Мирослав БОДНАР: «Поетом можеш ти не бути, але живи по-людськи…»

  • Франківськ – місто невгамовне, принаймні у сенсі мистецькому. Творче середовище тут постійно збагачується різними проявами, наче сам клімат сприяє народженню поетів, музикантів, художників. Що змушує вже багато років говорити про станіславський феномен. Видається, зараз мистецьке середовище міста знову вагітне новим іменем. «Галицький кореспондент» розмовляє з одним із найцікавіших молодих поетів франківчанином Мирославом Боднаром.

    – У місті виросло нове покоління митців. Як теперішні відрізняються від попередніх?

    Думаю, тільки якимсь таким більш пофігістичним ставленням до життя. Або до соціуму. Не знаю, як то правильно висловити. Ну, тобто нема якоїсь відповідальності за свою творчість перед соціумом. Теперішній, як Ви кажете, художник – просто художник. Поет – просто поет (хоч мені не подобається слово “поет”, подобається фраза Стуса “поетом себе не вважаю, маю себе за людину, що пише вірші”), музикант – просто музикант. Молодь зараз якась більш глобалізована. Словом, теперішні відрізняються від попередніх тільки більшою можливістю доступу до інформації (Інтернет – наше все). А в глобальному плані нічого не змінилося: той же запал, та ж наївність, впевненість у собі. Не знаю, як там в інших містах, я говорю тільки про Франик, говорю про те, що бачу тут. Теперішні різняться від попередніх тим, що вони більше самі по собі, самотні вовки. А попереднє покоління якось гуртувалось. Ну, хоча б навколо того ж “Четверга”, навколо “Імпрези”. Зараз, мені здається, такого нема, всі вибиваються самі. А якщо глобальніше, то те ж саме: ті ж п’янки, ті ж тусовки. В цьому плані, думаю, нічого не змінилось. Ну, або я дуже грубо помиляюсь.

    – Кожен франківець має свій міф, який він розкриває для гостей міста. Який міф про своє місто ти створюєш у таких випадках?

    Але ж Франик не міфотворче місто! Воно не творить міфів. Ну які в нас є міфи? От який у вас є міф про Франик? Мені зараз спадає на думку тільки єшкілєвський вампір. Для мене найбільшими міфом є стометрівка. Для гостей – а гості ці переважно мої друзі або знайомі з інших міст – в мене є кілька примітивних заготівок, що так чи інак пов’язані зі стометрівкою. Показую їм балкон, де живе Прохасько, показую їм “парк мертвих”, куди Тарас водить вигулювати свого пса. Показую їм дворик лялькового театру, де має репетиції “Перкалаба”. Вважаю обов’язком зводити у кафе “Кристал” на деруни в глечиках, де оформлення робив Заливаха, показати панно того ж Заливахи в колишньому “Білому камені” (зараз там банк), показати пасаж, те, що зараз “Мальва”, розказати щось типу “в підвалах цього приміщення відбувалися «Імпрези» та інші музично-художньо-літературні атракції”. Можна ще пройтися до вулиці Шевченка, показати кафе “Під Лиликом”, розказати щось типу “тут тусувався станіславський феномен”. Можна пройтися ще трохи далі і показати будинок, в якому живе Андрухович. На могилу вампіра нікого не воджу. Не знаю, чи то має якийсь стосунок до міфів. О, таки згадав про свій міф. Колись любив розказувати, що Франик – то півострів. Виходячи з того, що півостровом вважається ділянка суші, яка з трьох сторін омивається водою. Чи якось так. Тобто в нас не просто межиріччя, в нас ці дві річки зливаються в одну під Вовчинецькими пагорбами і виходить так, що місто омивається з трьох сторін водою. О, точно, ще дуже люблю Вовчинецькі пагорби. Бо прожив добрий кавалок життя на Позитроні і любив на тих пагорбах гуляти, як був малим. Ех, боюся, що за років 10-20 їх забудують. От тоді вже народиться мій приватний міф.

    – Ти відчуваєш в собі талант?

    Талант то є здібність до чогось, уміння щось робити. Якщо в такому розумінні, то так, відчуваю. Відчуваю в собі уміння правильно складати правильні слова докупи.

    – Голоси чуєш, сни і таке інше? Ти ж поет, маєш відрізнятись від смертних.

    Нє-нє, кажу ж, я не поет, не люблю цього слова. Просто пишу вірші. То ті, колишні, були поетами і чули – Блейк, Гінзберг, Моррісон. Словом, історія сама розставить всіх на свої місця, хто поет, а хто не поет. Нічим не відрізняюсь від смертних. Так само, як і всі люди, їм, ходжу в туалет і сплю. Буковскі навчив.

    – Тобто все ж таки бітники… Де закінчується свобода?

    Йоу, бітники. Не приховую своєї любові до них. Бітники – то стихія, що вирвалася на волю і ще багато де дається чути. Польську поезію ще дуже люблю, Свєтліцького там, Подсядла. Власне, тих, хто вчився в бітників. Ой, про бітників – то тема для окремої довгої розмови. А де починається свобода? Там же, де і закінчується насправді.

    Але, бачу, про бітників Ви згадали, почувши прізвище Буковскі. То він не мав нічого спільного з ними. Самотній скурвий син. А ті любили кучкуватися.

    – Я про бітників зразу подумав, коли твої тексти побачив, а про Буковського… Алкоголізм не терпить компанії.

    Ну, власне. Ті бітники так нашуміли, що багато ще де вони будуть вчуватися. Та ну їх. Поезію Жадана я насправді найбільше люблю, ношу в сумці його “Цитатник”, як Біблію. Щось я ухиляюсь від питання про свободу. Коротше, свобода – то жити так, аби нікого не напружувати.

    – Чи переживає станіславський феномен, у зв’язку з появою нових особистостей у творчому середовищі, оновлення після певної кристалізації і консервації як бренду?

    Ну, в такому разі варто би було взагалі з’ясувати, що таке станіславський феномен. Чи то тусівка, що існувала на початку – в середині 90-х, яка спродукувала певну кількість текстів, музики, візуалу, після чого тихо замовкла, тобто кожен з тої тусівки пішов на власні хліби, несучи за собою шлейф того феномену. А чи це просто все, що відбувалося у Франику в творчому середовищі і до цього часу відбувається. Якщо випадок другий, то так, можу стверджувати без вагань, що станіславський феномен продовжується, переживає, як Ви сказали, оновлення. Щоправда, кількість митців, які варті уваги (незалежно від того, чи це художники, музиканти, чи писаки) менша, ніж та, що була тоді.

    – Ось тебе зараз читають досить різні люди, що б ти їм хотів сказати?

    Є в мене один такий старий вірш, в якому я висловив усе своє ставлення до творчості і до життя:

    Хороші вірші погані вірші

    це не так вже й важливо

    якщо ти навчився вибирати з життя

    лише потрібні тобі шматки

  • навіть якщо це чужі думки

    що немов птахи

    покидають тепле гніздо голови

    і осідають словами

    на засніжених полях сторінок

    чи просто

    через рот

    ледь торкаючись губ

    летять за вітром геть

    не належачи більше нікому

    Тобто що це означає? Це означає таке: поетом можеш ти не бути, але живи по-людськи. Це я би й хотів сказати людям, які мене читають.

    Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!