброї нема. Можна подивитися на Бішкек. Це погано, але робити щось треба. Особисто в мене вже здоров’я замало для цього, але якщо Батьківщина покличе, піду на барикади. Українці, я думаю, терплячі, але усьому приходить край. Іноді хочеться взяти щось у руку і йти п…ти тих пед…стів. По великому рахунку, втрачати особливо немає чого.

– Ти допускаєш киргизький варіант в Україні?

Теоретично все можливе, але революція – це все ж таки деструктив. А ситуацію допускаю. Якщо будуть конкретні умови. Тільки крові буде набагато більше. Ступінь сьогоднішньої нашої свободи набагато вищий, ніж у решти постсовкових країн.

– Чому, на твою думку, дуже слабо поки що подають голос митці, адже загроза українській культурі, як ніколи, велика?

Більшості митців якщо і не по барабану, то дупу лінь підняти. Поки його власні інтереси не чіпають, він сидить і толерантно, м’якенько так підтрунює над владою і собою. Тим більше, переважна частина наших митців – це проститутки, навіть якщо зовні вони виглядають борцями за свободу.

– Чи залишились такі, що підуть у справжній спротив, чи так званий шоу-біз усе вбив?

Ну я, наприклад. Вакарчук не піде, бо він поц. Положинський, я думаю, піде. Скрипка – не впевнений, він росіянин, хоч і думає, що українець. Хоча найкращі українці – це жиди.

– Яка штука виходить – зовні залишається шароварна декорація (Поплавський, хори, звіти областей і тому подібне), а інше… Тобто відступ назад суттєвий. Руки не опускаються?

Ну, я думаю, про мудаків типу Поплавського взагалі не йдеться. Хори – то добре. Руки не опускаються, бо не сильно піднімалися. Завжди треба розуміти, що якщо б не твій український менталітет і не вічні лінощі, міг би зробити набагато більше. Завжди є таке собі ілюзорне розуміння своїх нереалізованих можливостей. Тобто, якщо захочу і зірки стануть добре… У культурі зараз певний крок назад. 20 років – у дупу. Мені легше, бо я своє місце там вже зайняв. Єдине – у підручниках мене немає, та нічого.

– Зараз ви збираєтесь видавати альбом” Йшов я небом”, якого вже всі зачекались. Чому так рідко видаються альбоми у «Вія»?

Інженер Гарін колись казав, що чоловік збуджується від однієї голої жінки, а коли їх декілька, нічого зі збудженням не виходить. Я не хочу, щоб в альбомах були прохідні пісні – це по-перше. По-друге, важко підняти дупу та сісти працювати. Я на цей альбом два роки зважувався. А взагалі, ми маємо повільну країну, повільні події, повільне життя. Ми розтягнуті у часі. Все логічно.

– Чим альбом буде відрізнятись від попередніх? Це можна назвати новим етапом?

Так, як другий від першого. Танцювальних номерів не буде, хіба що “Бісова сила”. Майже на всіх треках буде скрипічний оркестр. Може, це і не ноу-хау, але я подумав, що оркестр – це калька музикантів, які теоретично грають разом на однакових інструментах одну або дві партії. Береться один скрипаль і записується кілька разів – виходить оркестр. А пісень про лайно не буде – немає кому їх співати. Альбом буде набагато спокійніший емоційно. І більш акустичний.

Етап завжди один. До речі, я вже не дуже розумію, для кого співати. Я розчарувався в українцях, напевно, перестав їх любити. Хоча для мене це, певно, новий етап. Як можна було цю бидлоту вибрати! Тепер що маємо, те маємо. На щастя, я зараз можу не думати про те, як будуть сприймати мої нові пісні та аранжування. Роблю більше для себе. Але тут проблема – я майже нічим не задоволений. Але з собою я стосунки з’ясую.

– Звучить як певні підсумки. Не зарано?

Навпаки, тепер я вже хочу видавати по альбому на рік. Музики багато, але ще без текстів – я все ж таки не поет. Підсумки підіб’ють, коли помру. Але часу, я думаю, залишилося небагато. Тим більше, я не п’ю (майже – за кермом). Є сили і бажання. І злість на цих пед…стів. Тексти вилазять із кров’ю, бо не знаю, про що і для кого співати. З музикою навпаки. Жодного дня без нової мелодії. Напевно, форма захисту від соціуму. А, взагалі, все сам. Допомоги ніякої. Музиканти – більше статисти. Задовбало. Єдине – не можу писати на готові вірші. Хоча є 1-2 винятки. В мене ж спочатку мелодія, потім текст. Тоді все органічно.

– Поговоримо під кінець про містику «Вія». Назва твоєї групи і сама музика вплинули якось на твою долю?

Напевно. Назва виникла випадково, але вона і музика одна одну органічно доповнюють. Мені важко було б уявити свої пісні під іншою назвою. Розумієш, воно – як одне ціле. Мій товариш Сашко Павлов якось просто промовив слово – і мене освітило. Слово увійшло всередину, наче хтось просто вклав його в мене. Якщо відверто, то я себе і своє життя не можу уявити зараз без цього слова. Я вірю у Бога та у те, що ми всього лише носії для душі, яка розвивається, і т.д. Все, що пов’язане з потойбіччям, мені дуже близьке. Взагалі, усе моє існування – це мандри між тим і цим світом. Про це говорити складно. Просто раніше я для себе акцентував на цьому увагу і намагався залучити інших. А зараз це просто завжди поруч, як само собою зрозуміле. Органічне паралельне існування. І насамкінець. В мого батька була велика крейсерська яхта. Називалася “Південний хрест”. Він її продав за борги. Хазяїн змінив назву на “Велику ведмедицю”. Ми пішли у похід (батько був капітаном), врізалися вночі у баржу і ледве не загинули. Назви змінювати не можна.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ