«Офіціант»

Режисер: Алекс ван Вармердам

У 50-річного офіціанта Едгара досить нудне, щоб не сказати безпросвітне, життя. Він двадцять п’ять років працює в одному і тому ж ресторанчику, у нього хвора дружина і немолода коханка, яка теж йому добряче набридла, йому допікають сусіди – здоровенні лоботряси, які слухають музику на максимальній гучності, і це тільки початок довгого і нудного опису його життя.

Власне кажучи, його і описують, тому що Едгар не просто головний герой фільму Алекса ван Вармердама, він ще й герой сценарію, який пише в тому ж самому фільмі інший герой того ж фільму Алекса ван Вармердама. І цьому сценарію Едгар слідує сліпо – причому, завдяки примхливій фантазії режисера, він знає про це, і все одно, коли сценарист засинає, опустивши голову на клавіатуру комп’ютера, Едгар стоїть перед своєю коханкою і незв’язно белькоче: “Ееееееее…” Він безмовний, втомився, його не вистачає на бодай якийсь рішучий вчинок, крім одного: час від часу він приходить до свого сценариста і ниє, наполягаючи на тому, щоб той вписав у його роль (читай – життя) хоч якісь зміни на краще. Вони трапляються, але тільки для того, щоб поступитися місцем новим мукам і знущанням.

Часом думаєш: ну навіщо він терпить? Чому якийсь дрібний клерк, незадоволений надмірною похмурістю Едгара, починає товкти його пикою до стола і кидати на підлогу? Чому сусіди, не замислюючись, поселяють у нього японця-мафіозі? Коли ж це нарешті скінчиться? Але це не закінчується ніколи. Чуєте? Ніколи. І при цьому ніякого БДСМ, навіть психологічного, тут немає, просто для нього так звично, а з абсурдністю життя він змирився. І немає тут християнського смирення – яке вже тут християнство, коли герой приходить до свого сценариста і благає: “Може, дружину вб’єте?” Але часом і Едгара пробирає. Він починає докопуватися: «У мене немає амбіцій, немає мрії, я пливу за течією. Виходить, я даремний персонаж?» Сценарист урезонює: «Ти – сучасний персонаж!», і цього вистачає.

Я далекий від думки про те, що прекрасний абсурдист ван Вармердам (який, до речі, сам зіграв Едгара) хоче нас із вами чогось навчити, але розповісти якусь історію точно хоче! А нам з вами історії тільки подавай. Ми їх схрумаємо на вечерю і ляжемо спати. Нам що, ми самі пишемо історії свого життя, самі його марнуємо, самі пускаємо під укіс, самі! Але прислухайтеся: хіба вам не чути, як за стіною або в сусідньому будинку, або в іншому кварталі хтось гарячково стукає по клавішах? Втім, не варто, не треба, це від лукавого. Нехай пише. Зате ми зранку зробимо те, що відкладали на завтра, на перше вересня, на Новий рік. Встанемо о восьмій, візьмемо гантелі, вибіжимо в парк, звільнимось з роботи, натовчемо пику сусідові, скажемо коханці: «Ти дістала» і підемо додому з чистою совістю. Але це все завтра, завтра, не сьогодні. Точно завтра, точно! А клавіші продовжують стукати…

ФЕЛІНСЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!