Пересуватись країною

Так стається в житті, що люди є заручниками певних обставин, умов, випадків. Я людина, яка любить подорожувати пішки в горах і не тільки. Так мене привчили батьки, які тягали мене всюди з собою з малого віку. Але якби я народився в родині, де не люблять такі подорожі, я би, певно, не був таким, як я є.

Якби моя дружина свого часу не потрапила чисто випадково на туристичний захід, вона би не стала туристкою і не полюбила ці іноді важкі, але дуже цікаві пригоди. Але погодьтеся, все це випадок, який сформував нас ще з дитинства-молодості.

Я виріс на Донбасі, а звідки там гори, вершини? Є поруч ставки, ліс, річка, море. Нащо кудись їхати? І ось у цьому криється головний наш підводний камінь. І цей камінь – наш час. Недарма зараз багато людей кажуть про те, що час стиснувся і стискається дедалі більше. На одиницю часу ми виконуємо в десятки разів більше справ, ніж раніше. Ми встигаємо прожити два паралельних життя: одне в реальності, а друге – у віртуальності. І це в один і той же час. А у молодої сучасної людини час стискається ще більше. Зараз майже всюди можна користуватись мобільним інтернетом та не випадати з течії. Я сам на важливі листи відповідаю самостійно у відпустці, сидячи на вершині однієї з Сивуль або навіть на Піп-Івані.

Проте який це стосунок має до наших подорожей? А такий, що до війни я жодного разу не був влітку у Карпатах. І не тому, що не хотів. А тому, що, мешкаючи в Донецьку, мені було набагато легше та зручніше поїхати в Крим або на Кавказ. Шість годин – і ти в Криму або на Кавказі. А в Карпати? Наприклад, до Львова з Донецька їхати 21-24 години. Ще півдня треба додати, щоб дістатись до гір. Чиста математика, і маємо мінус три дні від відпустки, які затрачаємо на дорогу.

Уявляєте собі, наскільки розділена наша країна тільки ось такими перепонами? В час, коли кожна хвилина коштує дедалі дорожче, ми продовжуємо його гаяти. А як же радянський совок, запитаєте ви? Там території були набагато більші, але якось вдавалось втримувати певною мірою цю ситуацію.

З одного боку, тоді час коштував дешевше. Хоч і погоджуюся, що не настільки. А з іншого – в радянському совку існували соціальні авіаперевезення. Сів у Донецьку на літак – вжух – і ти у Франківську. Економія часу. А квиток на літак, особисто для людини, був достатньо дешевий – все інше сплачувала держава. Це практика будь-якої соціалістичної країни.

Пригадується культове кіно «Червона рута». Це реклама відпочинку моїх земляків у Карпатах. Ще тоді було розуміння, наскільки важливе це спілкування, зустрічі з новими людьми, перемішування певних груп населення та професій. Як каже Володимир Івасюк вустами Василя Зінкевича:

 

Я вітання везу від донецьких степів,

Синім горам везу.

Але в серці моїм буде завжди мій дім,

Бо люблю я Донбасу красу.

 

Цими словами геній сказав все, що я намагаюсь сформулювати в цьому тексті. Але перехід від соціалістичної країни до ринкового капіталізму в сфері цивільних перевозок ми переживаємо дуже важко. Потяги залишаються єдиним відносно дешевим видом транспорту. Квиток на літак через всю країну пересічний громадянин дозволити собі не може. Поїздка сім’єю з дітьми через країну тягне половину місячного бюджету сім’ї, якщо не економиш час, і місячний бюджет, якщо економиш. Парадокс на марші.

Здавалося б, у таких умовах потреби економити час на ринку мали б бути купа пропозицій від перевізників, які билися б за клієнта, але ні – їх немає. Можна слухати пояснення про нестачу парку вагонів, ціну на пальне, аеропортівські збори і т.д. Але рішення, яке б вирішило проблему ментальної розірваності країни, немає. Його немає, як немає ринку перевізників такого ґатунку в Україні. Є монополія, яка диктує умови людям. Як в залізничному транспорті, так і в повітряному.

І якщо прихід іноземної залізничної компанії в Україну – це щось з розряду висадки марсіан, та і дуже спірний потенційний результат від того, то прихід внутрішніх дешевих, так званих лоукостерних, авіакомпаній – це має бути одним з першочергових завдань керівників країни. Люди повинні вільно пересуватись країною. Щоб був обмін, перемішання субкультур, субментальностей, субтрадицій і т.д. Щоб умовний львів’янин розумів в Харкові, що таке «трємпєль», а хлопець зі Слобожанщини у Львові не лякався слова «вішак».

Щоб формування української нації, яке почалось на Майдані, не зупинилось тільки на сумісному протистоянні людям у формі (це і так у нас в крові, певно), а продовжилось і виварило в цьому казані справжню українську націю, а не свої окремі «гетто» з поняттям: «У нас тут унікальне місце, і ми тут відрізняємось від всіх інших українців». І від того, як впорається наша влада з цим екзаменом, і залежить, чи буде у нас справжня Єдина Україна, чи й надалі її будуть розривати на шматки з допомогою, в тому числі, наших внутрішніх «великих патріотів», які патріотизм чомусь регулярно плутають з бізнесом.

 

 

P.S. Міністр інфраструктури Володимир Омелян недавно заявив, що його бачення розвитку залізниці просте: залізниця повинна відповідати за інфраструктуру, а все інше – вагони, рухомий склад – може бути приватним. Мовляв, слід відкрити дорогу для приватних операторів, в тому числі й іноземних, які дадуть конкуренцію, кращу якість і рівні умови для всіх.Відповідний законопроект уже в парламенті. І Омелян буде наполягати на його розгляді, незважаючи на опір.