Один день випускника, 

Один день випускника, 

або “Божевільні” думки із наближенням ЗНО

Не знаю, з якого моменту почався мій 11-ий. Чи то із завершення десятого, чи з останнього 1 вересня, зате я точно знаю: щось відбулось. Усе ніби перевернулося з ніг на немиту три дні, заспану, нерозчесану голову молодої особи, яка бажає стати особистістю. Поволі, через жирну призму ліні і марночасовитрачання. А потім, коли ти вже, здається, пройшов етап перелому, приходять думки про доросле життя. Ти б’єшся з ними, намагаєшся викинути з голови навіть невеличкі уявлення про страшне завтра. Але це тільки ілюзія. Усе повертається знову.

Як же це нікчемно і водночас неймовірно! Бо коли ж іще зможеш отак насолодитися солодкими ковтками безтурботності? Хоча кого я обманюю? Нічого подібного не відбувається. Ти лише ходиш, знаєте, по вулиці, і думаєш про три букви, а три букви все більше і більше чекають тебе у стінах якоїсь не знайомої тобі школи. Ба більше: я бачив 11-класників, які стали параноїками після того, як дізнались про ті три букви. Знаєте, про що я? Так. Кажуть, що їх і вголос не можна вимовляти. Але я напишу: ЗНО. Штука, яка вирішить, де ти проведеш наступних 5 чи 7 років свого життя. Боже, а я ж лише почав…

…Інколи таки хочеться вхопити ту штуку, яка будить тебе зранку (телефон, наприклад), і жбурнути з вікна. Кудись далеко-далеко. Та ні. Якесь безглуздя. Це насправді нічого не змінить. Потім тільки згадувати будеш і думати: я – ідіот. Як ви вже зрозуміли, десь із такими “благими” намірами я прокидаюсь, аби зібратися до школи. Ноги важкі, десь по тонні кожна. А потім розумію, що я ще лежу, а так собі все уявив. Ні-і-і! Я злий. Тепер вже дійсно підводжусь. У ванну не йду. Бо запізнюся до школи. Мама на роботі, тато теж. Казали, щоб приготував сніданок сам, бо вже дорослий. Ага… Я прекрасно поснідав шматком хліба і холодною сосискою. Двома. Запив водою з крана. Чудовий початок дня, чорт забирай. А це все лінь, лінь… Нічого, думаю, вступлю в універ, навчуся готувати в гуртожитку. Ок! Все б нічого, якби не було цих постійних клятих думок про те, що потрібно готуватись, працювати, писати. Навіть зранку.

Так. Рюкзак, ключі, гроші в їдальню – все взяв. Молодець. Виходжу. Ранкове світло лоскоче мої зіниці. Але свіже, холодне світанкове повітря додає мені впевненості в тому, що я… погано одягнувся і завтра буде боліти горло. А втім, повертатися не буду. Йду. Часу залишилось не так багато, тому намагаюся обігнати всіх (а ще мене дратує, коли хтось іде переді мною): і мам з колясками, які наче навмисно не дають мені пройти, і менших школярів, котрі йдуть і паралельно грають у щось на смартфоні – щось таке, що видає нестерпні і ріжучі звуки. Минаю будинки, будиночки, крамниці. Хоча ні, то, певно, вони обходять мене. Три хвилини до початку уроку. Ненавиджу запізнюватись, зрештою, це неприємно. Ну, знаєте те відчуття, коли закашляно забігаєш до кабінету, і злі, заспані погляди однокласників вмить концентрують свою увагу на тобі, а ти, пробурмотівши щось на кшталт “Вибачте, Елін Тольна”, тихо заходиш до кабінету… “Вийди і зайди, як треба!” Тому я пришвидшив хід. Здається, вже встигаю. Так!

Знайомий мені ще з першого класу дзвінок ніби із сарказмом проводжає мене на урок. Колись я і до тебе доберуся. Боже!.. Я погрожую шкільному дзвінку. Та все в порядку.

– Слухайте уважно, це буде на ЗНО!

– До ЗНО всього п’ять місяців, а ти не знаєш межі енеоліту!

– Оцінка в атестаті теж має значення!

– Що, в їдальні не встигли поїсти?

Звичайно, після цього я не буду хвилюватись і раціонально, з почуттям спокою й гармонії почну готуватися. Добре ще я. Переживу. А мої бідні однолітки, у яких по шістсот репетиторів, по три години на день кожен. Найбільший страх одинадцятикласника – це не військкомат, не математика, а всього лише три літери – ЗНО!

Перерва! Декілька золотих хвилин, коли розмовляєш ні про що або про щось скажене, про що розумні люди не розмовляють. Такий собі маленький грішний рай. Між уроками. Між уривками мого життя. А потім знов сидиш, слухаєш, крутишся, пишеш, розв’язуєш, живеш. Як би я хотів бути п’ятирічним хлопчиком, якому ще стільки дізнаватись, захоплюватись, переживати, а поки що він тільки п’ятирічний хлопчик. А я вже ні…

У постійних роздумах, вирі невдалих або напрочуд розкішних жартів однокласників проходять сім уроків. Як мить або ж як вічність. Потім хочеться лише їсти. Йду додому. Рахую кроки. Дивлюсь на небо, згадую круті фрази з фільмів чи пісень. Нудно. Перестаю рахувати кроки. Взагалі, це все якась незрозуміла дурня. Не знаю, звідки вона береться. Але на фоні загального стресу вона виглядає досить пристойно і займає вагоме місце у моєму житті.

Відчинив двері. Один кед розшнурував, на інший не стало сил, тому зняв ногою. Потім майже за такою ж схемою зняв шкарпетки. Завалився на диван у брудних джинсах, і далі якийсь дивний тиск, якісь нічим не спричинені переживання і мандраж охопили мене. Почитаю, напишу щось і ляжу спати. І тягучі, як чорна смола, роздуми про ЗНО, про наступних декілька років існування, про відповідальність перед суспільством і  обов’язок, який треба виконати, розкажуть мені свою нестерпну казку перед сном.

Степан ПЕНКАЛЮК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!