Перший рік Януковича

  • Рік тому, 25 лютого, Віктор Янукович склав присягу на Пересопницькому Євангелії, переможно підняв булаву й поклав у нагрудну кишеню піджака президентське посвідчення.

    І почалося таке завзяте будівництво “нової країни”, що від попередньої “помаранчевої” України з її нечисленними “здобутками Майдану” каменя на камені не лишилося. Але якими здобутками й “покращенням життя вже сьогодні” може похвалитися Віктор Янукович, підсумовуючи першу річницю свого президентства?

    Сильна вертикаль

    У день другого туру президентських виборів, 7 лютого 2010 року, 48,95% виборців, тобто 12, 241 млн. українців погодилися, що заради порядку, стабільності і “покращення життя вже сьогодні” можна тимчасово поступитися частиною громадянських прав і свобод, до того ж добряче скомпрометованих “помаранчевою владою”. Сильна владна вертикаль виглядала ледь не панацеєю після затяжних чвар між Ющенком і Тимошенко на тлі глибокої економічної кризи. Новий президент збудував цю вертикаль швидко, рішуче й не перебираючи засобами.

    Вже 9 березня Верховна Рада змінила регламент, дозволивши формувати коаліцію з окремих депутатів, а не фракцій. У провладну більшість записалися десятки “тушок” – перебіжчиків з фракцій БЮТ і НУНС. Президент отримав контрольований парламент, який затвердив контрольований уряд. Контроль над судовою гілкою влади забезпечила Банковій так звана судова реформа.

    Опозиція заявила про узурпацію влади, але кілька місяців рейтинги президента і Партії регіонів не падали: суспільству набрид безлад у владі і воно готове було закрити очі на сумнівні з погляду Конституції маневри “біло-блакитних”.

    25 лютого 2010 р. – Янукович поспішає на присягу

    Скасування Конституційним судом восени 2010 року так званої конституційної реформи й повернення до Конституції 1996 року остаточно зосередило всю повноту влади в одному кабінеті – кабінеті президента. Віктор Янукович отримав повноваження Леоніда Кучми, навіть більші. Відтепер президенту не потрібна згода парламенту для призначення чи відставки уряду. Україна знову стала президентсько-парламентською республікою.

    Зрозуміло, що концентрація влади в руках особи, до якої принаймні половина громадян не плекає жодних сентиментів, не могла не викликати опору. Для нейтралізації неугодних “вертикаль” не соромилася використовувати силовиків. Не надто численні вуличні протести локалізував “Беркут”, СБУ почало викликати на допити журналістів, блогерів і навіть істориків. Прокуратура порушила справи проти посадовців попереднього уряду і самої Тимошенко. А в парламенті більшість не гребувала “переконувати” опонентів кулаками і стільцями по голові. Розбита, роз’єднана, розгублена опозиція нічого не змогла протиставити владному “бульдозеру”. З півтора десятка “опозиціонерів” врешті опинилися за ґратами. Про політичні переслідування в Україні заговорили вже й у Європі. Надання Чехією політичного притулку екс-міністру Данилишину – фактично, це пряме звинувачення чинного українського режиму в політичних репресіях. Наприкінці минулого року висновок відомої неурядової американської організації «FreedomHouse» про перехід України з групи “вільних країн” до “частково вільних” лише констатував очевидне.

    А де покращення?

    Суспільна угода “повнота влади в обмін на покращення життя вже сьогодні” виявилася виконаною лише наполовину. Президент отримав, чого прагнув. А суспільство?

    А суспільство потроху почало розчаровуватися. Рейтинги президента і регіоналів повільно поповзли вниз.

    Першого відчутного удару популярність «біло-блакитних» зазнала після підписання так званих Харківських угод. Україна погодилася пролонгувати на 25 років перебування Чорноморського флоту Росії заради 30%-ої знижки на газ. Українців запевнили, що тільки така поступка може врятувати від підняття тарифів для населення. Але через два місяці вартість газу підняли на 50%. Цьогоріч ціна газу повинна зрости ще на 50%.

    Активне братання з Росією й прогинання перед Кремлем в гуманітарній та економічній політиці – численні зустрічі з Дмітрієм Мєдвєдєвим, Владіміром Путіним, Патріархом РПЦ Кірілом, впроваджений Дмитром Табачником курс на деукраїнізацію освіти, просування дискримінаційного закону “Про мови в Україні”, тиск на Київський Патріархат тощо – лише поглиблювали розкол і радикалізували суспільство. Акції на зразок “Антитабачної” кампанії і “Займіться справою, а не мовою!” ставали дедалі масовішими. Навіть прихильники регіоналів поступово почали усвідомлювати, що різкий розворот зовнішньої політики України від євроатлантичної інтеграції в бік Росії жодних дивідендів українцям не приніс.

    Певно, було б нечесно не визнати за режимом Януковича-Азарова і певних позитивів. Наразі вони присутні хіба на макроекономічному рівні: відновився економічний ріст – за 2010 рік він склав 4%, втрималася гривня, скоротився дефіцит бюджету, вдалося реструктуризувати величезні зовнішні борги й залучити майже вдвічі більше іноземних інвестицій, ніж у 2009 році. Однак, як зауважує виконавчий директор Міжнародного фонду Блейзера Олег Устенко, ще невідомо, кому більше слід завдячувати за ці результати – уряду й президенту чи сприятливій для української металургії світовій кон’юнктурі у 2010 році. Очевидно одне – без глибоких і продуманих реформ країна остаточно скотиться в прірву.

    А, власне, з обіцяними реформами в президента і його команди не дуже складається. Готовність впроваджувати зміни, без сумніву, варта поваги. От тільки реформаторські проекти влади й практика їх прийняття виявилися прямо протилежними передвиборчим обіцянкам Віктора Януковича.

    Обіцяли полегшення податкового тиску і спрощення адміністрування податків – натомість фіскальний прес посилили й розширили повноваження податківців. Новий Податковий кодекс малий і середній бізнес зустрів так званим Податковим Майданом – найчисленнішою акцією протесту за перший рік Януковича. Президент змушений був ветувати закон, уряд – частково врахував вимоги підприємців. Але влада помстилася ініціаторам опору кримінальними справами й наскоками податкової на їхній бізнес.

    Подібно з анонсованою пенсійною реформою: обіцялося не підвищувати пенсійний вік – сьогодні пропонують протилежне. Чимало “мін”, які загрожують соціальними вибухами в проектах Житлового й Трудового кодексів, у земельній реформі.

    Тим часом, під мантри про реформи впереміш з наріканнями на, за висловом Миколи Азарова, “злачінних папєрєдніків” і “кровосісів бюджетних коштів”, українці стрімко бідніють.

    Здорожчання продуктів харчування протягом 2010 року, навіть за вельми сумнівними підрахунками Держкомстату, сягнуло 20%, деякі харчі подорожчали в 2-3 рази. Зросли тарифи на комунальні послуги, газ, електроенергію. Піднялася ціна на бензин. Услід за гречкою з полиць вже зникає борошно.

    Загалом, згідно з соціологічним дослідженням “Українського демократичного кола”, за перший рік правління Віктора Януковича 62% українців назвали себе такими, що збідніли. При цьому кожній десятій родині вже не вистачає грошей навіть на їжу, а 41,3% нарікають, що не мають за що купувати одяг і взуття. Найбільше, що сьогодні хвилює українців (97,5% опитаних) і на Заході, і на Сході країни, – це зростання цін.

    Як свідчить недавнє соцопитування Центру Разумкова, якщо таке “покращення” продовжиться, 60% українців візьмуть участь в акціях протесту. Готових до несанкціонованих форм протесту, включно з вуличними безладами, вже 32%. В 58% людей похитнулася упевненість в завтрашньому дні, а понад 64% не бачать зараз для себе перспективи в Україні. Очевидно, передбачаючи такі перспективи, в бюджеті 2011 року витрати на міліцію збільшили до рівня видатків на армію.

    Словом, реалії – сумні, прогнози – тривожні. Влада впевнена, що вона сильна як ніколи, що у неї ще є час і сили змінити ситуацію, і нехай не сьогодні, а в 2012 році точно українці відчують справжнє покращення. А самі українці тим часом втрачають залишки ілюзій, в тому числі й щодо “сильної вертикалі”. Напевно, і такий досвід був нам потрібен.

    Андрій СОВА

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!