Режисер: Даніель Еспіноса

Є такий високоповажний і улюблений в народі жанр з багаторічними традиціями, названий «клюква». Це коли радянський militsioner із зовнішністю Арнольда Шварценеггера і слов’янським іменем Іван Данко грає в кадрі на balalaika, п’є гарячу горілку з samovar і захоплено бореться з Russian mafia. Це жахливо смішний жанр, там постійно маячать російські паспорти в неправильному кодуванні або транслітом, дивні написи на стінах, наполегливо фігурує в побуті звертання tovarisch і тост na zdorovie. Для цього Голлівуд, кажуть, тримає спеціальний штат російськомовних експертів, які так міцно сидять на наркоті, що креатив, який виходить з-під пера голлівудських таксистів після консультацій з цими експертами, можна записувати в бед-тріп на кшталт прекрасної пародії на ім’я «Шестиструнний самурай», з одним «але» – ці якраз знімають на повному серйозі. Цікаво, що сам Голлівуд з цим жалюгідним станом справ поступово став обізнаний, так що росіян у кадрі замінили всякі братушки з балканських країн, часто абсолютно вигаданих, але вони все одно ходять поголовно в трениках і з куполами на грудях. Смішного все одно залишається багато, адже для середнього американця Східна Європа – це одне суцільне гетто з п’яними ведмедями і непрохідною тайгою за вікном. Загалом, жанр живе своїм життям. Якраз навпаки, вторячи книжці, фільм досить непогано передає точні деталі побуту, в сенсі ж глюків із датами, носінням медалей, нюансами форми і інших тонкощів він навіть показує клас. Як то кажуть, реально постаралися, нехай і перетворивши знову російську (і заодно українську) природу на чергову Чехію. Навіть горезвісних «спроб викривлення історії» у фільмі вважай немає – такі собі Єгоров і Кантарія спокійно ставлять прапор над Рейхстагом (ні слова про війська союзників), потім героями їдуть в Москву служити в МГБ.

Якщо говорити предметніше, то для початку автори так і не зрозуміли, що вони знімають. Чи то це незграбний політичний трилер про ворогів народу, чи то клоунський радянський детектив про шпигунів (подекуди навіть починає здаватися, що реальних), чи то антисталінська драма про голодомор, жахи дитбудинків, звірів-НКВСівців, чи, нарешті, обіцяний детектив про упіймання серійного вбивці. У результаті вийшло ні те, ні се. Про «сталінських соколів» краще дивитися страшний фільм «Чекіст», та хоч би й перші «Стомлені сонцем». Про маніяків взагалі багато всього зняли – від «Пили» до «Зодіака». Другорядні персонажі, включаючи Олдмана, не знають, чим їм зайняти руки. Діалоги – суцільні гасла (з діалогами взагалі в Голлівуді останнім часом біда). Логіка персонажів кульгає на всі чотири ноги, нескінченні збирання валіз швидко стомлюють. У підсумку залишається вирок на розстріл (сильний момент) і, власне, дебільна і недоречна, але яка сильно дає по нервах своєю несподіваністю, стрілянина емгебешника.

Загалом, «Номер 44» – фільм абсолютно прохідний, розпорошений та нецікавий, але несподівано близький до реалій у показі побуту, і ну зовсім приблизний в сенсі історичної достовірності, таке собі псевдорадянське фентезі.

ФЕЛІНСЬКИЙ