Номер 619

Спершу його поховали на чужині як невпізнаного героя. На могилі замість імені та прізвища лише число – №619. Потім результати ДНК майже на сто відсотків підтвердили, що це таки він загинув. З часу перепоховання останків івано-франківського бійця Романа Грицика минув уже не один рік, а дружина все одно чекає коханого героя, батька її трьох діточок. Адже залишилися ті кілька відсотків надії.

Через кілька днів після того, як син поїхав на фронт, мама Ганна Грицик пішла до церкви, аби замовити за нього Службу Божу. Дорогою довго міркувала, як правильно записати: за здоров’я чи за щасливе повернення. І раптом у голові чітко почула якийсь голос: «Він не вернеться…»

Молодший сержант міліції, міліціонер взводу №1 роти №1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ» Роман Грицик загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайська.

16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі міста Дніпро як невпізнаний герой. На могилі замість імені та прізвища лише число – №619. Був упізнаний за тестами ДНК. Перепохований 4 квітня 2015 року на міському кладовищі на Алеї слави у с. Чукалівка Тисменицького району.

У 28-річного полеглого бійця залишилися батьки, два брати, сестра, дружина і троє дітей – дві доньки і син, який народився після загибелі татка.

Указом президента України від 15 травня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

 

«Я найліпше люблю Ромка»

Роман із шести років пас корови. Разом із братами і сестрою були завжди зайняті хатньою роботою: і їсти зварити, і підлогу помити… Мама Ганна Грицик каже, що у неї золоті діти, тепер таких рідко побачиш. Ніколи не перечили, не відмовлялися допомогти. Причому Ромчик був найчемнішим. Бабуся часто казала: «Я найліпше люблю Ромка, бо йому що не скажеш – він усе робить. І все їсти хоче».

У школі вчився добре, Роману легко давалася наука. Все хапав на льоту, ось тільки читати не любив. Вчителька з хімії якось навіть сказала малому, що з нього, певно, виросте президент.

Мама й досі шкодує, що не позичила грошей, аби Роман зміг вчитися в університеті. Хлопець закінчив училище, здобувши професію бармена.

«Мій чоловік був ідеальним, – сумно всміхається вдова Алла. – Завжди й у всьому мені допомагав, ніколи не ділив роботу на «чоловічу» і «жіночу». Міг і їсти приготувати, і посуд помити. Особливо полюбляв на вихідних куховарити, коронна страва – овочі з м’ясом, запечені у горщичках. З дітьми завжди домовлявся саме він, Романові це значно краще вдавалося, аніж мені».

Чоловік був дуже різностороннім, навіть хрестиком вишивав. Своїй дружині та мамі вишив не одну картину. Роман був великим оптимістом, любив казати, що з кожної, здавалося б, безвихідної ситуації є щонайменше два виходи. Завжди усміхався, часом не розуміли – він серйозно говорить чи жартує.

Працював на різних роботах, починаючи з офіціанта. Коли тато йшов уранці на роботу, маленька Настя завжди прокидалася, аби його обійняти і сказати «па-па».

Ромчик дуже втомлений

Під час подій на Майдані Роман почав задумуватися про майбутнє України, говорив, що тільки силою народу можна здобути перемогу. Дуже рвався поїхати на Революцію гідності, однак Алла ледве відмовила – жінка якраз була вагітна.

Саме тоді Роман запалився мрією вступити на юридичний факультет. Тож як почув про набір у патрульну службу міліції, то втримати його вже не зміг ніхто. «Роману всі казали: «Нащо тобі того?» – пригадує Алла. – Знаючи його характер, правильний і справедливий, і тодішню міліцію, я його дуже відмовляла, казала, що йому це не по зубах, що він або зміниться у гірший бік, або його просто з’їдять». Роман лише сміявся: «Все буде нормально! Ми ж ідемо в Європу. Все зміниться».

Ганна Грицик тоді дуже просила сина, аби він забрав свої документи з поліції, бо в неї якесь погане передчуття. Де там! Робота в патрульній поліції дуже подобалася прикарпатцю, кожного разу вдома він захоплено розповідав різні історії з патрулювання.

Потім хлопців відправили на полігон. Далі групами на схід. Алла навіть хотіла піти до Романового начальника попросити, аби відтермінували виїзд її чоловіка – у сім’ї двоє малих дітей і скоро народиться третя. Завше спокійний і врівноважений чоловік як почув це, то вмить розлютився і доволі різко відрубав: «Навіть не думай!» На цьому розмову закінчили і більше ніколи це питання не піднімали.

28 серпня Алла ще по телефону говорила з чоловіком. Казав, що він в Маріуполі, хоча туди вони так і не доїхали, та про це вона вже дізналася пізніше. Казав, що все спокійно і що може зникнути зі зв’язку на кілька днів. По голосу чула, що Ромчик дуже втомлений. А ще Алла відчула в голосі сильну тривожність.

 

Лише криваве місиво

Коли мама прийшла зустрічати хлопців, які поверталися зі сходу, то Романа там так і не побачила. Лиш його гаманець передали.

А потім батьки здавали аналізи на ДНК. Спершу кров. Але результатів родичі так і не почули. Повідомили, що аналізи загубилися. У вересні Ганна Грицик поїхала у Дніпро на здачу ДНК та впізнання. Однак тіла сина не побачила. Сказали, що є лише купа з місива розірваних тіл, тож упізнати когось просто неможливо: «Привезли цілу машину людського м’яса, яке довго стояло посеред поля…»

Потім вже в Івано-Франківську здавали взірець букального епітелію з ротової порожнини (слину). І тут виявилося, що є збіг – майже 100%. Так і визнали Романа Грицика загиблим.

Вагітна Алла виплакала всі очі. На щастя, хлопчик народився здоровим. Роман давно мріяв про сина, він мав повернутися додому і разом із дружиною обрати ім’я для малого. Коли чоловіка не стало, Алла попросила свою донечку вибрати ім’я для братика. Доньці сподобалося ім’я Максимчик.

Перепоховання відбулося аж у квітні, тобто через вісім місяців після жахливої звістки. Відтоді минув уже не один рік, а дружина все одно чекає коханого героя. Надії майже не лишилося, тим не менше, вона все ще жива. Бо ж є ще ті кілька відсотків…

Мама пам’ятає, як на дев’ятий день після загибелі Романа вона пішла до церкви, довго говорила зі священиком, жалілася, що не знає, де зараз є син, і ніхто не знає… Коли прийшла додому, молодший син Василь розповів, що йому Роман щойно наснився – наче увійшов до хати і обійняв брата. «Може, це знак, що він скоро повернеться? Що він живий…» – вигукнула мама. «…Ні… Він прощався зі мною…»

«Де тато?»

Після страшної звістки ще довгий час Романовий телефон з’являвся в мережі. Коли Алла телефонувала, то спершу російською відповідав якийсь чоловік, казав, що позбирав телефони з поля бою. Бувало таке, що телефонували просто посеред ночі, казали, мовляв, її чоловік у полоні, якщо хоче його бачити, нехай надішле гроші на рахунок. Однак міліція порадила не зв’язуватися з аферистами.

Ганна Грицик розповідає: «Пам’ятаю, як моя мама, котра пережила Другу світову війну, колись часто казала: «Діти, не нарікайте, бо ви ще не знаєте, як то тяжко, коли є війна. Коли є спокій, то не треба казати, що зле жити». Аж тепер я розумію свою маму».

Останнім часом про тата найбільше питає середуща донька – п’ятирічна Вікуся: «Де тато? Чому він нас покинув?» Особливо дівчинці болить, коли вона бачить, як у дитсадку дітей забирають їхні тати, а по неї завжди приходить тільки мама. Алла пояснює, що батько пішов на війну, а потім Боженька його забрала до себе на небо, тато звідти усе бачить і дуже любить її. Аж тоді Вікуся починає усміхатися.

Найстарша – восьмирічна Настуня – вже не питає про таке. Колись вона знала, що «тато трохи повоює, постріляє бандитів і повернеться». А потім дівчинці про все розповіли. Тепер вона знає, що татусь більше не приїде. Ніколи.

Якось дідусь повів Настю у ляльковий театр. Дівчинка йшла з дідусем, тримаючи його за руку, і раптом зупинилася, глянула йому у вічі й сказала: «Дідусю, я деколи так сильно плачу за татом. Я так хочу, щоб він прийшов».

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!