Патріарх Мстислав: маловідомі сторінки

У 2018 році відзначатимемо 120-ліття від дня народження та 25-ліття від часу смерті славного сина українського народу Патріарха Мстислава (в миру Степан Скрипник). До цих дат в Івано-Франківську на вул. Шевченка варто б відкрити меморіальну дошку з його портретом на будинку, в якому проживала родина Вітковицьких-Скрипників та під час архіпастирських візитів у минулому столітті зупинявся першоієрарх. «Галицький кореспондент» пропонує читачам ознайомитися із маловідомими сторінками історії про родину Петлюр-Скрипників-Вітковицьких.

Родини Петлюр-Скрипників-Вітковицьких

Хорунжий Степан Скрипник

У Станиславові (нині Івано-Франківськ) у різні історичні періоди жило чимало славних родин, які й досі добре відомі старшому поколінню і не знані молодій генерації нашого краю, бо за комуністичної влади їхня діяльність замовчувалась. Освітня нива національного життя прикарпатців густо засіяна іменами визначних політичних, військових, культурних і церковних діячів. Вони прославили Прикарпаття й Україну, пов’язали свою долю і життя з цим благословенним краєм. Саме вони відстоювали національну ідею, брали участь у боях з ворогом за галицькі міста Львів, Тернопіль, Станиславів…

Будинок, де 3 січня 1919 р. було схвалено історичний Акт Злуки ЗУНР і УНР. Поштівка 1930 р.

У столиці ЗУНР Станиславові, місті із 35-тисячним на той час населенням, побувала низка делегацій – з Наддніпрянської України, Угорщини, Франції. 1919-го в колишньому готелі «Австрія» (нині – «Дністер»), що на кілька місяців змінив назву на «Одеса» (потім – «Варшава»), зупинялися такі відомі українці, як культурно-громадський діяч Є. Чикаленко, перший голова директорії УНР, письменник В. Винниченко, головний отаман С. Петлюра, перший президент УНР, історик, згодом академік М. Грушевський та багато інших.

На шпальтах «Кур’єра Станиславівського» за 1938 р. є згадка про перебування в нашому місті і Юзефа Пілсудського. Комендант Пілсудський в супроводі керівника свого штабу Казімежа Сосновського у черговий раз приїхав до Станиславова наприкінці серпня 1920-го, відразу після Варшавської битви («Диво на Віслі», 13-25 серпня 1920 р.) – на зустріч з отаманом Симоном Петлюрою. Його відділи, які разом з армією УНР воювали проти більшовиків, тоді були на постої в околицях Станиславова.

У цьому місті Головний отаман також вів переговори з урядом ЗУНР про об’єднання військових сил, що позитивно вплинуло і на розвиток співпраці відомих діячів із різних міст у громадсько-культурній та інших сферах. Симон Петлюра радив урядові ЗУНР прийняти лінію розмежування з поляками, запропоновану французьким генералом Жозефом Бартелемі…

Головний отаман військ УНР Симон Петлюра (праворуч) і маршал Юзеф Пілсудський. 1920 р.

Симон Петлюра і Юзеф Пілсудський (у центрі) серед українських і польських офіцерів на вокзалі в Станиславові. Серпень 1920 р.

Цікавою є така деталь. Разом з Головним отаманом військ УНР до Станиславова приїхав його племінник та особистий ад’ютант, хорунжий похідної канцелярії Степан Скрипник (1898-1993). Деякий час він виконував функції старшини з особливих доручень при ставці С. Петлюри. Крім того, натрапляємо на відомості, що він був ще й дипломатичним кур’єром між Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським.

Опинившись на заході України, Степан Скрипник поселяється в тодішній столиці ЗУНР – Станиславові. Саме тут він зустрів свою вірну опору – Іванну Вітковицьку (1898-1940). Ця прикарпатська красуня походила зі стародавнього інтелігентного галицького роду. Сім’я Вітковицьких проживала в будинку на вул. Липовій (нині Т. Шевченка) у Станиславові.

Степан Скрипник у формі хорунжого. 1920 р.

Іванні та Степанові тоді йшов 23-й рік. Можливо, молоді люди вже чули одне про одного, бо Іванна працювала в адміністрації Головного отамана Симона Петлюри, а її батько Іван Вітковицький служив у війську УНР. Збереглася його справа з архівними документами про нагородження Воєнним Хрестом.

У сім’ї Вітковицьких були ще дві дочки – Ірина (по чоловікові також мала прізвище Петлюра, була дружиною Олександра – молодшого брата Симона Петлюри) та Марія (по чоловікові писалася Садовська), і два сини – гімназисти Роман та Юрій-Олександр. 1921-го, в день Небесного Покровителя, первомученика і архідиякона Стефана, Скрипник разом з Іванною Вітковицькою приймають таїнство вінчання. 11 вересня того ж року в них народжується первісток Ярослав.

Слід зазначити, що тогочасні стосунки родин Скрипників і Петлюр є однією з найцікавіших сторінок життєпису майбутнього Патріарха. 1922-го Степан приїжджав у Варшаву і зустрівся із сім’єю Симона Петлюри, оповів про своє життя, одруження з Іванною Вітковицькою й народження сина Ярослава у Станиславові.

У міжвоєнний період Степан Скрипник працював у різних кооперативних установах Галичини та Волині, належав до провідних членів Українського об’єднання. Восени 1922-го польська поліція заарештувала його за «динамічну громадсько-політичну працю». Після звільнення із в’язниці С. Скрипник продовжив роботу в системі кооперації у Заліщиках на Тернопільщині. Тут 1925-го у молодій сім’ї народжується друга дитина – дочка Тамара. У той час дядько Степана Скрипника Симон Петлюра перебував в еміграції у Франції.

Убивство Голови Директорії УНР

Перебування Симона Петлюри в Парижі – на перехресті політичних доріг світу – збільшило його можливості як ідейного лідера української визвольної боротьби. Біля державного центру УНР почали гуртуватися найактивніші, найсвідоміші сили української еміграції. С. Петлюра залишався лідером Української держави в екзилі.

Більшовики побачили небезпеку в самому існуванні Петлюри. Особливо їх непокоїла активність українського центру в Парижі, який дедалі більше консолідував еміграційні державницькі сили навколо журналу «Тризуб».
Серед ворожих до української справи сил поняття «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівець» стали синонімами, що ними окреслювався незалежницький рух. Більшовицьке керівництво закономірно сприймало С. Петлюру як свого першочергового ворога…

25 травня 1926 року в обідню пору на одній із вулиць Парижа єврей-годинникар на ім’я Самуїл Шварцбард (уроджений Шльома Шварцбурд) випустив сім куль в Головного отамана військ УНР та колишнього Голову Директорії УНР Симона Петлюру. Вбивцю відразу затримала поліція, а Петлюра, стікаючи кров’ю, помер через кілька хвилин. Увечері місцеві газети рознесли по околицях міста: «Вбили політичного діяча, лідера української еміґрації Симона Петлюру!»

Похорон Голови Директорії УНР С. Петлюри. Париж, 1926 р.

З плином часу було виявлено багато документів, які свідчать про те, що Москва протягом довгого часу намагалася прибрати з політичної арени отамана УНР, котрий гуртував українців в еміграції. На жаль, діячам української еміграції це стало відомо вже пізніше, після судових засідань. А під час самого суду звинувачення на адресу більшовицької Росії як істинного вбивці одного з лідерів українського визвольного руху не прозвучало. Осуджували антиукраїнську діяльність більшовиків згодом, коли судили вбивцю Степана Бандери…

Але в 1926-му під час судового процесу адвокат підсудного Шварцбарда Анрі Торес, спекулюючи фактами та граючи на публіку, перетворив убивцю в національного героя, а жертву – в антисеміта і тирана. Адвокат виступав на судових засіданнях настільки переконливо для суддів і громадськості, що підсудного Самуїла Шварцбарда тоді підтримали Ромен Роллан, Альберт Ейнштейн, Максим Горький, Сінклер Льюїс, Герберт Уеллс і тогочасний прем’єр-міністр Франції Леон Блюм.

Розсекречені таємні документи Іноземного відділу зовнішньої розвідки ОДПУ

Уже в наші часи Служба зовнішньої розвідки України оприлюднила розсекречені архіви КДБ стосовно українських національних рухів і їхніх лідерів Симона Петлюри та Степана Бандери. Було опубліковано документи про Богдана Сташинського, який убив лідерів Організації Українських Націоналістів Степана Бандеру та Лева Ребета. Оприлюднено агентурні донесення Сташинського, фото оперативної зйомки із його особистого архіву, плани КДБ щодо ліквідації членів ОУН, матеріали на такі теми: українська еміграція 20-30-х років минулого століття в архівних документах розвідки; діяльність української політичної еміграції у міжвоєнний період 1920-1930-х років у документах органів державної безпеки СРСР, а також розсекречено документи стосовно Симона Петлюри.

З опублікованих раніше таємних документів серед іншого дізнаємось, як КДБ намагався залучити до співпраці Василя Недайкашу (уродженець Херсонщини), коли той жив у Франції, зокрема щоб він допоміг розкрити розвідку УНР. Радянська розвідка в цей період особливо цікавилася політичними структурами закордонного українства – як-от Українське національне об’єднання (УНО), Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Центральний союз українських студентів, ОУН, Український католицький союз, «Український Пласт», січові організації за кордоном тощо. За українською еміграцією пильно стежили й органи державної безпеки Радянського Союзу.

Діяч українського кооперативного руху

Родина Скрипників-Вітковицьких, отримавши звістку про смерть свого дядька, зазнала великого потрясіння. Степан добре розумів, що, так би мовити, всю ту частину місії, яку не встиг здійснити С. Петлюра, доведеться виконати йому. Тож С. Скрипник починає шукати своє місце, аби відіграти призначену йому Божим провидінням роль у розбудові майбутнього України…

12-14 травня 1926 року в Польщі стався військовий переворот під керівництвом Юзефа Пілсудського. Він ознаменував початок періоду досить радикальних державних реформ, які проводили на тлі безперервних конфліктів з Німеччиною та СРСР. Травневий переворот українці сприйняли з надією на припинення всевладдя правих (ендеків та їхніх прибічників), які вороже ставилися до розвитку українського національного руху. Серед частини українців, особливо з петлюрівського середовища, поширилася думка, що Пілсудський, який 1920-го підтримав Петлюру у війні з більшовиками, зможе відновити попередню політику держави, сприятливішу для українського населення Польщі.

Молодий С. Скрипник також повірив у можливість змін на краще. 1926-го він пішов працювати ґмінним урядовцем у с. Борсуки на Тернопільщині, де через три роки народилася його друга дочка Маріянна. Тоді Степан вів активну культурно-масову роботу серед селян, організував народний хор. Неважко збагнути, що в родині Скрипників-Вітковицьких тісно перепліталися й поріднилися козацька і духовна традиції, які становили основу української народної культури. Життя сім’ї було пронизане цією культурою. Українські мова, казка, пісня, одяг, страви, свята, звичаї становили ту духовно-побутову атмосферу, в якій виростали діти.

Сім’я Скрипників-Вітковицьких. Зліва направо (сидять): Маріянна, дружина Скрипника Іванна (у центрі). Стоять – Ярослав і Тамара. 1934 р.

Степан Скрипник із дочкою Маріянною. 1940 р.

Згодом сім’я Скрипників-Вітковицьких перебирається на Волинь. Про Скрипника заговорили, що цей «східняк» із Полтави любить Волинь більше, ніж деякі місцеві патріоти. Саме тут він став діячем українського громадського та кооперативного рухів.

Режим санації, що його після травневого перевороту 1926 р. запровадили прибічники Юзефа Пілсудського, поступово згортав демократичні інститути і зрештою обмежив права парламенту й кардинально зміцнив виконавчу владу. Щодо національних меншин варшавська влада обстоювала концепцію державної асиміляції.

Місцева ж польська влада, вбачаючи в племіннику Головного отамана Симона Петлюри політичного агітатора, «запропонувала» йому забиратися геть з Волині. Тому Степан Скрипник знову вирушає до сусідніх галицьких земель, відвідує своїх знайомих і друзів, з якими товаришував та мав спільні інтереси в боротьбі за вільну Україну.

З розвитком кооперативної мережі в Галичині виникла потреба у створенні її ідейно-організаційної і торговельної надбудови. Під проводом тогочасного голови філії «Сільського господаря», ентузіаста о. Йосифа Раковського заснували Повітовий Союз Кооператив (ПСК) у Станиславові. Його першим директором став Юліян Шепарович. Канцелярія, магазин і пекарня ПСК містилися на вулиці Собеського (нині Січових Стрільців). Після того, як Шепарович переїхав до Львова в Центросоюз, ПСК у Станиславові очолив інженер Олекса Дяків, із яким Степан Скрипник мав тісні стосунки.

Арешти українських гімназистів у Станиславові

Восени 1930-го бушувала пацифікація (від. лат. расіfісаtіо – умиротворення) – державна політика масових репресій щодо українського населення Галичини, проведена урядом Польщі на чолі з головою уряду Ю. Пілсудським та міністром внутрішніх справ Ф. Славой-Складовським. Почався наступ на українську середню освіту – гімназії, де активно запроваджували викладання предметів польською мовою. Суворо наглядали за діяльністю українських вчителів. Польська влада заборонила діяльність українських інституцій. Вона проводила активні асиміляційні процеси, розпочавши так звану політику осадництва. На Західну Україну переселяли сім’ї польських військових, переважно ветеранів польсько-української війни 1918-1919 рр., тут їм надавали забрані у попередніх власників землі для створення колоній з усіма соціальними вигодами. У той же час українських вчителів шкільна влада переводила працювати в інший кінець держави, аж за Варшаву, за те, що надто дбали про національне самоусвідомлення галичан, виховували учнів у національному дусі.

У Станиславові польська поліція провела «ревізії» в «Селянській бурсі», жіночій гімназії «Рідної школи», «Українській бесіді», спортивному товаристві «Пролом» і «Пластовій домівці». Всіх пластових опікунів викликали на допит і конфіскували однострої та «нелегальну» літературу. Такі ж «ревізії», супроводжувані арештами, вчинили у Тисмениці, Галичі, Коломиї, де загалом, за даними «Нового часу», ув’язнили 18 пластунів, а декого, як-от Ф. Біленького, головного провідника станиславівських пластунів, арештовували двічі.

Доля «Українського Пласту» була «припечатана». У досвітні години 26 вересня 1930-го провели поліційні «ревізії» у пластових домівках і помешканнях пластових провідників. Надалі заборонили діяльність «Пласту», забрали всі пластові архіви, конфіскували виряд, прапори і т. ін. Було заарештовано ст. пл. Осипа Бойчука, Богдана Ганушевського і його брата Мирона…

Як і вся акція «пацифікації», ці події стали широко відомі за кордоном, бо «Український Пласт» вважався частиною світового скаутського руху. Отож, аби якось реабілітуватися в очах світової, та й, зрештою, і певної частини польської громадськості, у країні розпочали серію т. зв. пластових процесів. Утім, судові процеси в Станиславові та інших містах завершилися звільненням оскаржених членів цієї організації.

У той час переважна більшість пластунів навчалися у Станиславівській українській гімназії, що містилася на вул. Липовій, 44 (тепер вул. Т. Шевченка). У «Пласті» займалися лише ті хлопці й дівчата, які добре вчилися.

Стаття про антидержавну діяльність руських студентів у Станиславові, надрукована в часописі «Lwowski Kurіer Poranny» за 2 квітня 1930 р.

Газета «Свобода», №96 за 26 квітня 1930 р., повідомляла: «Уночі з 25 на 26 березня проведено трус в домі гром. Вітковицьких при вул. Липовій. В часі трусу знайдено такий компромітуючий матеріял, як бльочки на пластову домівку, що сконфісковано. Як вказував наказ ревізії, то шукали за доказами приналежності учнів, що мешкають у тім домі, до якоїсь нелегальної організації. Після трусу арештовано: Юрія Вітковицького (брат Іванни, дружини С. Скрипника. – В. Р.) уч. VIIІ кл., Миколу Головатого уч. VIII кл., Анатоля Базилевича уч. VIII кл., Авксентія Остафіїва уч. VII кл., Сидора Лоточинського уч. VIII кл. та Івана Бараника уч. IV кл. Крім тих арештовано там під ту пору присутних (їли разом вечеру) братів Маріяна і Романа Степаняків уч. VIII кл. Тої ж ночи проведено рівно ж під тим самим замітом трус в домі пані Ченстухової (вул. Липова). Тут знайдено як доказ протидержавної акції брошуру Д. Донцова «Націоналізм». Після трусу арештовано: Ярослава Придаткевича уч. VII  кл., Льва Кобринського уч. VIII кл., Петра Саноцького уч. VIII кл. та Йосифа Лозинського уч. VІІІ кл. Рано 26 березня проведено трус і арештовано Захарія Пісецького уч. VІІІ. кл.

Усіх арештованих відставлено до поліційних арештів при вул. Камінського (нині вул. І. Франка. – В. Р.). На інтервенцію сен. Черкавського та пос. о. Ганушевського поліційне слідство вже покінчено і більшість арештованих з браку доказів вини випущено на волю. П’ятьох, а саме: Головатого, Придаткевича, Кобринського, Пісецького і Саноцького відставлено до суду під замітом злочину §68 с. з. к. Се самі молоді хлопці у віці від 17 до 20 літ, які без сумніву впали жертвою чергової провокації».

Як свідчать архівні документи, у Станиславові польська поліція провела «ревізії» в будинках д-ра Юліяна Олесницького (вул. Липова, 14), професора Сави Никифоряка (вул. Липова, 76), гімназистів Маріяна і Романа Степаняків (вул. Липова, 94) та ін.

З архівних документів також дізнаємося, що у Станиславівській українській державній гімназії, окрім уже названих у газеті «Свобода» студентів, разом з Юрієм Вітковицьким навчалися Мирослав Борисюк, Михайло Ґресько, Володимир Дідич, Микола Драґунчак, Степан Дунець, Роман-Мирослав Ільба, Володимир Крицун, Василь Ломей, Теодозій-Андрій Моклович, Ілля Мула, Микола Петрів, Ярослав-Роман Сірецький, Тадей-Роман Солук, Микола Стеткевич, Євген Судак, Тома-Євген Тяхнибок (Тягнибок – В. Р.), Іван Чугайда, Олександр Капінос, Леонід Киселюк, Роман Свідров, Андрій Сворак, Юрій Селянський, Осип Кочут, Богдан-Зеновій Припхан, Антін Рижак, Василь Дідич, Ярослав-Мирон Куцела, Антін Лис, Мирослав Старицький, Михайло Фуфалько, Павло Шахнович…

Вихованці «Пласту», хоча вже й у якісно новій ролі – як визначні бойовики та лідери ОУН, були в ролі обвинувачених на одному з найбільших та гучних судових процесів над націоналістами – за справою про вбивство 15 червня 1934 р. польського міністра внутрішніх справ генерала Броніслава Пєрацького. Із 12 підсудних до старшого пластунства та юнацтва належали Степан Бандера, Іван Малюца, Ярослав Карпинець, Ярослав Рак, Катерина Зарицька, Дарія Гнатківська, Микола Лебедь, Євген Качмарський, Богдан Підгайний…

Але і в тюрмах, і в таборах виховані у «Пласті» герої завжди проявляли моральну та фізичну стійкість, ніколи не втрачали рівноваги духу, допомагали своїм товаришам і підбадьорювали їх. Це повною мірою стосується і тих, кого запроторили до Берези Картузької (пол. Miejsce Odosobnienia w Berezie Kartuskiej – дослівно «місце ізолювання в Березі Картузькій») – найжорстокішого концентраційного табору в Європі, створеного польською владою 1934-го в місті Березі Картузькій (нині Береза в Білорусі) на Берестейщині.

Далі буде.

Василь РОМАНЮК, лауреат премії ім. І. Вагилевича, член НСЖУ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!