Герої цього матеріалу мають за плечима багато десятків походів у гори, без гір вони не уявляють свого життя. А тому й цікавих історій там назбирали немало: прекрасних, смішних, небезпечних і навіть містичних. Вони знають, як гніваються озера, куди після походу діваються собаки-провідники, чому не треба дивитися в очі Чорного Туриста і чи справді варто боятися ведмедів.

 Або пускає, або не пускає

«Гори ніколи не будуть підлаштовуватися під вас, вони не дадуть вам їх підкорити, – усміхається Роман Тимофійчук. – Гора або пускає, або не пускає до себе. Останнім часом стало популярно ходити в гори взимку в погану погоду, щоб… І тут я ставлю це питання сам собі. Для чого ходити туди в погану погоду? Щоб довести самому собі, що ти це можеш? Щоб показати комусь відео з ураганним вітром і повною темрявою з обпаленими морозом бличчями? Лише досвідчені гірські туристи ніколи не почнуть сперечатися з погодою. Вміння відступити – це надзвичайно важлива риса характеру кожного, хто йде в гори».

Павло Артемишин додає: найбільш особливі ті походи, коли міняється погода – тоді найкраще спостерігати природні явища в горах. Головне – знати межу особистої безпеки. «Уявіть: у місті ще тепла вереснева погода, де-не-де пожовкле листя, – продовжує Павло. – Під’їжджаєш до Гути – листя вже різнокольорове і опале. Йде дощ, раптом з’являється сонце. Піднімаєшся вище по гірському хребту – починає сніжити. На самій вершині – снігу до колін. Так за один похід можна побувати в кількох порах року. Я називаю це машиною часу».

А Ірина Ржевська запам’ятала липневу ніч у спальнику просто неба на Писаному Камені – це одне з найгарніших і найзагадковіших місць Верховинщини. Такого зоряного неба у місті ніколи не побачиш. Здавалося, зірки настільки близько, що ще трохи і можна було б торкнутися рукою. Та найцікавіше, що саме тієї ночі почався великий зорепад. «Я загадала тоді десь пів сотні бажань, – сміється Ірина. – До речі, з часом усе здійснилося».  

Шкода, що красу гірської природи псує засилля сміття – так звані наслідки благ цивілізації. «Той, хто бачив гірське сміття, знає, що пляшок з-під алкоголю більше половини, – пише на своєму ресурсі з блогами «Подорожуючи Карпатами» Роман Тимофійчук. – Поступово споживання спиртного влилося в туризм, зробивши з нього алкотуризм. Звідси і стиль – пройти за день, скільки можеш, і там знищити все, в тому числі й довкілля».

Сучасний турист, нафарширований дорогим спорядженням, має при собі елітне спиртне, бідний волоцюга несе в броцаку самогонку чи спирт, щоб в кінцевому результаті отримати той самий ефект. «Добре, коли є міра, – продовжує Роман, – але коли її нема, то можна  взяти бібліотеку Вернадського і заповнити її історіями з позначкою «під мухою». Безмежна кількість заходів і сходів сонця була пропущена через стан легкої невагомості. На ранок розкидані тіла тих, що програли в боротьбі з зеленим змієм, будуть устелювати полонини. Маленька пташка буде довбати дзьобом по засохлому пармезану, який тимчасово побував у шлунку і зрештою став вінегретом, а коні та корови будуть злизувати рештки туристичного бенкету. Все це не було б таким смішним, якби не реальність. А вона така, що багато людей потребують додаткового каталізатора, щоб краще сприймати єство природи». 

Звірі уникають людей

Досвідчені гірські туристи кажуть, що моторошні історії про зустрічі з дикими звірами в Карпатах у більшості випадків є вигадками, бо тварини також всіляко уникають людей. Хоча Роману Романіву таки «пощастило» натрапити на ведмедя. Це сталося у поході, де він був лише з дружиною. Першим клишоногого побачив Роман – майже лоб в лоб. Добре, що чоловік швидко згадав, що при зустрічі з ведмедем треба створювати шум. Роман почав сильно кричати і свистіти у свисток, поволі відступаючи назад. «Що сталося?» – не зрозуміла дружина. «Та нічого особливого, просто ведмідь». Кричали вже обоє. Ведмедю, вочевидь, це все було не дуже цікаво, тому він пішов у своїх справах, звернувши зі шляху на Румунію в бік України. А Роман із дружиною ще години зо дві йшли, голосно співаючи, продовжуючи створювати навколо себе шум – а раптом знову ведмідь.

Тарас Пасимок на своєму сайті «ВелоКосів» пише, як в одному з походів довелося протистояти… коровам. «Починаю я перелазити паркан, а корови не вірять, що я таки вернувся і насмілився лізти, – розповідає Тарас. – Малі мене бояться, а великі оточили і побігли, коли я повернувся до них спиною. Я не міг втекти, бо ровер не кину, і ґаздів не було на подвір’ї, щоб сховатись. Отож, оцінивши свої шанси на виживання як такі, що близькі до нуля, я побіг не від корів, а на них. Такий оригінальний хід поставив їх відверто в ступор, і вони почали розбігатись. Ну, і для підсилення ефекту я ще почав кричати і стукати великом».

На певний час це зупинило корів і дозволило хлопцеві дістатися до протилежного паркана, але він ще разів десять змушений був бігти на корів, бо лише обертався до них спиною, вони одразу ж нападали. Корови були так рознервовані його психологічними маніпуляціями, які дозволили йому втекти, що почали валити паркан, і Тараса врятував лише колючий дріт, який трохи заспокоїв нападників.  

Любов Бойко пригадує багатоденний похід, коли зморена і дуже голодна група нарешті знайшла місце для намету. Виклали харчі з наплічників і побрели по дрова і воду. Коли повернулися, їжі майже не лишилося. Зате табун коней добряче повечеряв. Довелося чимчикувати в найближче село по продукти і максимально скоротити запланований маршрут.

Під час серії сходжень на Кавказі до Любові Бойко з товаришем прибився пес. Як вони не відганяли чотирилапого, собака вперто не хотів йти геть. Хвостатий виявився дуже лагідним і спокійним. Але щойно пара попрямувала на льодовик, собака почав поводитися дуже дивно. Взагалі йти через льодовик – не так просто, треба вміти добре читати рельєф – аби не звалитися в ущелину, глибина якої може бути немала. Того дня через льодовик Люба з другом йшли у зв’язці (тобто з’єднані однією мотузкою) – задля безпеки. Напарник ішов другим, а пес плівся попереду біля Люби. Раптом чотирилапий почав гарчати і щосили відтягувати дівчину вбік, фактично змінюючи намічену нею траєкторію руху. «Я відганяла тварину, як могла… Де там, – каже туристка. – Пес вперто продовжував штовхати мене, хапати за руку, за куртку і тягнути в інший бік. Аж потім я зрозуміла, що хвостатий відчував небезпеку ущелини і правильно корегував наш шлях».

Однак через неуважність Любин напарник трохи відійшов від прокладеної стежини і полетів в западину. Дівчина хутко зреагувала: зафіксувавши льодоруб, спинила подальше падіння і мотузкою витягнула напарника. Увесь цей час пес сидів на краю западини і моторошно скавулів. Коли обоє завершили похід, чотирилапий провідник кудись зник.

«Я вже не раз чула історії від гірських туристів, які йдуть у походи в Карпати, – розповідає Люба, – про собак, котрі прибиваються на початку маршруту, а після його проходження кудись втікають. Вони неначе мають місію охороняти в поході і ревно виконують її, відлякуючи різні небезпеки, наприклад, диких звірів». 

 Удосталь містичних байок

«Зима. Група альпіністів здійснює нічне сходження на Говерлу. Ледве сунуть. Нарешті дісталися вершини. Втомлені, зморені… Глип, а неподалік якийсь силует. Посвітили ліхтариком – гуцул сидить. «Вуйку, вам не страшно тут сидіти самому?» – «Як був живий, то було страшно…» Це анекдот про містику в горах, з якою не раз стикалися досвідчені туристи. У більшості випадків така містика має своє логічне пояснення, хоч і не завжди.

Роман Тимофійчук пригадує події, що сталися у 1996 році на хребті Свидовець. Вони мали табір неподалік озера Ворожеска. В один із днів вирішили здійснити радіальне сходження до озера Ґерешаска, або Морське Око. Коло озера пастушили кілька гуцулів. Роман, тоді ще не знаючи звичаїв та різних гірських правил, жбурляв в озеро каміння. Раптом до нього звернувся один із пастухів, мовляв, не накликай на себе і товаришів біду. На дні озера – Око. Якщо в нього щось потрапить, воно буде плакати. Звісно, Роман не звернув уваги на перестороги гуцула. «Все б нічого, ось тільки біля вечора нас безжально шматував гірський шторм, який перевертав намети, блискало і гупало так, що у вухах закладало, – каже Роман. – Після цього випадку я затямив на все життя: озера не люблять таких витівок».   

У 2010 році Любов Бойко під час походу в Криму побувала біля скельного хребта, який вважають місцем сили, там часто збиралися йоги, аби медитувати. Родзинкою місцини був камінь у формі сонця з пелюстками, поруч стояла чаша, куди людина могла покласти якусь свою річ, а натомість узяти із чаші те, що сподобалося. Люба поклала туди свій браслетик, а забрала кулон із аметистом. А потім у дівчини почалася чорна смуга в житті, було таке враження, наче саме цей кулон приносить їй нещастя.

«Звісно, я розумію, що, швидше за все, це просто збіг, – сміється вона. – Коли щось у житті не клеїться, людині легше знайти якусь зовнішню причину, ніж порпатися у собі». Через вісім років Люба все ж вирішила його позбутися. Під час походу в Альпах дівчина залишила кулон на одній із вершин. 

Гірський рятувальник Василь Фіцак пригадує будиночок у центральних Горганах, де часто зупинялися туристи на нічліг. І вже не один казав, буцімто, у тій хатині живе якась нечисть, що активізується вночі: тарілки падають, тріскіт на стелі… Як з’ясувалося, в будиночку просто оселилися соні лісові – різновид гризунів. Вони ведуть нічний спосіб життя, неймовірно активні, полюбляють товктися по горищах, столах, перекидаючи все на шляху.

А одного разу, коли Василь Фіцак четвертий день поспіль сам чергував в обсерваторії, що на горі Піп Іван, він раптом почув гру сопілки. Навколо нікого, жоден турист за ці дні там не проходив. «Чесно вам скажу – по шкірі пройшов мороз, – усміхається чоловік. – Я миттєво згадав, що місцеві кажуть, мовляв, на цій горі не дуже добра енергетика, і взагалі час від часу хтось там бачить якісь блукаючі тіні…» Виявилося, що насправді на сопілці грала буддистка, яка на той час мешкала в буддистському храмі, що був неподалік, вона непомітно піднялася до обсерваторії і так само нишком примостилася, аби помедитувати.  

У горах є вдосталь своїх байок. Наприклад, про Чорного Туриста. Кажуть, якщо в горах побачиш очі Чорного Туриста, то це буде останнє, що ти уздриш у своєму житті. Подейкують, він забирає твої мешти, залишаючи на цьому місці свої старі і подерті, а ти кудись зникаєш.

«Було це позатої зими, – розповідає Олександр Матура. – Третій день важкезного походу. Удень ліг спати, бо дуже втомився, але опівночі прокинувся. Зібрав намет і вйо на штурм Ігровця. І от дряпаюсь я тим ребром на верхівку Високої, вітер перемітає крупою криги, ніц толком не видно, і тут попереду світло мого ліхтаря ловить… силует величезної людини. Вона стоїть мені впоперек шляху, з опущеною головою і руками, що розведені вбік, начебто ловить мене». «Чорний Турист?» – промайнула дика думка в голові Сашка. Ноги враз підігнулися, ніби гумові. Очі боїться підняти, бо ж знає: зустрінеться поглядом – і кінець. «А тоді думаю: та ну його… – усміхається чоловік. – Підняв погляд, придивляюсь і бачу у ледь живому світлі ліхтарика, що це ніякий не Чорний Турист, а, курча ляга, просто три смереки, на яких наросла крига і сніг, і одна вгинається вправо, друга – вліво, а центральна схилила свою «голову» вперед, ніби під ноги дивиться».  

Однак є такі явища, які Василь Фіцак і досі не може пояснити. Йдеться про певні локації в Карпатах, де з’являється таке відчуття, наче за тобою стежать зусібіч. Причому це підтверджував уже не один досвідчений турист. Таку дивну атмосферу помітили під горою Ротило, біля пагорбів у районі села Гута і неподалік гори Черешенька.

Чому нам добре там

Попри всі труднощі, підступи погоди і страх диких звірів, більшість людей йдуть у гори, бо це місце неймовірного самоочищення і оновлення. «Чому люди ходять у гори? Ті, хто там був, і так знають. А ті, хто не був, все одно не зрозуміють, – усміхається Олександр Бондарчук. – Ходіть в гори! Ходіть, щоб мати змогу розказувати свої власні історії!»

«Кожного разу, коли я бачу велич Мармароських скель, карнизів та всього, що мене там оточує, – говорить Роман Тимофійчук, – я запитую себе: «А чи може людина зробити своїми руками щось подібне?» Нізащо. Побудувати піраміди чи Версаль, намалювати Джоконду – так, може. Але створити побачене в горах неможливо. Мабуть, це і є частиною відповіді, чому ми ходимо в гори. Чому нам добре там. Чому ми повертаємось туди знову і знову».

Наталя МОСТОВА