Поранені на Майдані: вони були за мить до смерті

 

У 57-річного Дмитра Улащука є лише кілька днів на збір коштів, щоб з 19 лютого фахівці ТОВ «Медична клініка «Інновація», отримавши 28 775 гривень на рахунок свого закладу, змогли завдати удару по онкології, яка проявила себе на тілі Дмитра кількома недоброякісними пухлинами. Він впевнений, що його хвороба та перша група інвалідності – страшний результат стресів, контузії та легеневого отруєння токсичними газами, які він пережив за 73 дні активної участі у революційних подіях Майдані.

Зараз Дмитро Улащук, мешканець села Красна Надвірнянського району, має статус учасника війни, до якого прирівняні в Україні громадяни, які отримали інвалідність під час Революції гідності. Це здебільшого люди, які були у ті гарячі дні за мить до смерті. Саме про них піде сьогодні мова.

Та спочатку згадаємо поіменно Героїв з Прикарпаття, які полягли на Майдані заради того, щоб у нас було право на вільне життя у вільній європейській Україні: Богдан Калиняк та Володимир Павлюк з Коломиї, Ярослав Грабовський із села Печеніжин Коломийського району, Роман Гурик з Івано-Франківська, Сергій Дідич з Городенки, Ігор Дмитрів із села Копанки Калуського району, Михайло Костишин із села Нижній Струтин Рожнятівського району, Василь Шеремет із села Ланчин Надвірнянського району.

У ці дні, схиляючи голови перед портретами Героїв Небесної сотні, ми будемо червоніти навіть перед самими собою. Бо дійсно соромно, що й за два роки після кривавих подій на Майдані так і не можемо назвати винних і засуджених за ті страшні злочини. Чи червоніють за відсутність очікуваних народом результатів прокурори та слідчі, теж не знаємо. Але іноді чуємо від них, що у такій складній кримінальній справі не варто квапитись, головне – зібрати бездоганну доказову базу, і тоді винні й за роки нікуди не втечуть, ніде не сховаються.

Постраждалі, але уцілілі на Майдані учасники акцій громадянської непокори у період з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014-го не надто схвалюють таку логіку розслідування. Але готові ще почекати на встановлення істини, якщо потрібно, дати свої свідчення. Зауважимо, що серед учасників Майдану з Івано-Франківської області на даний час офіційно визнані такими, що отримали тяжкі тілесні ушкодження під час Революції гідності, 11 осіб ( по Україні – понад 700). Назвати нам їхні прізвища відмовились, посилаючись на таємницю персональних даних, в усіх державних установах обласного центру, які мають списки цих потерпілих. В управлінні соціального захисту населення облдержадміністрації порадили звернутися з офіційним запитом до голови ОДА і, можливо, таким чином отримати дані про своїх земляків, тяжко поранених під час Євромайдану. Щоправда, координатор Івано-Франківського обласного інформаційного центру для учасників АТО Володимир Варкалець, маючи й дані про майданівців, сказав нам, що серед тих 11, якими ми цікавимося, є мешканці обласного центру, Долини, Делятина, Коломиї, сіл Красна, Микуличин та Ланчин Надвірнянського району,  Єзупіль – Тисменицького…

І все-таки, попри сформовану навколо постраждалих майданівців таємницю, ми вийшли на одного із них. Розмовляємо з мешканцем Делятина Юрієм Косованом – учасником найгарячіших подій Революції гідності, а сьогодні – активістом, який займається питаннями своїх побратимів і, можливо, очолить їх громадську організацію, яка зараз на стадії формування. Робота йому дається важко, бо Юра погано почувається, постійно відчуває втому, бо ночами йому не дає дихати, то й нема доброго сну. Постійно болить у грудях, ломить руки на ноги. Але Косован збирається і знову їде у справах – до Надвірної, Івано-Франківська, Києва чи ще кудись.

 

Юрій Косован повертається від побратима-майданівця
Юрій Косован повертається від побратима-майданівця

«Ви знаєте, здебільшого наші хлопці не люблять виставлятися напоказ чи навіть публікувати свої прізвища у пресі, вважаючи це непотрібним піаром, – каже Юрко. – Вони домоглися відповідного статусу, який передбачає бодай якісь соціальні пільги та виплати, а тепер з жахом пригадують, як мужньо вислуховували байдужих до нас чиновників. Особливо у сфері медицини, де зазвичай заперечували, що наші хвороби пов’язані з Майданом. Зокрема, робили це у департаменті охорони здоров’я обласної державної адміністрації, посилаючись на висновки районних фахівців. Але ми не здавалися і не здаємось. Крок за кроком домагаємося свого. Знаю, скільки я сам находився в особистій справі, яку купу довідок та експертиз зібрав і пред’явив на комісії. Мав документацію звідусіль – від Шпиталю Майдану до Генеральної прокуратури України. Нарешті категорію інвалідності «загальне захворювання» змінили на «захворювання, отримане під час участі у Революції гідності». А це дає право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів та інвалідів війни. В управлінні соціального захисту населення Надвірнянської РДА отримав посвідчення учасника війни. Зауважу, що всю цю «доказову» дорогу я пройшов і заради того, щоб, вивчивши її, міг сприяти й іншим майданівцям. Хоча й особиста справа, як то кажуть, не закрита. Отриманий статус треба буде через рік підтверджувати знову».

«На жаль, не кожен поранений на Майдані може витримувати такі навантаження, таку наругу, тому багато з них ще нічого не домоглися. Наприклад, Василеві Кополовцю із Ланчина лікарі Надвірнянської центральної районної лікарні продовжують твердити, що поганий стан його здоров’я спровокований не пораненням під час Революції гідності, а загальним захворюванням. Тому Василь до цього часу навіть не отримав елементарної путівки до санаторію «Карпати». Потребує медичної допомоги й Назар Магус із Єзуполя. І ми, люди, загартовані Майданом, будемо допомагати побратимам ламати чиновницькі рогатки. Хоча скажіть мені, чому так має бути? Ми ж не після якихось там кіпрів чи гаваїв втратили здоров’я. Ми до останнього стояли на барикадах проти диктаторського режиму, сотні хлопців власною кров’ю рятували наше з вами європейське майбутнє», – справедливо обурюється Юрій Косован. І наполегливо нам рекомендує поїхати до Дмитра Улащука у село Красна, що за 12 кілометрів від Надвірної. Справа ця не з легких: з транспортним сполученням тут, як у пустинній Африці, та ще й дорога наскільки розбита, що не кожен таксист поїде. Та ми такого знайшли.

Дмитро Васильович Улащук, який вже 2 грудня 2013 року – одразу після розгону молоді у центрі Києва «Беркутом» – поїхав до столиці і 73 дні незмінно був відповідальним за першу барикаду на Майдані (вона стояла між Будинком профспілок та Банком Росії), зустрів нас минулої неділі біля свого обійстя привітною посмішкою. Молоді деревця, гарно оброблений город, охайна хата Дмитра та Галини Улащуків, які живуть у парі вже 34 роки, – все дихало вірою у квітуче життя, у скору весну. Та проблеми зі здоров’ям господаря видавала паличка, на яку опирався Дмитро Васильович, бо одна з пухлин викликала невгамовний біль у всій лівій нозі. Щоправда, Дмитро як людина стійка і мужня не загострює на цьому уваги. Він і зараз усім своїм єством – на Майдані гідності.

Дмитро Улащук на Майдані
Дмитро Улащук на Майдані

«Коли 18 лютого 2014-го, біля шостої вечора, у мене під ногами розірвалася світло-шумова граната, я навіть не встиг подумати: «Невже кінець?» Вибуховою хвилею мене десь на метр підняло догори, повернуло у повітрі на 180 градусів, викрутило хребет, і на тому все. Контузія. Хлопці розказували, як мене потягли у бік Будинку профспілок, посадили на сходи і я сидів, не розуміючи, що відбувається. Вимкнуло свідомість, а потім, вже при медиках, чотири рази протягом ночі на 19 лютого то повертало, то знову надовго забирало пам’ять, – розповідає Дмитро Васильович і продовжує: – Такою 18 лютого була друга спроба посягання на моє життя. Перша сталася того ж дня приблизно о 16.30. Протистояння наростало. Пропрезидентські сили все частіше й частіше дивилися на нас, майданівців, через вічка оптичних прицілів і натискали на спускові гачки. На щастя, «вгощали» не тільки свинцем, але й гумовими набоями травматичної дії. Перепав такий «пиж» і мені. З помпової рушниці так влучив у правий бік грудей, що мобільний телефон, який був саме у тому місці у внутрішній кишені, геть розтрощило. Мабуть, таким чином уберігши мої легені від поранення. Хоча постійний їдкий дим та неймовірна напруга зробили свою справу. Так мені сказали і фахівці німецької клініки.

Так ось, після потрапляння гумової кулі мені у груди я вирішив дати здачі зухвалим приспішникам режиму. Вхопився за «коктейлі Молотова» і почав їх подавати міцним високорослим хлопцям, які вже набили на тій справі руку. Тим паче, що «розмах крил» та сили у них були не те, що у мене. Раптом я побачив, як навіть священик у рясі закинув за плечі хрест і теж вхопив «коктейль». Ви можете уявити собі, якою була напруга на Майдані, що люди, які, можливо, до цього ніколи й не бачили один одного, раптом стали однією живою стіною проти ненависті, проти ганьби та поневірянь? Та це вже в минулому», – каже Дмитро Васильович і зауважує, що після Революції гідності збирався  на війну – у зону АТО, але у військкоматі сказали «Ні», забракували за станом здоров’я.

Навесні 2015-го Дмитро Улащук почав відчувати біль у грудях. З часом змусив себе піти до лікарів. Флюорографія показала норму, а томографія виявила п’ять злоякісних пухлин одразу. Основний діагноз – онкологія правої легені. Внутрішній голос Василя Дмитровича і зараз стверджує, що вони спровоковані Майданом, бо до нього у Дмитра не було жодних нарікань на здоров’я, про що свідчить і відсутність записів в амбулаторній картці.

Тепер самопочуття дуже погіршилось. Треба щось робити, а це означає, що потрібні гроші, яких у колишнього підприємця, майданівця, вже немає. Все, що було, витрачено за час перебування в обласному клінічному онкодиспансері в Івано-Франківську, у військовому госпіталі та Національному інституті раку у Києві.

Але хвороба все-таки змусила Дмитра Улащука укласти угоду з ТОВ «Медична клініка «Інновація» про надання йому відповідних медичних послуг (така тепер практика взаємин лікарів та пацієнтів). На виконання цих послуг треба попередньо перерахувати «Інновації» 28 тисяч 775 гривень. Збором цієї суми займається ініціативна група Майдану. Та справа просувається не так швидко, як треба у цьому випадку. Тому Дмитро Васильович та уся його родина щиро просять небайдужих людей відгукнутися. У разі щонайменшої можливості просять перерахувати гроші на одну із банківських карток хворого у Приват Банку:

№ 5168 7556 1940 6537 та № 4149 4978 2980 9146 (у гривнях);

№4149 4978 4870 4310 ( у доларах США);

№ 4149 4978 4158 5237 (у євро).

Улащуки завчасно вдячні. Раді були б отримати допомогу від народних депутатів України, які представляють у парламенті Прикарпаття і інколи знаходять можливість підтримати тих, хто має у цьому велику потребу. Дмитро Улащук саме з таких. Був час, коли він міг усе. Вже на Майдані під його керівництвом та за безпосередньої участі люди за півтори години спорудили 4-метрову барикаду на Інститутській. Та й у будь-якій справі впродовж Революції гідності запитували Дмитра Васильовича: «Як це зробити, дед?» Він завжди мав відповідь. Брав на себе відповідальність не лише за стан вже історичної барикади №1, але й – і це головне – за людей. Тепер має велику надію, що небайдужі українці не покинуть його у скрутну хвилину, бо у нього великі плани на життя.

Марія ПАЛЮГА