Осіння подорож

Шкільні канікули й чудова погода, отож погідного жовтневого ранку ми вирушили до Молесон, найпівнічнішої вершини на заході швейцарських Альп.  Це скеляста гора висотою 2002 метри над рівнем моря, на північ від якої лежить знаменита місцевість Грієр. Від дванадцятого століття з коров’ячого молока тут виготовляють знаменитий швейцарський сир з однойменною назвою. Його жирність – близько 50%, він дуже твердий і приємно кристалізується. Мій улюблений.

Ми їхали з півночі, перетнули масив Юра і, помилувавшись засніженим гребенем бернських Альп, подалися на південний захід від Берна. Оминувши Фрібурґ, опинилися в долині колишнього графства Ґрієр, у самому підніжжі західних Альп Швейцарії. Це місцевість межі у багатьох сенсах. Тут Альпи переходять у рівнину, звідси близько до масиву Юра, що західніше від Женевського озера тягнеться на північ аж до Базеля, звідси недалеко до межі між франкомовною й німецькомовною Швейцарією.

У долині пасуться численні череди корів, що доклалися до слави графства  Ґрієр. До речі, французькою la grue означає «журавель», і саме цей птах є на гербі колишнього графства. Графський замок на вузькому пагорбі в безпосередній близькості від Альп. Пагорб має круті схили – ідеальне місце для фортеці. Замок з масивними романськими вежами – колись притулок хрестоносців; його власникам довго вдавалося зберігати незалежність від швейцарської конфедерації. Зараз там зберігається чимало середньовічних скарбів, серед яких ризи членів ордена золотого руна, коштовні вітражі й картини. Довкола замку – французький парк, неподалік – головна церква. Середньовічне містечко в межах фортечних мурів невеличке, майже іграшкове. Несподівано в цю ідилію вплітаються монстри – виявляється, тут є музей еліїв, героїв голлівудського горору, яких вигадав швейцарець Ганс Рудольф Ґіґер. У кінці 90-х він купив у Ґрієрі дім, де тепер зберігаються його жаскі роботи.

Єдина широка дорога від замку веде до головної міської брами, до якої непросто підступитися. Вздовж вулиці – крамнички, ресторани й готелі, прикрашені квітами, залиті сонячним світлом. Старші пані в народному одязі – офіціантки ресторану, де ми обідали, – легко переходять з французької на німецьку, а за потреби – й на англійську. Сидячи обличчям на південь, за кілька кілометрів бачиш стрімкий скелястий Молесон, диву даючись, що витяг за лічені хвилини доправить тебе на вершину.

Більше того, витяг був тут уже на початку шістдесятих, приблизно десять років тому його замінили на потужніший і модерніший. Піднімаючись ним, унизу бачиш череди корів, стрічки доріг, альпіністів, що сходять найбільш скелястою частиною вершини, мандрівників, які, опираючись на палиці, йдуть на гору пішки. Опинившись на вершині, хапаєш повітря від захвату. Звідси видно півсвіту, засніжені Альпи на сході й півдні, в тім числі покритий снігом купол Монблану, а західніше – колосальне Женевське озеро. В північному напрямку – рівнина, пагорб з фортецею Ґрієр здається звідси сміховинно маленьким.

Станція витягу на висоті 2000 метрів – модерна будівля з оглядовими майданчиками й терасами, що звисають над проваллям. Ресторан нічим не поступається тим, що внизу. Тут так само легко переходять із французької на німецьку, тут смакує гарячий чай і пахне фондю.

Спускаємося униз витягом, що складається із трьох вагонів. Ціна квитка в обидва боки немала – для дорослого тридцять три франки, але задоволення особливе. Дорогою додому, що веде фрібурзькою долиною серед чепурних доглянутих сіл, біля кожного з яких багато корів на пасовищах, повертаємо до кантонального міста Фрібурґа.

Про оригінальність Фрібурґа потурбувалася природа. Річка Сане петляє тут особливо звивисто, її береги місцями дуже круті, у невеликому Фрібурзі п’ятнадцять мостів. Море, яке мільйони років тому відступило звідси, повимивало біля її русла глибокі вибоїни, оголивши пісковикові шари ґрунту. Старе місто лежить на невеликому меандрі річки, а інша його частина – на високому й крутому плато й на пагорбах, розділених ярами. В географічному центрі міста – якраз глибокий зарослий деревами й кущами яр.  Фрібурґ виник у ХІІ столітті, це місто кушнірів і ткачів.

Від XVII століття воно було єпископською резиденцією. Головний храм Фрібурґа – кафедральний собор святого Миколая, будівництво якого розпочалося у ХІІІ столітті. Висота вежі собору – 73 метри, на неї ведуть 364 сходинки.  З вежі відкриваються чудові види на Альпи, на Ґрієр, середньовічні міські мури, яри в середині міста й на п’ятнадцять його мостів.

У місті мешкає близько сорока тисяч осіб. Близько 30% іноземці. Феноменальною є двомовність Фрібурґа. Французька тут переважає (нею послуговуються близько 60% людей), офіційно місто вважається франкомовним. Однак у ньому є достатньо німецькомовних шкіл, а в державних органах з вами будуть спілкуватися і французькою, і німецькою. Університет офіційно двомовний, на шести факультетах, найпрестижнішими з яких є, мабуть, теологія й юриспруденція, навчаються близько десяти тисяч студентів.

Така непроста мовна ситуація принципово різниться від української тим, що у сприйнятті мов відсутній елемент ієрархії. Мови справді є рівноцінними, між їхніми носіями немає шлейфу взаємин колоністів і колонізованих. Меню в ресторані, де ми вечеряли, було лише французькою, але, здається, це нікого не турбувало, хоча за столиками ми чули німецьку. В розмові з нами кельнери теж переходили на німецьку. Але у кантональному  уряді мовне питання постійно дискутується.

А ще у Фрібурзі є фунікулер. І це нагадало мені інше місто на пагорбах.