Перший досвід парламентаризму українців

Земельні питання були одними із найважливіших серед тих, які вирішували українські посли (депутати) ще в Першому австрійському конституційному рейхстазі (парламенті), який збирався 10 липня 1848 – 7 березня 1849 років. Незважаючи на брак досвіду, недосконале володіння німецькою мовою, презирливе ставлення з боку панства, селянський посол Іван Капущак гідно представляв інтереси українців на засіданнях. Справжньою сенсацією стала його перша парламентська промова.

У Австрійській (з 1867 р. – Австро-Угорській) імперії, до складу якої входила Галичина, відбувалися вибори до Державної Думи (пізніше – Рейхстагу, тобто загальнодержавного парламенту) та вибори до Галицького крайового сейму. Після об’єднання Австрії та Угорщини в єдину державу діяв двопалатний парламент: Австрія обирала Рейхсрат, а Угорщина – Сейм.

На підставі першої австрійської Конституції (25 квітня 1848 р.) цісар Фердинанд І скликав парламент – Рейхстаг, який складався із 383 послів. Представництво від Галичини складало 1/4 депутатського корпусу (96 послів, серед яких 39 українців, в т. ч. 27 селян, решта – священники, урядовці та інтелігенція), ще п’ять українців були обрані від Буковини. Таким чином, українська депутація була незначною – 10% (44 особи) парламентського складу. Проте така ситуація дозволяла артикулювати основні вимоги українців та ставити завдання перед органами державного управління.

1848 рік видався багатим на історичні події, зокрема й для Галичини. 19 квітня того року у Львові українці створили Головну Руську Раду. Вона стала першим українським політичним проводом у Галичині, домагаючись від австрійського уряду поділити її на дві адміністративні одиниці: Східну Галичину з переважно українським населенням і Західну Галичину – з польським.

30 травня 1848 року відбулося загальнополітичне українське віче – так званий Станиславівський собор. На соборі затвердили керівництво міської «Руської Ради» на чолі з професором Станиславівської гімназії Євстахієм Прокопчицем. 3 червня того ж року його обрали від Станиславівського виборчого округу (зокрема, й від міста Станиславова) до Першого парламенту у Відні. Його завданням було обстоювати право викладати в школах Галичини українською мовою.

Але обрання до австрійського парламенту гімназійного вчителя Євстахія Прокопчиця було щасливим винятком. Газета «Зоря Галицка» так підсумовувала результати виборів: «Показує ся, що не дуже нарід наш руський перся при виборах за ученими Русинами, коли другі народи найученіщих вибирали, і за священиками своїми …[стояли]».

Прості українці самоусувалися від виборів, бо поляки пускали чутку, що посли разом із цісарем повернуть кріпацтво. Насправді ж відшкодування за ліквідацію панщини, про яке так запально говорив у віденському парламенті наш земляк, дяк Іван Капущак (Капустяк – у «Записках…» О. Заклинського – В. Р.) із Ляховець (нині Підгір’я), поміщики вимагали не в селян, бо ті були надто бідними. Цю вимогу вони ставили перед державою, яка на той час була економічно сильною і могла дозволити собі такі витрати…

У той час більшість селян залишалися малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників і комірників) було «звільнено» зовсім без землі. Вони відразу потрапили в економічну залежність до землевласників. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси і пасовиська, за користування якими селяни змушені були відробляти або платити сервітути (servitutes – право користування чужою земельною ділянкою або її частиною).

Засідання Головної Руської Ради в 1848 р. Прорис М. Гаталевича

Вибори до австрійського парламенту

5 червня 1848 року австрійський уряд оголосив тимчасову виборчу кампанію до парламенту. Виборче (пасивне й активне) право мав кожен, кому виповнилося 24 роки. Перша виборча кампанія, заанґажована Головною Руською Радою, пройшла з повним успіхом українців. Дарма, що польська Рада Народова робила все можливе, аби обмежити кількість українських мандатів.

Цікаво проходили перші галицькі вибори посла до австрійського парламенту в Солотвинському повіті на Станиславівщині. На 50 тисяч місцевого населення право вибирати посла мали 103 виборці. Із них 81 представляли селян і ремісників, 11 – духовенство, 11 – урядовців та орендарів.

…14 червня 1848 року до Солотвина прибули всі виборці. Виборча комісія складалася з восьми чоловік: отець Андрій Дуткевич – голова, слюсар з Богородчан Андрій Гуменюк – секретар, селянин (дяк) Іван Капущак з Ляхівців та Павло Балабан із Старого Лисця, війт із Лисця Микола Величковський, священник Іван Поромбальський з Опришівців – члени.

Секретар Богородчанської руської (української) ради Т. Голинський запропонував кандидатуру священника Дуткевича, і йому вдалося схилити на свій бік деяких селянських виборців. Проте повітовий комісар поліції невідомо з яких причин перервав засідання на дві години. Селяни-виборці, яких була значна більшість, за цей час порадилися між собою і проголосували за дяка Івана Капущака.

Газета «Зоря Галицка». Дня 15 мая 1848 р.

При підрахунку голосів виявилося, що за нього проголосувало 57 виборців, а за о. Дуткевича – 39, решта 7 голосів отримали інші кандидати. Таким чином, більшість виборців виявила своє довір’я Іванові Капущаку. Він був першим, хто відкрито обстоював необхідність ліквідувати кріпацтво у Галичині і чия блискуча промова на захист галицьких селян викликала значний резонанс у Європі, зокрема в Німеччині.

Австрійський парламент (його прийнято називати Першим) зібрався у Відні 10-12 липня 1848 року. Окрім згаданого Івана Капущака, послом від Станиславівщини було вибрано також о. Григорія Шашкевича (брат Маркіяна Шашкевича з «Руської трійці» – В.Р.), пароха з Угринова, який згодом став речником українських справ в австрійському уряді.

У Першому австрійському парламенті українські посли представляли такі повіти, як Станиславів (нині Івано-Франківськ), Богородчани, Надвірна, Товмач (Тлумач), а також округи Стрий, Коломию і Чернівці. Руськими послами були, зокрема, господар Єроним Андрусяк, священник Кирило Блонський, господар Михайло Блонський, господарі М. Боднар, Стефан Гой, Василь Гармацький, священник Михайло Ганкевич, господар Йосип Григорчук, Іван Долинчук, Йосип Динець, дяк Іван Капущак, Василь Кирський, Лукіян Кобилиця, Панько Козар, Іван Круховський, отець крилошанин Михайло Куземський, Мартин Лейчак, Стефан Лесюк, священник Григорій Левицький, Іван Ломницький, Іван Макух, господар Н. Мартин, Матвій Мазуркевич, Василь Моргоч, Григорій Нечипорук, Григорій Петришин (у новелі М. Яцківа «Посол Петришин» значиться ім’я Василь), Константин Посадський, професор Євстахій Прокопчиць, господар Іван Рожко, совітник Садовський, священник Михайло Гнідковський, губернатор Франц Стадіон, господар Григорій Тимес, Мирон Чуперкович, священник Григорій Шашкевич і єпископ Григорій Яхимович.

Українські посли-селяни в Першому австрійському парламенті поставили вимогу про поділ Галичини, підкріплену 15 000 підписів, і вимагали якнайменших викупних платежів за землю.

Хрест на пам’ять про знесення панщини

Справжньою сенсацією в роботі загальноімперського рейхстагу стала перша в історії парламентська промова українця, з якою виступив селянин-дяк Іван Капущак. Рішуче засудивши багатовікове гноблення селян, він заявив, що землевласники не мають жодних прав вимагати викупу повинностей, оскільки вже взяли від селян усе, що змогли. Замість визначених 100 днів панщини вони змушували селян відпрацьовувати 300 днів на рік. За це, вважав І. Капущак, повинні заплатити землевласники селянам, а не навпаки. «Батоги й канчуки, що обвивалися довкола наших голів і нашого струдженого тіла, – закінчив він свою промову, – цього вистачить їм, нехай це й буде для них нашим викупом!» Ця палка промова, виголошена німецькою мовою, викликала в парламенті хвилю оплесків.

 

Виступ І. Капущака в австрійському парламенті

 

2 липня 1848 року відбулося святочне відкриття австрійського парламенту. Три дні потому виступив наймолодший за віком посол – Ян Кудліх зі Шлеська і порушив питання про те, щоб формально й законно скасувати панщину. Його до порядку денного включили одноголосно, а в дискусії з цього питання взяла слово ціла низка українських послів-селян. Зокрема, промовляли селянин Гой із Заліщиків, Боднар із Радовець на Буковині, але найбільше враження справила на всіх промова дяка Івана Капущака із села Ляхівці на Станиславівщині.

«Високий Сойме! – сказав Капущак хоч ламаною, але зрозумілою для всіх німецькою мовою. – Хочу говорити про відшкодування, що його домагаються пани-дідичі в Галичині й на Шлеську, за панщину. Вічна справедливість вимагає того, щоби кожний, хто віддає щось проти своєї волі, дістав за те відшкодування, але вона вимагає також, щоби кожний, хто чимсь безправно користувався, дав відшкодування за це безправне користування. Дідичі мали, по закону, домагатися від нас панщини. Але чи вони вдовольнилися тим, що їм давав закон? Ні і ще раз ні! Коли ми замість 100 днів мусили працювати на пана 300 днів, коли ми мусили працювати по три, чотири дні, а то й цілий тиждень, а дідич рахував нам той тиждень за один законний день, то хто тут має заплатити відшкодування – ми чи вони? Кажуть, що дідич поводився з підданими ласкаво. Гірка була ця «ласка». Бо коли селянин напрацювався цілий тиждень, то в неділю чи свято мав трактамент: його заковували в кайдани й замикали в стайні, аби він у понеділок не спізнився до роботи…»

Змалювавши яскравими фарбами «людяність» дідичів, те, як вони загарбували селянські ґрунти й пасовиська, Капущак полемізував з легендою про те, ніби дідичі «подарували селянам панщину». Та який же це дарунок, коли за нього треба дати відшкодування? І коли ж зроблено той дарунок? «Чи, може, в 1846 році? Чи цього року в січні? Чи 8-го або 9-го березня? Ні. Аж 17 квітня, коли сини німецького народу пожертвували своїм життям за наші права й свободу! Не панам маємо дякувати за «дарунок», а німецькій молоді, що примусила панів податися перед духом часу! Панський «дар» прийшов запізно!»

Іван Капущак закінчив свою промову ось якою образно-емоційною фразою: «Батоги й канчуки, що обкручувалися довкола наших голів і тіл спрацьованих, хай їм будуть пам’яткою по нас, хай це буде їм наше відшкодування!» Після цього буря оплесків сколихнула парламентську залу. «Ніяка промова під час довгої дебати над знесенням панщини й відшкодуванням не викликала такого могутнього враження, як ці слова простого галицького селянина, – написав один із сучасників Капущака. Від першого до останнього слова не було тут пустої балачки, а тільки правда й мужеський гнів; обурення за кривду мільйонів виривалося з кожного речення».

Блискуча промова Івана Капущака на захист галицьких селян викликала значний резонанс у Європі, особливо після опублікування її «Новою рейнською газетою». Спочатку ж виступ нашого краянина надрукували в протоколах засідання австрійського сейму. Українською мовою її вперше у 1897 році переклав Іван Франко.

Засідання парламенту тривали до 1 листопада 1848 року. У зв’язку з революцією у Відні, відомою як «Весна народів», зібрання було перенесено до Моравії. Цісарською постановою від 7 березня 1849 року цей парламент був розпущений.

Посол Іван Капущак. Мал. І. Деркача

Народний трибун Іван Капущак

 

Іван Капущак народився 13 листопада 1807 року в селі Ляхівці (нині Підгір’я) біля Богородчан, в сім’ї Олекси і Парасковії з Одержинських. Його батько був дяком, знав грамоту і навчив малого Іванка читати й писати. Він хотів, аби син мав освіту, тож віддав хлопчика спершу до міста Станиславова, де той ходив чотири роки до латинської школи, потім – до священника в Нивочин, щоб навчався церковного співу.

1830 року Іван Капущак одружився і посів батькове місце в Крилосі. Але незабаром хлопця забирають в рекрути до австрійської армії, де він пробув чотири роки. Біограф В. Паук повідомляв, що І. Капущак служив вояком в Угорщині. За спогадами секретаря Богородчанської Руської Ради П. Голинського, Капущак дослужився до чину фельдфебеля і вивчив німецьку мову. За цей період світогляд Івана значно розширився.

Іван усе частіше виступає на захист селян, пише на їхні прохання скарги в державні установи дає бідним людям поради. Як твердий захисник їхніх прав та інтересів, він стає відомим і далеко за межами рідного краю. Це значною мірою сприяло тому, що під час виборів до австрійського парламенту в червні 1848 року селяни Прикарпаття виявили довіру Іванові Капущаку й обрали його послом.

Виступаючи там, Капущак рішуче засуджував панщину і вимагав її скасування без жодних компенсацій поміщикам. Щоправда, під час голосування народним представникам не вдалося здобути перемогу і парламент більшістю голосів узаконив винагороду поміщикам за скасовані феодальні повинності. Сейм ухвалив скасувати ці повинності за викуп, дві третини якого мали виплатити селяни, а одну третину – держава. 7 вересня 1848 року цей закон затвердив імператор.

Після придушення революції (1848–1849 рр.), що розпочалась у Відні, та розпуску австрійського парламенту Іван Капущак повернувся в рідне село, де займався громадськими справами. Він став першим учителем школи, відкритої 1853 року в Ляхівцях, всіляко заохочував селян до освіти. Також Капущак допомагав у боротьбі селян Богородчанщини за право користуватися панськими лісами. Десять років (1854–1864) він перебував на посаді громадського писаря. Як свідчать матеріали, що збереглися в архівах, І. Капущак від імені громади Ляховець писав у Галицьке намісництво петиції щодо місцевих поміщиків.

Останні роки життя були важкими. 1859 року внаслідок пожежі Іван Капущак зазнав великих матеріальних збитків, проте уряд йому не допоміг.

17 жовтня 1868 року, на шістдесят першому році життя, Іван Капущак помер в убогій сільській хатині, в присутності всієї родини та представників громади. Мешканці Ляховець та навколишніх сіл урочисто поховали свого захисника.

І. Капущак виступає в австрійському парламенті. 1848 р. Мал. І. Деркача.

У 1938 році з нагоди 90-річчя виступу І. Капущака в австрійському парламенті і 70-річчя від дня його смерті односельці впорядкували могилу свого славного земляка і встановили йому пам’ятник у вигляді двоступінчастої горизонтальної плити з рельєфним зображенням хреста. У головах поклали увінчану латинським хрестом стелу з написом: «Іван Капущак 1807–1868, бувший посол до Авст. парлам. в році 1848–1849».

У нинішні часи громада села Підгір’я не забуває свого народного трибуна. У 2007 році з нагоди 200-річчя від дня народження Івана Капущака в цьому селі відбувся мітинг-реквієм біля впорядкованого пам’ятника.

Переосмислюючи історичне минуле і наше сьогодення, мимоволі спадає на думку: як сучасній нації бракує справжніх достойників! Людей, котрі душею і серцем були б віддані народу, інтересам держави. Навіть тепер, коли ми здобули її незалежність, суверенність. Нинішні політики – народні обранці – не переобтяжують себе жертовністю, їхні особистісні й власні інтереси зазвичай переважають над суспільними прагненнями. Тому з відстані часу маємо ще більше цінувати тих, хто у минулому своїм гідним життям, працею й самопожертвою виборював нашу сьогоднішню свободу.

З позицій сьогодення Іван Капущак може здатися диваком, бо, маючи владу, не крав, не прагнув збагатитися. Це був українець, який дбав про честь нації і мав власну гідність. Йому й на думку б не спало, як багатьом нинішнім депутатам, «прихоплювати» якісь земельні ділянки, перерозподіляти власність, щоб заволодіти ринком чи крамницею. Капущак належав до тих політиків, які були людьми честі і совісті, зважали на думку своїх виборців і боялися брати гріх на душу.

Чи багато знайдеться нині подібних до колишнього народного обранця Івана Капущака?

Василь РОМАНЮК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!