Павло ГУДІМОВ: «Потрібно забувати про радянську тяглість і в культурі, і в мистецтві, і в чиновництві»

Павло Гудімов – провідний український галерист, куратор і засновник арт-центру «Я Галерея», український музикант, лідер гурту «Гудімов» та колишній гітарист гурту «Океан Ельзи». Але цим список його справ і захоплень не обмежується. В інтерв’ю «Галицькому кореспонденту» Гудімов розповів, що сьогодні він весь – у мистецтві і культурі, відзначив провідних прикарпатських художників, пояснив, чим цікавий йому Івано-Франківськ, порозмірковував про псевдопатріотизм та культурне провалля в Україні.

– Ви відвідали Івано-Франківськ у рамках фестивалю «Porto Franko», де провели зустріч-бесіду з франківцями. Які ще події та локації ви встигли побачити?

Я відвідав головний візуальний проект, який курував Анатолій Звіжинський. Від проекту я отримав масу задоволення. Побачив жовтий контейнер на «стометрівці» та кілька інших локацій. Влучна скульптура «Глова» Олекси Фурдіяка перед будівлею обласної адміністрації: тонко, з гумором, зі змістом.

З таким графіком, як у мене, неможливо побачити все. Я приїхав для того, щоб спілкуватись. Мабуть, це основна моя місія. Для мене важливо, щоб ми могли встановлювати місточки між різними аудиторіями. Мені близький той набір кодів, який містить у собі фестиваль.

– В Івано-Франківську ми бачимо тенденцію: концерти популярних поп-виконавців відвідує 20 тисяч містян, у той час як на грандіозне відкриття фестивалю сучасного мистецтва приходить тільки кілька тисяч. Як ви вважаєте, тенденція зміниться? Настане момент, коли сучасним мистецтвом цікавитимуться десятки тисяч людей?

Концерти популярних виконавців для цього і створені, щоб їх відвідували тисячі. Якщо ж ми говоримо про фестиваль мистецтва, то маємо розуміти – це більш вишукана подія. Чим більше людей працюватимуть над своїм інтелектуальним розвитком, тим більше людей цікавитиметься мистецтвом. Це більш складні форми, які, як на мене, набагато цікавіші. Але це не означає, що людина, яка прийшла на поп-концерт, не може прийти на мистецький фестиваль.

– Продовжуючи тему, якщо сучасне мистецтво стане популярним для мас, чи залишиться воно мистецтвом? Чи воно не знеціниться?

Для мене завжди є конфлікт між культурними індустріями й індустріями розваг. Адже ми кожну атракцію можемо перетворити на Діснейленд. Я б хотів, щоб ми в Україні більше вкладали в культурні індустрії і менше в розважальні, які не дають тобі жодного розвитку, не надихають. Сьогодні ми виходимо з 3D-кінотеатру, де щось блимало в окулярах, а у голові нічого не залишається, навіть назви фільму не пам’ятаємо. В той час як є мистецькі речі, які врізаються в пам’ять на все життя.

Це складне питання. Адже ми говоримо про культуроорієнтованих людей. У суспільстві будь-якої розвиненої країни кількість таких людей має наближаться до 3% від кількості  населення. В Україні цей показник не доходить навіть до відсотка. Це зумовлено проваллями в економіці, освіті. Є провалля у пропозиції. У той самий час не можна примусити любити мистецтво. Можна тільки пропонувати його любити. Фестиваль саме пропонує любити мистецтво.

Урбаністична культура в Україні слабо розвинута. Мені жаль констатувати, що Україна перетворилась на дуже низькокультурне урбаністичне середовище. Такі тендітні міста, як Франківськ, потребують особливої уваги, і активісти завжди мають шанс змінити ситуацію. Але проблема більш комплексна, ніж створення нового скверу чи дитячого майданчика.

– Чим, окрім фестивалю, цікавий для вас Івано-Франківськ?

Франківськ мені цікавий з багатьох причин. Зокрема, в області ми маємо плідну роботу з Коломийським музеєм народного мистецтва Гуцульщини і Покуття. Коли ми говоримо про музеї, у кожного виникають свої асоціації. У мене – в інституційному плані це вершина інтелектуального середовища. Я розумію, вони у нас трішки занедбані і забиті. Моє завдання – вивести наші музеї з кризового стану.

У Франківську мені імпонують такі ініціативи, як #ФранківсьЯкийТребаБерегти, у рамках якого франківці реставрують двері та борються за збереження автентичності будинків, роблять перші кроки в роботі з громадськими просторами, музеями і бібліотеками. Приємно, що змінюють вивіски магазинів та кафе на такі, які не лізуть у вічі і не калічать архітектурний ансамбль. Але не пройде ще і п’яти років, як всі міста України почнуть змінюватись. Будуть змінюватись бібліотеки і музеї, зміняться люди на вулицях, і навіть ми з вами зазнаємо вимушених змін. Або ми зникаємо назавжди і стаємо ресурсною країною з сірими людьми, або ми займаємось своїм зростанням. І не будемо прикриватись псевдопатріотизмом.

Я дуже розчарований тим, що люди свою безсовісність можуть просто приховати за вишиванкою. Або в церкві просто замолити свої гріхи, продовжуючи брати хабарі. Друзі, якщо ви боїтесь Бога, то його потрібно боятись постійно. Адже наша богобоязливість виходить дуже сегментованою. Патріотизм – це культура. Якщо ти патріот, займайся саморозвитком і розвитком своєї родини. Патріотизм – це чисті міста, це чисті річки, це здорові діти і ситі пенсіонери. Я бачив патріотизм на Майдані. До речі, пам’ятник Героям Небесної сотні, що в Івано-Франківську, виглядає краще, ніж все, що я бачив в Україні. Дуже інтелігентно вписаний в архітектуру фасаду адмінбудівлі.

Ще один важливий момент, на якому я б хотів закцентувати свою увагу. Я б заборонив чиновникам відповідати на якісь ініціативи словами «немає грошей». Немає грошей – тоді чиновника потрібно звільнити, бо він не зміг ці гроші залучити і не виконав свою роботу. На вихід! Наступний уже так не скаже. Годі! Ми завжди були надто толерантні!

– Чого у мистецькому зрізі не вистачає великим містам і чим цікаві маленькі непримітні містечка?

Як не дивно, але розмір не важливий. Наприклад, у французькому місті Ланс побудували філіал Лувру. Ти приїжджаєш у маленьке містечко, але бачиш крутий музей, до якого стікаються ріки людей. На Прикарпатті – надзвичайні колекції музеїв, надзвичайні люди з дуже нестандартним творчим мисленням, природа, яка надихає.

– Як ви вважаєте, чи сформувалось українське мистецтво за 26 років незалежності? Як галерист з досвідом скажіть, чи змінилось сучасне українське мистецтво після Революції гідності?

Нам потрібно забувати про радянську тяглість і в культурі, і в мистецтві, і в чиновництві. Яка може бути пострадянська тяглість за 26 років незалежності?! Все! Виросло нове покоління! Якщо людина не адаптувалась, це її проблеми! За 26 років потрібно було перебудуватись і навчитись думати як українець.

Такі потрясіння, як Революція гідності, однозначно змінюють мислення і мистецтво. Але якщо вони змінюють його дуже швидко, це викликає підозри. Зміни є. Не у сенсі того, що ми стали іншими. А у тому сенсі, що ми не загубили старше покоління авторів, яке навіть у радянський час мало дуже виразний супротив доктрині соцреалізму. Ми маємо покоління авторів середнього віку, які ще бачили тиск радянської системи, але встигли прокласти місток до молодшого покоління, яке є більш глобальним у своїх темах і техніках.

Не потрібно міряти мистецтво масовістю художників. На сьогодні я можу сказати, що справи непогані, але я не можу прогнозувати, що все буде так і далі. Адже коли відійде старше покоління, ми втратимо геніальний пласт митців і кусатимемо собі лікті через те, що у них не було учнів, не зняли про них документальний фільм, не написали про них книгу. Кусатимемо лікті, коли через сто років про них говоритимуть як про справжніх геніїв, а у свій час вони не змогли реалізуватись. Для мене дуже показово, що Шевченківську премію цього року отримав геніальний художник Микола Малижко, який все життя чинив супротив системі і жив поза правилами суспільства. Скоро йому 80 років, але він у фантастичній формі. Ми не встигаємо за геніальними людьми.

– Як суспільно-політичні процеси в Україні впливають на сучасне мистецтво та як, на вашу думку, мистецтво впливає на сучасну Україну?

Сьогодні більше соціальні процеси мають вплив на мистецтво, ніж мистецтво впливає на соціальні процеси.

– Режисер Дмитро Богомазов переконаний: мистецтво не потребує виправдань. Ви погоджуєтесь з цією тезою?

Безкомпромісність мистецтва очевидна.

– З ким із прикарпатських митців ви співпрацюєте?

Ми активно співпрацюємо з Ростиславом Котерліним. Мали кілька проектів з Олексою Фурдіяком. На Франківщині – маса цікавих художників. Наприклад, я був здивований, побачивши роботи Юрія Іздрика 1994 року. Я дуже поважаю Ігоря Перекліту. Він один з найгостріших художників, який практично видаляє з нас естетику кітчу і акцентує на псевдоявищах дуже виразною мовою. Можливо, більшість людей ще не підготовлені до таких переглядів, але таким інструментарієм ми видаляємо з себе залишки совка. Також цікавими є роботи Євгена Самборського.

– Чи можливе створення «Я Галереї» у Франківську? Адже, окрім Києва, прототип був створений у Дніпрі.

«Я Галерея» – це парасолька, яка накриває всі території. Але це не означає, що потрібні приміщення-філіали у всіх містах України. Має бути партнерство з іншими ініціативами. Доречніше створення арт-менеджмент-офісів, де створювався б культурний контент. У Франківську такий офіс точно необхідний.

– Незабаром ви відвідаєте Івано-Франківськ з презентацією книги. Розкажіть про неї.

Ми зробили книгу про книгу. «Як у тіні» написала Поліна Ліміна, і вона про ілюстрування книги Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Зокрема, говоритимемо і про Георгія Якутовича, який 50 років тому проілюстрував книгу. Вона вийшла накладом 25 тисяч, що було просто покаранням для такого митця від радянської системи. Ми зробили книгу про Якутовича і про Карпати. Презентація відбудеться 21 червня у Франківську в книгарні «Є», 23 червня – у Музеї Гуцульщини і Покуття в Коломиї, а 24 червня – у Криворівні, Дземброні. Ми назвали це карпатським турне.

– Ви працюєте з візуальним мистецтвом і з музикою. У якому співвідношенні вони сьогодні присутні у вашому житті?

Мені комфортно сьогодні. Я людина, яка мало за чимось ностальгує. Тому сьогодні я весь – у мистецтві і культурі. Я займаюсь всім. В тому числі є співавтором деяких законів та співпрацюю з держслужбовцями для того, щоб поправити ситуацію у культурі.

– Про що сьогодні мріє Павло Гудімов?

Моя мрія банальна: я мрію жити у культурній країні і докладаюсь до того. Мрію перетворити наші бібліотеки на сучасні громадські простори і створити фантастичну музейну програму для України. Хочу, щоб люди просто ринули у музеї.

Я щасливий з того, що  можу жити і працювати в Україні. Я щасливий з того, що це моя країна. Ми будемо дурнями, якщо зараз втратимо шанс для того, щоб стати країною. Я точно його не упущу!

Розмовляла Ольга НИЧАЙ