«Піт і його дракон»

Режисер: Девід Лоурі

Якщо десь у світі й існує магія, то кінокомпанія «Walt Disney Pictures», безумовно, одне з таких місць. І вже точно чимало магічного в народженні сюжетів для її нових проектів і їх доведення до логічного завершення. Так, в 2013 році закипіла робота над римейком маловідомого зараз мюзиклу «Pete`s Dragon» (1977) про дружбу дев’ятирічного хлопчика-сироти з добродушним дракончиком.

За написання сценарію сучасної версії фільму взявся далеко не найбільш очевидний кандидат – недавній дебютант у режисурі Девід Лоурі, автор хіта «Санденс» «В бігах». Випробовуване від останнього стійке відчуття похмурого декадансу погано співвідносилося зі святковою безтурботністю диснеївських стрічок, і це до певної міри налаштовувало на скептичний лад – тим більше, що і крісло постановника дісталося тому ж Лоурі.

Однак з найперших кадрів нового «Піта і його дракона» ці побоювання розвіюються: «Disney» знову не прогадали. Після фіаско «Великого і доброго велетня» Спілберга фільм Лоурі має всі шанси не тільки спорожнити кишені батьків, але і подарувати їх дітям чудову казку. Яка, як і всі казки, звичайно ж, брехня – але цього разу без будь-яких натяків.

Фабула «Піта» практично ідентична до фабули аналогічних картин про дітей і прив’язаних до них дивних істот, чи то «Інопланетянин», «Сталевий гігант», чи «Альф». Спочатку самотня дитина зустрічається з черговим чудиком – в даному випадку пухнастим зеленим драконом на ім’я Елліотт (симпатичнішого дракона світовий кінематограф ще не бачив!). Дитина розуміє, що вони створені одне для одного. Радісно виводить його в люди і знайомить з хорошими дорослими – як правило, батьками. Ті, подолавши страх і недовіру, визнають, що дивак дійсно класний. А в результаті допомагають врятувати його від поганих дорослих з їх меркантильними інтересами. І головна – на щастя, вона ж і єдина – проблема «Піта» полягає в тому, що поганих дорослих тут немає.

Антагоністом виступає мисливець у виконанні Карла Урбана, який прагне піймати дракона і виставити на загальний огляд. Цим, правда, його підступність і обмежується. Він сам зізнається, що поняття не має, що робити зі спійманим чудовиськом, а негідник без виразної мотивації – і не негідник зовсім. Серйозне упущення, враховуючи, що основний конфлікт всіх казок – боротьба добра зі злом, а лінія добра в «Піті» прописана старанно. Визволити літаючого приятеля з полону Піту допомагає цілий загін рятувальників: благородна захисниця лісів (Брайс Даллас Ховард), її не менш благородний кавалер (Уес Бентлі), мрійливий батько (Роберт Редфорд) і спритна донька. Сумнівів в успіху їх праведної місії не виникає ні на секунду, так само, як і відчуття страху або тривоги. Торжество позитивних емоцій в «Піті» не затьмарене жодною хмаринкою. Незважаючи на очевидні асоціації з «Нескінченною історією», хоча б через присутність в обох картинах хлопчика і дракона, «Піт» – кіно зовсім іншого типу. І відмінності між ними обумовлені самою формою розповіді: якщо у фільмі Вольфганга Петерсена мрії юного фантазера натхненні книжкою казок і постійно з нею перегукуються, то «Піт» – щось зі сфери усного фольклору, легенда, розказана дітлахам дідусем на призьбі. Не випадково на тлі часто муркоче м’який акустичний фолк, та й по духу фільм вийшов абсолютно американським в найкращому сенсі слова – при тому, що основні зйомки пройшли в Новій Зеландії. Хрустка на зубах свіжість північних лісів, бородаті дроворуби в картатих сорочках і оксамитові балади Леонарда Коена по радіо – мимоволі чекаєш цитування кадрів з «Фарго».

У ролі оповідача, знову ж таки, не випадково виступає відомий любитель пасторальної Америки Редфорд – у молодості його герою теж довелося побачити дракона, і цей спогад він дбайливо зберігає все життя. Саме через персонажа Редфорда Лоурі проводить типово диснеївську (і, як завжди, незаперечну) мораль: чарівництво є. Треба лише вірити. І «Піта» дійсно огортає ефемерний, часом невловимий серпанок справжнього чарівництва. Воно тут всюди. У бездонних, трохи сумних і нескінченно мудрих очах дракона.

У відблисках світла, яке боязко пробивається крізь товщу листя. У невинній чистоті всього створеного Лоурі маленького світу. Ви можете спокійно посадити своїх дітлахів у крісла, вручити їм пару відер попкорну і змотатися на той же «Загін самогубців». Але якщо все-таки залишитеся, залиште закиди в наївності, сентиментальності і так далі на потім. В цьому випадку вони просто недоречні. Адже навіть переконаним матеріалістам не заборонено час від часу нагадувати, як це – бути дитиною, всюди бачити чудеса. І кращого ліку від нудної штуки під назвою реальність, чесно кажучи, не можна й придумати.

ФЕЛІНСЬКИЙ