Павло НЕЧИТАЙЛО: «Ми, можливо, й популярні, знані, але не масові»

Павло Нечитайло – український музикант (лідер гурту «Пропала грамота» та учасник дуету «Zapaska»), поет, кандидат історичних наук, археолог, радіоведучий, копірайтер. Народився у Кам’янці-Подільському. Навчався у місцевому педагогічному університеті, а продовжив освіту в Києво-Могилянській академії. Захистив кандидатську дисертацію з археології, працював науковим співробітником державної охоронної археологічної служби «Подільська археологія».

Окрім археології, любить етнографію. Свого часу збирав фольклор, переймав на слух співи старих людей в етнографічних експедиціях Наддністрянщиною. Багато пісень перейняв у своєї виховательки – сестри бабці по маминій лінії Марії Микитівни Співак, деяких пісень навчив тато, окремі почув у записах з етнографічних експедицій. Потім вже записував деякі інтерпретації народних пісень, які тепер виконує.

Павло Нечитайло був викладачем, вантажником, газетярем, ведучим на радіо FM, працював в «Українському Медіа Холдингу». Писав тексти для рекламних роликів і озвучував їх. Кілька років працював на радіо «Київ» у таких відомих передачах, як «Варган» (годинна передача про музику народів світу з живими музикантами в ефірі), «Слухай своє», «Гудок». Вів авторську передачу, присвячену молодій поезії, на радіо «Культура».

1998 р. в рідному місті Нечитайло створив «Пропалу грамоту», яка проіснувала близько року. 2005 р. гурт відновився на чотири місяці, але реально існує з 2007-го. Він випустив три альбоми і об’їздив з виступами Чехію, Польщу та Україну.

У кінці 2009 р. Павло Нечитайло і Яна Шпачинська утворили дует «Zapaska», а потім одружилися. Нечитайло також є учасником тріо «ПаРоМи» – це спільний проект з «Очеретяними котами». Також він презентував свій новий спільний проект з діджеєм Tony Tekk – «Опух».

2009 р. видавництво Сергія Пантюка видрукувало книгу віршів Павла Нечитайла «Грамота». Бажання видати книгу в Павла було давно, хоча вірші він пише не надто часто, це спонтанна поезія. Видати збірку йому запропонував Пантюк, якого Нечитайло називає своїм учителем. «Назвати поезію покликанням не можу. Для мене, швидше за все, це просто захоплення», – каже він.

Павло вважає себе «гріховним християнином, який серцем із православ’ям, але якому ще багато треба працювати, аби стати воцерковленою людиною». «Маю багато гріхів та недоліків, які мене дратують, але через мою слабкість постійно беруть гору. Хоча це лише вказує на те, що треба вдосконалюватись і працювати над собою», – пояснює він.

17270814_10154591634583337_1389331827_n

– «Пропала Грамота» і «Zapaska» – гарний приклад, як стати популярною групою без великих грошових вливань і кабальних контрактів. Ділися досвідом.

Ну, «популярна група» по відношенню до цих назв, швидше, комплімент. Ми, можливо, й популярні, знані, але не масові. Себто назви на слуху, бо ми постійно щось робимо, «світимось» у мережі, співпрацюємо з музичними порталами, журналістами, медіа, нас беруть на фестивалі. Все це є. Але хотілося б трохи більше вільних вух, ширшу слухацьку аудиторію. Ми робимо таку музику, яка б подобалася нам самим. Але проведеної роботи явно недостатньо, щоб збирати в кожному обласному центрі кілька сотень поціновувачів такої музики, наших однодумців.

– Наскільки «Zapaska» пристосовує те, що робить, до потреб аудиторії і як саме?

Це доволі нішева музика, яка завжди перебуває в активному, рухливому стані. Ми змінюємось швидше, ніж слухач встигає звикнути до якогось нашого формату чи звучання. Спочатку був острах, що слухачі можуть не сприйняти тих чи інших змін у звучанні, але практика показує, що на всяку музику знайдеться аудиторія. До того ж, важко передбачити, які потреби у цієї аудиторії. Світ занадто швидко змінюється. Головне, мабуть, щоб нас сильно сунуло від того, що ми робимо, щоб те, що робиться, робилося з максимальною вірою та віддачею. Далі все в руках вищих сил.

– Ти відомий у трьох іпостасях: археолог, музикант «Пропалої Грамоти» і «Zapaskи» та радіоведучий. Яка з них найбільше потерпає від цього?

Десь з червня 2016 року, коли мені запропонували очолити Охоронну археологічну службу в Кам’янці, більшість мого часу присвячено археології. Тому весь свій час я намагаюсь розподіляти максимально продуктивно. На висячку майже немає часу. Репетиції, букінг, втілення чорнових ідей, концертна діяльність і підготовка до неї – усе це у вільний від наукової діяльності час. Оскільки я абсолютно нічого не розумію в ремонтах, не воджу ніякий транспорт, не маю хобі, дітей і не бухаю, моє теперішнє життя цілком складається з музики та археології. Наразі виходить балансувати між двома проектами і наукою. Можливо, щось із цього доведеться принести в жертву. Побачимо.

– Артисти часто не надто тверезо ставляться до того, що роблять. Як ви контролюєте якість власного продукту?

У нас доволі суворий внутрішній критик, ми безжально розправляємось з тим, що здається нам непереконливим у музичній діяльності. Такі ж суворі вимоги ставимо до колег по цеху. Цей внутрішній цензор вже зарубав у «Zapaska» значну частину старого репертуару. Але зараз ми в правильному потоці і нові, кращі, на нашу думку, твори з’являються часто.

Наразі ми готуємо програму в розширеному складі з басисткою і барабанщиком. Крім нових аранжувань старих пісень, пробуємо грати нову музику, засновану на українських ритмах, мелодійних структурах. Але ми використовуємо власне принцип, формулу, без традиційного співу, сирої етніки і загравання з архаїкою. Це таке собі українське весільне техно. Дебютний трек у цьому стилі нам допоміг створити вуличний митець Єжи Коноп’є. Він називатиметься «Бойова рослина».

– Які загрози є для артиста, коли він не один, а в групі?

Тут велетенська кількість загроз. Власне, група і її діяльність – штука дуже непередбачувана. Кілька різних людей у момент, коли вони грають композицію, вже не належать самі собі, а утворюють умовного трансформера, Вольтрона. Між цими людьми складаються невидимі зв’язки, які дозволяють активізувати складний механізм, нове створіння – ансамбль, банду, оркестр, колектив, де всі працюють на спільний результат. Часто люди, які беруть участь у цьому процесі, до кінця не розуміють, для чого вони там і яка їх кінцева мета, мотивація. Не вірять, не заряджені рок-н-рольним вогнем. Це не страшно, якщо людина геніальна, з цікавим музичним мисленням і розумінням природи груву та чудернацьких мелодій. З таким зомбі можна працювати. Головне – запустити процес.

А коли процес запущено, можуть вилізати непередбачувані обставини. Спадковий чи набутий алкоголізм. Коли творчість використовується як зручна ширма для купання в гріху і пристрастях, а сам процес створення відбувається за залишковим принципом, в проміжках між висячкою. Це розповсюджена проблема. Щастя, якщо збираються однодумці, люди, які на містичному рівні заглиблені в музику, розуміють її дуже тонко, не дозволяють собі грати банальщину, плагіат і шаблони. Мені пощастило в цьому плані. Я граю з тими, хто прагне неповторності, цікавості, живої енергії, прагне бути першопроходцем. Я дуже ціную це в людях, з якими створюю.

А кілька загроз, які доволі поширені у музичному середовищі, – це відсутність віри та мотивації, нерозуміння сили свого таланту та кінцевої мети, алкоголізм, відсутність перфекціонізму і різний рівень розуміння музики, її завдань, мети та сутності.

– Багато музикантів після бурхливого життя раптом зав’язують зі всім і відходять до церкви. Як би ти це прокоментував?

Церква для людини творчої – це добровільна могила. Оскільки релігійне життя, життя в Господі, з церквою – це набір суворих щоденних дій, яких потрібно дотримуватися. А так як не можна служити двом панам, щира людина, яка приходить в церкву, повністю віддається таїнствам, постам та молитві. Це велика внутрішня робота, в цій системі важко і не потрібно бути оригінальним. Оскільки всі ці заходи необхідні, як скафандр у вакуумі. Тут не потрібно нічого вигадувати, а просто дотримуватись системи правил та заборон, яка апробована століттями.

І зазвичай творчі люди, які різко поривають з богемним способом життя, потрапляючи в цю систему, не бачать сенсу займатися творчістю. Творчість людська для них є вже нецікавою, порівняно зі шляхом до вічного життя, стяжанієм Святого Духа, розмовами з архангелами. Найбільш рішучі поривають з минулим життям як з чимось нецікавим і непотрібним. Там, де практикуються розмови з архангелами, солд-аут вже нецікавий. Інші рівні буття. Хоча ніхто не забороняв серединний шлях, і багато хто ним крокує.

– Чи є принциповим питання віри в доборі музикантів у групу?

Ні. У нас є ті, хто сумнівається, та атеїсти. Головним є здатність утворити Вольтрона.

– Чи вирізняєте ви аудиторію різних міст за якимись ознаками?

Так. За роки концертної діяльності у кожного міста сформувався якийсь особливий набір стереотипів, крізь призму яких це місто сприймається. По кожному місту можна було б написати невеличкий есей. Про франківську публіку можу сказати, що, незважаючи на тісні товариські стосунки, велику кількість знайомих, зібрати тут аудиторію на концерт – справа не з легких. І аудиторія міст поділяється в мене за такими критеріями: тепла-холодна, вимоглива-поблажлива. Є ще слухачі в стилі «гляну вдома в Ютуб, а зараз краще з пацанами пива поп’ю».

– Відродження «Пропалої Грамоти» – це піар і комерційний хід чи щось більше? Що сподвигло вас знову зібратись? Що відчуваєте, входячи у минулу воду?

Відродження – цілковита заслуга фестивалю «Республіка». Якби не ця пропозиція, ми навряд чи зібралися б. Особисто мені набагато більше подобається грати зараз, ніж тоді.

Кайф у тому, що зараз немає потреби комусь щось доводити. А спочатку кожен колектив витрачає багато часу саме на утвердження свого існування. Бореться за право висловлюватись. Ми змінили багато аранжувань. Презентували свіжу пісню «Педаль» і надалі працюємо над свіжим матеріалом. Я викинув акустику, й у нас тепер повністю роковий саунд. Хоча в будь-який момент ми готові заграти акустично. Тепер точно ясно, що хочеться сказати і якими засобами.

– Часто інструменти мають свою історію, свою легенду. Ви користуєтесь багатьма екзотичними музичними приладдями. Є якісь історії, пов’язані з ними?

Баянчик «Калінка» Тульської фабрики – фактично мій ровесник. Мені його подарувала бабуся Аня по татові. З Первомайська Миколаївської області. Він лежав у дивані і чекав свого часу. Красиву червону гітару «Aria» ми отримали від наших партнерів «Realmusic». Клавіші купили на секонд-хенді в Любліні. Сопілку – в діда у потязі Чернівці-Львів.

– У «Пропалої Грамоти» є пісня про Катюжанку. Від багатьох чув про її містичні властивості. Тобі теж, мабуть, про це розповідали. Розкажеш читачеві?

Власне, ця пісня була придумана нами, а виконує її «Очеретяний кіт». Вони гарно її зробили. Це було по Різдві 2010 року. Ми з гітаристом їхали з жахливого бодуна на концерт, і він сказав, що потрібно зробити пісню про те, як три товариші їдуть в Катюжанку. Один – позбавлятись від алкогольної залежності, другий – від нікотинової, а третій – просто за компанію.

– Ти пережив бардівську юність, рок-н-рольну молодість, зараз маєш поп-теперішнє. Як воно впливає на печінку? Мабуть, з поп-теперішнім їй вжитися найлегше?

За сприяння друзів перший затяжний алкогольний стоп-тайм відбувся у мене якраз наприкінці бардівської юності, в 2003 році. За роки невживання вдалось здійснити певні напрацювання, які є основою моєї теперішньої діяльності. Стиль музики не впливає на розмір печінки. Якщо всередині є чорна прірва, тільки свідоме виключення зі свого життя певних речей може гарантувати відносний спокій. Причому виключення означає повне, однозначне табу, без жодних компромісів.

– З ростом популярності ростуть і спокуси. Як ти страхуєшся від таких спокус? Чи навпаки, як втілюєш їх у життя?

З ростом популярності випадають зуби, сивіє волосся, з’являються зморшки і твої ровесниці та ровесники мають по декілька дітей. З віком певна категорія спокус відпадає, як стара кора у дерева, жухне, як торішня трава. Змінюється оточення. І в певний момент ти розумієш, що рок-н-рол у 20 років і в 40 дуже різниться. А наслідки спокус, їх ефект – ти можеш це передбачити і, до речі, рідко помиляєшся.

– Параноя… Це почуття, мабуть, знайоме кожній творчій людині, коли тебе переслідує страх, що хвиля закінчиться. Поділися своєю параноєю на люди, убий її таким чином.

Це дуже особисті речі. Я і так, здається, набалакав тут зайвого.

– У вас часто концерти за кордоном. Наскільки це розширює свідомість? 

Це розширює вени від постійного сидіння у транспорті. І шлунок від булочок та кебабів. Щодо свідомості, то я не певен, чи ми з інтерв’юером вкладаємо в це слово тотожні смисли.

– Недавно з’явилась новина про те, що «Zapaska» розширюється. Бачив фото у тебе на «Фейсбуці», стає ще цікавіше, можна детальніше?

Це молоді учасники гаражного кам’янецького бенду «Sixtapes». Басистка та драмер. Готові зірки. Нам з ними цікаво.

Чи не бракує тобі фестивалів в Україні? Який зараз музичний фестивальний рух? Багато кажуть: «Ех, нема вже «АртПоля», «Шешор», «Уніжу» – біда…»

Мені все подобається.

– Коли копаєш ями і шукаєш руїни, то на перекурах граєш свою музику пацанам у ямі? Чи музика – то музика, а розкопки – то розкопки…

Намагаюся, щоб це не перетиналося.

– Є щось таке, з чим ти не справляєшся, а робити треба?

Керування людськими колективами у не найбагатшій сфері наукової діяльності – справа нелегка. Передчуваючи, що ця діяльність неспокійна, я кілька разів відмовлявся від археологічного хреста в Кам’янці. Але на третій раз прийняв булаву керівника експедиції. Хоча готовий кожного моменту віддати її в надійні руки. Але є певні амбіції: створити  школу, виховати кадри, видати кілька монографій.

– Як ви готуєтеся до турів з далекими дорогами, як переносяться певні незручності в поїздках, адже Яна, крім всього, ніжна жінка?

Головне – пропрацювати логістику і морально підготуватися, уявити, як все це буде. Яна – ніжна жінка і чудовий логіст. Я – як за стіною.

– Рок-н-рольний спосіб життя ті, хто живе, однозначно проживають як певний період. Він у тебе продовжується чи закінчився, і що прийшло на зміну?

На зміну прийшло задоволення від процесу і результату. Радість, коли мету реалізовано і це переживання спільне. Все інше – декорації. Дав би Бог здоров’я. Вдячний за кожну прожиту годину.

– Ти – те, що про тебе думає більшість людей. Чия думка для тебе важлива і наскільки на тебе впливає залежність від аудиторії?

У мене є моральні авторитети, я озираюсь на їх судження. Серед них є священики, художники, актори, співаки, музиканти, поети, тренери з контактних єдиноборств, науковці, друзі дитинства.

– Ми живемо у світі копіпасту. Чиєю творчістю ти надихаєшся, чиїм музичним впливом?

Основні якорі такого роду ми кидаємо ще в дитинстві. Зараз я намагаюся вчитися у всіх, у кожного набиратися чогось помічного. Зараз у мене в плеєрі колекція американського репу 90-х, побудована на джазових семплах. В Ютубі надихає мейхана, моніторю «Пічворк» і люблю відловитися від музикантів, з якими граєш на спільних івентах, але раніше їх не чув. З українського музла по-справжньому «котірую» реп-виконавців: «NashiemWorryk», «Papamavpa». Це філігранна робота зі словом та ритмом.

– Яна зараз ще проявляє себе як діджей Jany. Наскільки ти впливаєш на її мікси і як тобі вона як діджей? Що не подобається, що подобається?

Яна ще проявить себе як діджей, і я навіть трохи боюсь, що це може бути дуже успішно, якщо зірки стануть правильно. Я був на її першому сеті після виступу хорошої одеської групи «Indirect». Це справило на мене колосальне враження. При правильному маркетингу це б дуже гарно продавалось.

– Ти, крім всього, ще і археолог. Якби подорожі в часі стали можливими, то в які роки якого століття тобі хотілося б повернутися?

В усі минулі століття, але як на оглядову екскурсію, ненадовго.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ