Porto Franko: Magnum Opus

Серед численних латинських крилатих фраз  до наших часів дійшов і вислів magnum opus. Його вживають, кажучи про головний твір у житті митця, вченого чи філософа. Якщо інтерпретувати ці слова трохи ширше, то можна сміливо сказати: Porto Franko – це magnum opus Івано-Франківська у 2017 році.

Фестиваль розпочався увечері, 14 червня, біля Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру. Подивитись на урочисте відкриття, яке одночасно можна було назвати і рок-концертом, і виставою, і перформансом, і оперою, прийшло більше тисячі людей. І можна з впевненістю сказати, що байдужим до того, що відбувалось, не залишився ніхто. Дійство, стилізоване під відкриття порту, проходило одразу на кількох рівнях – на землі, на сцені, на стінах театру, на його балконі та даху. Щоб охопити все це і скласти в одну картину, потрібно було дещо розсунути межі своєї свідомості та сприйняття реальності – ймовірно, цього і добивались організатори.

У наступні ж чотири дні на дев’яти сценах-«портах» міста відбулись десятки подій – музика, театр, кіно, сучасне мистецтво, лекції, відпочинок.

Музика Франкового порту

Головна музична сцена фестивалю розмістилась не на Вічевому майдані, а на площі перед облмуздрамтеатром. Організатори явно врахували сумний досвід з виступу Тіни Кароль на Дні міста – місця для глядачів було набагато більше, тому обійшлось без тисняви, та й звук був значно якіснішим. Зокрема, було прийнято рішення перекривати частину вулиці Незалежності три вечори поспіль – на звільненій від автомобілів площі змогли розміститись сотні людей.

У п’ятницю там виступали українські рок-виконавці. Концерт розпочали «Familia Perkalaba», і під їх запальні ритми публіка добряче розігрілась. Далі на сцену під бурхливі овації вийшла переможниця Євробачення-2014 Руслана – співаючи, вона не забула й виступити проти вирубки лісів у Карпатах.

«Ми дуже органічні і дотичні з фестивалем. Я просуваю техніку співу, яку віднайшла у Карпатах, і це добре робити саме тут. Нам би більше таких заходів, як цей, у Києві на Євробаченні», – розповіла співачка.

Наступними до публіки вийшли хлопці з гурту “Kozak System”. Дощ до цього моменту став уже доволі сильним, але люди все одно слухали драйвові пісні, жанр яких самі музиканти називають козацьким роком. А завершили цей музичний вечір легендарні «Брати Гадюкіни» – послухати та побачити наживо авторів таких хітів, як “Файне місто Тернопіль”, “Роксоляна” та “Ми – хлопці з Бандерштату” прийшло кілька тисяч франківців і гостей міста. Незважаючи на погану погоду, присутні співали разом зі своїми кумирами і танцювали під опівнічним дощем.

В суботу на сцені виступали такі українські гурти, як «Tik Tu» та «The Hypnotunez». Далі на сцену вийшли ізраїльтяни «Boom Pam», вразивши публіку сумішшю музики середземноморських народів. А хедлайнером вечора став гурт «Бумбокс» – тисячі шанувальників не пропустили свій шанс побачити кумирів наживо.

У неділю ж додалось електронної музики: виступали «Cepasa» та «The Erised». А музичною кульмінацією фестивалю став гурт «Subcarpati», який в Івано-Франківську чекали вже п’ять років. І вони не підвели – енергійна, мелодична та надзвичайно потужна музика не залишила байдужим, напевно, жодного слухача.

Портал Палацу Потоцьких

Концерти відбувались увечері – а вдень серцем фестивалю ставав Палац Потоцьких, перетворений на своєрідний відпочинковий комплекс у пляжній стилістиці. Там були розваги і атракції на будь-який смак: дитячий ігровий майданчик, сцена, де виступали джазові музиканти та діджеї, кінопокази (зокрема, у неділю показували фільми з Чарлі Чапліном, зняті близько ста років тому). Було також де поїсти і що випити.

А для тих, хто прийшов не лише за видовищами й «релаксом», а й за роздумами і враженнями, встановили кілька інсталяцій та відкрили цілу виставку сучасного мистецтва під назвою «Port’all. Permanent Liminality».

«Роботи перегукуються зі станом справ у сучасному світі, зокрема в архітектурі, в історичній пам’яті. Виставка демонструватиме межі взаємопроникнення. Адже фестиваль – не тільки свято, а й майданчик для формування важливих питань про сьогодення і про вічне. У виставці взяли участь роботи, які за місяць будуть виставлені на бієнале «Ostrale» у Дрездені. Тут є роботи Юрія Іздрика, Олени Сіятовської, Мирослава Короля – всього 17 молодих українських митців, проте є й іноземці. Тематика надзвичайно широка, є навіть роботи, присвячені безвізу. Глядач знайде тут і запитання, і відповіді», – розповів про виставку куратор візуальної частини фестивалю Анатолій Звіжинський.

Кіно (театр)

Звісно ж, не можна уявити фестиваль Porto Franko без кінематографічної та театральної складової. Куратор театральної програми фестивалю Олексій Гнатковський попередньо анонсував такі вистави, як «Буна», «Майстер голоду», «Піфійська ораторія», неооперу жахів «Гамлет» та кінетичну виставу «…Але вітер…».

«Буна» з буковинського діалекту – “баба”. Саме вона є головним персонажем на сцені. Вона – авторитарний член сім’ї, довкола якої й будуються стосунки. Буна виховує онуку так, як велить її бачення світу, і часом її вчинки здаються жорстокими й невиправданими. Молода дівчина вирішує виїхати за кордон для того, щоб почати нове життя. Вистава – це данина поколінню двадцятого століття, яке відчуло на собі голодомор, війну, репресії.

«Це сучасна українська п’єса, – розповідає режисер Давид Петросян. – Але вони зазвичай одноденні. Постановка мені видалась цікавою, адже питання, що порушуються у п’єсі, будуть цікавими і через 10 років. Ми робили її якомога більш побутовою, замість декорацій були автентичні речі. Зараз вони більш декоративні, символічні і театральні. Якщо у Тургенєва піднята проблема непорозуміння батьків та дітей, то у нас – бабусі і дітей. До слова, 90-річну бабусю грає 20-річна дівчина. Щоб правдоподібно увійти у роль, акторська команда місяць жила в селі, в якому час ніби зупинився, спостерігала за місцевими мешканцями та поколінням, якому за дев’яносто».

«…Але вітер…» – історія про життя, зустріч, любов, розлуку і самотність. На сцені грало троє акторів, які представляли різні образи людини, але дійових осіб, по суті, лише двоє: людина та вітер. Задля створення ефекту цілковитого захоплення вітром у філармонії створили декорації з десятків вентиляторів та целофану. Музику утворювало поєднання шумів сцени та живих барабанів. Це дійство однозначно варте того, щоб побачити його хоча б раз у житті.

«Майстер голоду» – творіння одного з найвідоміших режисерів у світі Еймунтаса Някрошюса та його театру «Meno Fortas» за однойменним твором Франца Кафки. Новелу «Голодар», головний герой якої вважає себе неймовірно талановитим у подоланні голоду на очах публіки і популярність якого поступово згасає разом з його життям, частково переосмислили – втім, залишивши головну сюжетну лінію практично без змін. Проте головну роль грає жінка – актриса Вікторія Куодіте. Після вистави залишається гіркий присмак смерті талантів, не сприйнятих натовпом.

Для шанувальників кіно в «Люм’єрі» показували такі фільми, як «Gogol Bordello Non Stop», «Одинадцятий», «Від станції до станції», «Панк-співачка», «Мелодія шуму», «B-Movie», «Джамала.UA» та інші – кожен міг знайти стрічку собі до смаку.

Естетика експерименту

Упродовж цих п’яти днів відбулось чимало незвичних речей, які важко віднести в якусь категорію. Тож назвемо їх експериментами над естетичним смаком та свідомістю франківців.

За кілька днів до відкриття посеред «стометрівки» встановили жовтий контейнер – без будь-яких пояснень. Упродовж всіх цих днів у соцмережах не згасали дискусії з приводу того, що ж це таке. А суть була не в тому, що ж там насправді, а саме у цих рефлексіях франківців та гостей міста. Адже змусити людей думати, будувати теорії, а не просто дивитись на красиві речі – мабуть, вся суть сучасного мистецтва.

Навпроти адмінбудівлі встановили дещо зрозуміліший арт-об’єкт – антропоморфну статую, схилену в поклоні можновладцям. Тут реакція людей була передбачуванішою – сміх та зрозумілі паралелі із сумною реальністю.

У  Музеї мистецтв Прикарпаття представили єдиний у світі бамбуковий орган. Інструмент має вражаючий зовнішній вигляд та не зовсім звичне, навіть для шанувальників органної музики, звучання.

На залізничному вокзалі відомий піаніст Антоній Баришевський виконував на роялі сонати композитора Джона Кейджа. Крізь натовп волонтерів і журналістів на дійство здивовано дивились звичні гості вокзалу: сонні пасажири потягів, що чекали в залах очікування, обвішані карематами та наплічниками туристи, бездомні люди, голуби, що пролітали повз вокзал.

Panem et circenses

Хліба та видовищ. Цю широковідому стародавню формулу з успіхом застосували у 2017 році в Івано-Франківську. Видовищ на Porto Franko було чимало, це беззаперечний факт. Хліба, в принципі, теж не бракувало – як для тіла, так і для душі на пару з підсвідомістю. А хто що хотів отримати від фестивалю і що, власне, отримав – питання вже винятково особистого характеру. Аве сучасному мистецтву!

Тарас ВОЛОШИН