У всіх нас є друзі. У когось з перших років життя, дитячого садка, школи чи університету, в інших – колеги чи випадкові знайомі, які стали друзями. Окрім всіх перерахованих, я вже з десяток років дружу з бідними. Людьми, які просять на вулицях, живуть без даху над головою.

Ніколи не думав, що ця дружба буде багаторічною. Адже, здавалось би, що може бути спільного в мене з ними? А виявилося, що таки може. Познайомили і показали, як можна подружитися з ними, ще одні друзі – зі Спільноти святого Егідія, міжнародної асоціації, яка цю дружбу і започаткувала в 1968 році.

Тоді молодий римлянин Андреа Рікарді разом зі своїми однолітками мав намір не сидіти склавши руки, а займатися цікавою і потрібною справою – організувати школи, де можна було б займатися і дружити з дітьми із бідних сімей, з римських барачних районів, наприклад, Чінодромо, недалеко від річки Тібр у південній частині Риму. З тих пір дружба поширилася і на бідних та бездомних людей різного віку у понад 100 країнах світу: інвалідів з різними недоліками, людей без визначеного місця проживання, іммігрантів, важкохворих, ув’язнених, біженців. Протягом більш ніж півстоліття Спільнота стала чутливою до всіх форм бідності, давніх і сучасних, як, наприклад, бідність одиноких, хоч і повністю забезпечених людей у різних європейських країнах.

Кожного з цих людей, з якими часто поєднує багаторічна дружба, у Спільноті називають братами і сестрами. Адже вони є сім’єю, яка об’єднує волонтерів з багатьох країн світу – від далекої Індонезії, Сан-Сальвадору, Малаві, Мозамбіку і до Бельгії, Польщі, Угорщини, України, зокрема, з Івано-Франківська.

На Прикарпатті протягом 10 років студенти, а вже тепер і дорослі франківці також дружать з бідними. Адже відчувають у цьому потребу. Коли роздаєш їжу або чай, завжди є нагода і час, щоб розпитати, як справи, обговорити проблеми та поділитися радістю святкування дня народження – свого чи когось з родини.

Заслужити справжню дружбу у бідних непросто. Вони, як, власне, і я, прагнуть регулярного спілкування та вірності. Часто запитують, якщо зникаю на тиждень чи два…

Кілька років тому на вокзалі я познайомився з другом Олегом. Його часто можна побачити біля кіосків навпроти залізничного вокзалу. Він не просить милостиню, має дах над головою, часто випиває і безперервно курить. Тому здоров’ям не похвалиться, втім часто підробляє на будівництвах, багато часу проводить на риболовлі. Про причини такого способу життя Олега я не знаю. Боюся питати, щоб не бовкнути зайвого чи не образити. Я теж не хочу говорити про деякі речі, що стосуються мого життя. Утім, ми з Олегом завжди знаходимо спільні теми для розмови. Інколи він просить грошей на маршрутку. Хоч у спільноті не практикують давати щось інше, окрім дружби, їжі чи чаю, я деколи не дотримуюсь цього неписаного правила. Олег часто не має грошей на маршрутку, тож доводиться допомагати. Таких, як ми з Олегом, в Івано-Франківську, думаю, багато – тих, хто потребує щирої і вірної дружби. Для них ми в Спільноті, окрім традиційної роздачі їжі та спілкування щосереди, також організовуємо пікніки.

Влітку і восени в парку пригощаємо друзів смачною їжею, співаємо пісні, розраджуємо в горі, радіємо разом. А різдвяний обід, який є традицією святкування народження Ісуса в Спільноті, – так би мовити, кульмінація нашої дружби . Сьомого січня наші друзі-бідняки – справжні гості. Для них ми готуємо кутю, подарунки та інші атрибути цього прекрасного сімейного свята. На останньому такому обіді в Івано-Франківську побували близько 70 друзів. Цікаво, що на них постійно приходять і цілком забезпечені люди. Кажуть, що потребують спілкування, радості і відчуття потрібності в цьому світі. Тут, в Спільноті, вони це отримують. Часто друзі долучаються і до інших справ, які організовує Спільнота в інших країнах і містах, зокрема, в Івано-Франківську, Львові та Києві. Щомісяця ми проводимо так звану «молитву за мир» у храмі, що по вулиці Чорновола. Там згадуються країни і міста, де тривають воєнні конфлікти, наприклад, Алеппо в Сирії та Донбас в Україні.

До традиційної події друзі-бідняки також з радістю долучаються. Є гарна традиція, коли бідні люди з інших міст, наприклад, з Риму чи Брюсселя, готують сюрпризи або листівки з привітанням для бездомних з інших країн, які далеко від них. Таким чином дружба та солідарність дають новий поштовх, приносять радість у сім’ю, що об’єднує весь світ.

Ще одне місце, де є неабияка потреба у дружбі, – це геріатричний пансіонат. Так склалося, що в Івано-Франківському будинку престарілих живуть люди різного віку. І молодь, і пенсіонери. У кожного з них своє життя, інтереси, потреби в спілкуванні тощо. Щонеділі туди приходять не тільки їхні родичі, а й малознайомі люди. Там є потреба у дружбі та радості. І це також ті, про яких друзі зі Спільноти святого Егідія не забувають. Вони запевняють: завдання кожного – це руйнувати уявні стіни між різними групами людей, ламати стереотипи, будувати мости та дарувати оптимізм і радість кожному, хто цього потребує.