Орест ПАСТУХ: «Театр – це дитячий садок, в якому замість манної каші платять зарплату»

У театрі він неповних 10 років, та вже встиг зрежисирувати 14 вистав, зіграти понад 25 ролей, попрацювати головним режисером, переїхати з Коломийського театру в Хмельницький, поміняти Хмельницький театр на Івано-Франківський, зібрати урожай дипломів і відзнак за свої роботи, якими він вічно незадоволений, видати книгу художньої прози, здобути негласне народне звання найексцентричнішого режисера і актора, а в театральному миру отримати прізвисько – Оскар. Та найголовніше – завоювати довіру та любов глядача. Напередодні чергової режисерської прем’єри «Кар’єрні ігри» Орест Пастух для «Галицького кореспондента» розповідає про свою візію себе, театру і світу… P.S. Поки ми розмовляли в одній із франківських кав’ярень, кельнер приносить напій від «таємних фанів». Назву напою теж залишимо в таємниці 🙂

13487411_996213350491940_518418779_n

– Чому тебе  називають Оскаром?

Це таке театральне прізвисько, шарж, яке приліпилося до мене ще в Хмельницькому театрі. Мої актори жартували, що я худий, мов статуетка голлівудської кіноакадемії (сміється).

– Після закінчення театрального факультету в Франківську ти потрапив у театр в Коломиї.  Що тебе не задовільняло в Коломийському театрі, адже ти його проміняв на Хмельницький?

Ну, я потім і Хмельницький театр проміняв (сміється). Вийшла цікава ситуація, бо в Коломийський театр мене запросили ще після третього курсу навчання, і я там пропрацював сезон.  Не можу сказати, що щось мене у Коломиї катастрофічно не задовільняло. Це був цікавий етап: перший театр, молода трупа. У той період там була дуже цікава творча атмосфера, ми багато грали, власне, головні ролі. Панувала атмосфера турботи, коли за тебе дбають, коли після кожної зіграної ролі до тебе підходять і кажуть, що було так, а що не так. Дуже велика увага приділялася професійному розвитку. Був дуже щільний графік роботи. І сама трупа особлива: всі молоді, енергійні, цікаві. Просто настає момент, коли відчуваєш: потрібно рухатись далі. Вони й до цих пір трохи ображені, що я пішов…

–  Чому ти повернувся у Франківськ із посади головного режисера Хмельницького театру?

У 2011 році я приїхав сюди із виставою «Ревізор», і Ростислав Любомирович запропонував мені «повернутися додому».

– Хмельницький на тебе образився, як і Коломия?

Хмельницький пережив це важко, але ще протягом кількох сезонів я приїжджав грати свої ролі у виставах. Для деяких персон я так і залишився твердою кісткою поперек горла, а з іншою частиною трупи в мене чудові стосунки і понині. Коли приїжджаю, ми раді бачити одне одного.

– Після двох попередніх театрів ти, логічно, можеш піти і з Івано-Франківського. Куди саме?

Не знаю, поки що не намалювалися такі перспективи. Важко сказати… Швидше за все, підкаже внутрішнє чуття: якщо відчую, що це місце моє, то буду думати про перехід.

– Окрім роботи в нашому муздрамтеатрі, ти ще задіяний в Новому театрі Тараса Бенюка і в оперній режисурі Хмельницької філармонії. Чим тобі незручний наш театр, що ти шукаєш виходів у інші?

Я не люблю вакууму. Мені потрібен  рух, постійний контакт з іншими людьми. Актори, з якими я працюю в нашому театрі, за три сезони вже звикли до мене, і я звик до них. Тому багато речей, які виникають під час притирання, відсутні, бо ми вже притерті. Тому й робота стає дещо рутиннішою. А нові люди змушують акумулюватися – до кожного треба знаходити підхід і кожен шукає підхід до тебе. Відбувається обмін енергіями. А ще одна справа, коли ти свій у колективі, і зовсім інша, коли ти приїжджаєш звідкись. Відповідно, кожен хоче показати себе з кращого боку, більше старається, і від цього виграє якість роботи.

– У яких життєвих ситуаціях доводиться використовувати гру і акторські навики?

Складно сказати… Насправді, за межами роботи театральщини дуже не люблю. Особливо спостерігаючи за людьми, які, не маючи жодного стосунку до театру, починають «што-то там ісполнять» у житті. Відразу псується враження про людину. Оскільки робота пов’язана із частим носінням маски, то в буденному житті цю маску хочеться зняти. Має бути зона, де треба залишатися собою.

– Остання твоя нашуміла роль – Гамлета. Наскільки в ній ти грав себе?

Ми з ним різні люди. Граючи цю роль, я намагався показати і висміяти певний соціальний типаж «баловня» обставин, який ніяк не може визначитися – таке своєрідне виродження пласту тих, хто нами керує. А в житті оці «гамлетівські» сумніви, звісно, бувають, але, слава Богу, мені пощастило з інтуїцією, яка мені часто каже – ти не хвилюйся, а роби саме так.

– Питання до Пастуха-режисера. У соцмережі ти поширив ролик, де чоловік агресивно дресирує кобр, підписавши: «Так виглядає моя щодення праця в театрі».

Це, швидше, дружній шарж. Театр – це дитячий садок, в якому замість манної каші платять зарплату. І всі ці режисерсько-акторські конфлікти – це конфлікти штибу батьків і дітей. Актори – це діти, скільки б їм років не було. А режисер вже мислить як дорослий. Всі ми люди амбітні, і, відповідно, виникають певні тертя. Тим не менше, ми любимо одне одного. У мене немає дурних конфронтацій з франківським колективом…

– Як ти як режисер знаходиш підхід до старших акторів з непростим характером, які тобі годяться в батьки?

Театр – це місце, де живуть люди, яким потрібна постійна увага. Як ми дихаєм повітрям, так актори дихають увагою. Відповідно, як режисер, ти мусиш впевнити людину, що вона може зіграти цю роль і зіграти класно. Тоді в неї з’являються крила і натхнення, і вона може зробити більше, ніж думає. Важливо, щоб була довіра одне до одного. І, в принципі, між нами вона є. Інший бік медалі – правильна аргументація, що все має бути саме так, а не інакше. Ми дуже багато можемо дискутувати з акторами. Але якщо вони пропонують речі, які, я розумію, будуть виставі в плюс, я обов’язково їх використовую. Взагалі люблю колективну творчість. Для театру це важливо, бо вистава – це результат роботи не тільки режисера, але й усіх, хто до цього долучається. Режисер веде виставу і має влив на неї увесь процес до прем’єри, а далі вона переходить у цілковиту владу акторів. Вони тримають і плекають її зсередини. Так би мовити, душа вистави у душі кожного актора, хто її грає. Тому важливо, щоб у цих душах була любов до неї. Це відчутно, коли актори люблять виставу, котру грають…

– А з молодими як працюється? Адже не можна обійтися без внутрішньої театральної заздрості.

З молодими усе по-іншому, в чомусь легше. У них ще не з’явилося нашарування певного акторського досвіду, те, що ми звикли називати заштампованістю. Тож вони більш пластичні. А стосовно заздрості, я намагаюся в це не вникати. Вона мусить бути, бо де є амбіції, там мусить бути заздрість. Але в театрі я ці речі ігнорую. Я взагалі не люблю оцих мирських буденних, побутових штук, вони мене приземляють. Я намагаюся сповнити своє життя етикою і естетикою, а побут тягне в рутину. Тож не залишається іншого, як тікати від нього. І довкола цього весь мій екзистенційний біль (сміється).

– Твоя вистава «Ревізор» 2011 р. була настільки добра, що ти сам стверджував, що буде дуже важко побороти цю планку. Поборов?

Для себе – так. Виставою «Сарана».

– Чого очікувати від «Кар’єрних ігор», які ось-ось вийдуть?

Вистава кінематографічна, мов сучасне європейське кіно. Один кадр, кілька людей. Багато психології, емоцій і мінімум «декоративно-прикладної» режисури. Це актуальна, моментами детективна історія на тлі нашої доби про поняття успіху, про вибір і його відсутність. Загалом, про нещасну істоту – сучасну людину…

– Наскільки, крім соціальної проблематики, яка стала твоєю режисерською фішкою, тебе цікавлять ексцентричність і провокація?

Мене справді найбільше вабить соціальний театр. На таку істоту, як людина, намагаюся дивитися без прикрас. Зважаю не на те, якою б людина хотіла бути, а якою вона є насправді. А провокація та ексцентричність мене теж цікавлять, але залежно від теми. Наприклад, «Гамлет» – це теж свого роду провокація. Тому він не такий простий, як здається. Його можна дивитися тривіально і від того мало що побачити, а можна й крізь призму гострої сатири на добу, соціум, взаємостосунки між кастами. Там багато речей, які варто читати між рядками. Ну й, звісно, не без гумору. Багато кого шокують певні речі, якісь моменти видаються профанацією. Проте це вже рівень світогляду. Для мене цей матеріал – своєрідний привіт від театру абсурду. Приємно, що враження про виставу в людей діаметрально протилежні. Вважаю це добрим знаком. Оскільки подобатись виключно всім, а ще в мистецтві, – «піонерство».

– Але ж більшість глядачів не дотягнулися до твого режисерського задуму, що десь у програш виставі.

Власне. Але я ж не можу говорити те, що від мене хтось хоче почути. Я кажу те, що думаю. А далі зі мною можна сперечатись, не погоджуватись і дискутувати. Можна спробувати й погоджуватись, це не так вже й страшно (сміється). Усі провокації, які іноді бувають в моїх виставах (не в усіх, звісно), покликані спровокувати діалог із залом. Проте наша публіка (не тільки місцева, а й загалом українська) ще не дуже готова до такої розмови. Якщо в сучасному європейському театрі глядач йде до театру, щоб поговорити на актуальні теми й подумати над шляхами вирішення проблем, то в нас ще залишилась традиція йти до театру, щоб побачити, «якою чудовою буде майбутня п’ятирічка», або ж просто щоб сховатись від життя. Звісно, іноді треба прийти й відпочити. Подивитись безтурботну комедію на зразок  «Таксиста» чи «Оце так Анни». Але паралельно не губити відчуття правди й дійсності. Я схильний вважати, що найбільшою проблемою нашого соціуму є постійна втеча в ілюзію. І це нам відгукується страшними сторінками історії. Адже поки ми мрійливо сподіваємось, що прийде день і все стане чудово, що появиться нарешті наш Еней, розчистить усі авгієві конюшні й поведе нас у щасливе майбутнє, східний сусід цинічно й тверезо робить свою роботу. Театр як дзеркало суспільства це досить добре відображає. Хоча є певна каста людей, які вибагливо дивляться на репертуар. Яким подобається не все, бо не задовольняє їх рівень світогляду. Цих людей мало, але вони є. І за ними майбутнє. Ми молода нація, і у нас попереду ще багато роботи. Нам ще треба подорослішати. Коли це відбудеться, це буде відчутно й у театрі. Гадаю, років за 10 ми це побачимо… Ну, а поки що я налаштовуюсь на нові теми для розмов, шукаю нову цікаву комедію, яка подарує глядачам гарний настрій.

– Який ти поза театром?

– Я й сам не знаю! (Сміється.) Різний. В чомусь замкнутий, в чомусь надто відкритий. І постійно неспокійний. Щоденно втікаю від статики. Для мене найважливішим є відчуття внутрішньої свободи. Тому будь-які штампи в трудовій книжці, в паспорті, оці всілякі гирі на ногах – лякають…

У вільний час кристалізую задуми до книжок, які хочу написати. Займаюся музикою, граю на фортепіано, читаю, зазвичай класику ХХ ст. Намагаюся пізнати світ, в якому живу, щоб після смерті не було образливо, що не знав, де жив і що інші залишили після себе. Оскільки життя, по суті, не має глибокого сенсу (думка цілком приватна), то, напевне, найголовніше після цієї короткої подорожі зібрати найбільше вражень. Тому й хочеться познайомитися з тим, що інші думали з цього ж самого приводу…

– А що ти хочеш залишити після себе?

Не знаю, що саме, але бажання наслідити  є (сміється).

– Чи ти закохувався в наших акторок, з якими працюєш?

Коли ставиш виставу, досить довго варишся в матеріалі, то на якомусь етапі дуже непомітно стирається оця грань, де існуємо ми, а де власне вже діють герої. І у процесі дуже часто ловиш себе на думці, що ця людина раптом стає для тебе чимось більшим. Потім все стає на свої місця… Ми розходимось по домівках, а на сцені залишаються герої вистави.

– Чи про тебе пліткують і що саме?

В принципі, що про мене пліткують, мені нецікаво. Проте знаю, що у 99% випадків люди мене абсолютно неправильно трактують. Хтось недооцінює, хтось переоцінює. Але це вже власне не мій «Зигмунд Фройд». Я люблю розбирати психологію своїх персонажів, яких граю й про яких ставлю вистави, а ті, хто про мене пліткує, як правило, позбавлені моєї уваги.

 

Розмовляла Наталія ТКАЧИК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!